В.З.П.

11

Іларія махала меню, наче віялом, втрачаючи терпіння. В кафе було не так багато людей, але офіціант не квапився до їхнього столика.

— Ціни просто сміховинні, — сказав Тео, вказуючи на рядок у своєму меню. — Долар і тридцять центів за чашку кави...

— І сім за омлет, — сказала Евелін.

— Яка різниця, якщо тут таке погане обслуговування? Апетит зовсім зникне, поки той офіціант прийде!

— Доведеться почекати, — озвався Генрі. — Чомусь Паркер обрав саме це місце.

Після його слів Іларія втрималася від обурень, але з обличчя вираз невдоволення нікуди не подівся.

— А ти вже щось обрав, Саймоне? — поцікавився Тео, усвідомивши, що за увесь ранок хлопець не сказав жодного слова.

— Що кажеш...?

— Він питає, чи ти обрав щось на сніданок, — сказала Іларія, кинувши меню на стіл. — Ти кудись думками відлетів. Певно тішишся, що такий щасливчик, еге ж?

— Та чого ти до мене причепилася? Заздри мовчки.

— Кретин!

— Іди до біса, Міллер.

— Досить вам, серйозно, — втрутився Генрі, кивнувши на сусідні столики. На них витріщалися похмурі обличчя місцевих. — Перші дні в місті, а вже забезпечуєте про себе погане враження.

— Кому не все одно? — Саймон знизав плечима, обернувшись на кроки, що наближалися до їхнього столика.

Молодий чоловік розгорнув блокнот, клацнув ручкою і заговорив, готуючись записувати:

— Ви готові зробити замовлення?

— Нарешті! Можна було б поквапитися.

Він усміхнувся, звернувши увагу на Іларію.

— Які ж ви всі спочатку однакові.

Саймон глянув на бейджик. Кассіан.

— Однакові? — перепитала блондинка.

— Новачків одразу видно. Думаєте, що тут все як і в зовнішньому світі.

— А ти тут вже давно? — поцікавився Генрі, як і Саймон, прочитавши ім'я на бейджі.

— Достатньо, аби знати про цю діру та її мешканців чимало деталей.

— Генрі, не звертай уваги, — сказала Іларія, похитуючи рукою. — Він один із тих місцевих божевільних, яким бракує уваги, от і базікає всіляке.

Кассіан кивнув, вказавши на дівчину ручкою:

— І таких як ти було тут чимало. Всі закінчили однаково, — він усміхнувся, нахилившись до столу. — Знаходили біля огорожі з перерізаним горлом, як роки закінчувалися. А було їх дуже мало.

Він склав великий і вказівний палець, показуючи крихітний проміжок між ними.

— У мене багато років!

— Справді? Пощастило.

Кассіан дав Іларії спокій, коли її обличчя й шию залило червоним.

— Людей просто вбивають, коли закінчуються роки...? — стиха спитала Евелін, втративши апетит.

— Ну а як інакше?

— Абсурдно. Ніхто ззовні не втручається, коли зникають люди?

— В.З.П., вважай, автономна.

— Так дивно, що з'явилися перші добровольці після випробовувань на тваринах...

Евелін нервово водила нігтем по своїх джинсах. Не знала, жартує цей чоловік чи ні, але в душі зростав неспокій.

— Не було ніяких тварин, — сказав Кассіан, помітивши, як рука Генрі потягнулася до дівчини в спробі підтримки й заспокоєння.

— Як це? Хто, при своєму розумі, погодився стати піддослідним?

— Люди, які не могли знайти кращого рішення своїм проблемам.

— Ти, типу, був одним з них?

— Не з найпершої хвилі, але близько до цього.

Іларія вгамувала свою цікавість, відповівши одним кивком.

— Люди йшли на це добровільно?

Евелін не відкинула руку Генрі, але й особливого полегшення не відчувала.

— За п'ятдесят баксів на тиждень.

— І що було далі? Хтось вижив? — спитав Тео.

— Лишилося кілька. Досі блукають околицями міста. Ще побачите.

— Верзеш якусь дурню, а мав би прийняти наші замовлення. Хочу бачити адміністратора цього кафе, — заговорила Іларія, сподіваючись, що повернула собі колишню впевненість.

— Говори, я перед тобою.

— Увесь заклад на тобі?!

— Так. Маю багато вільного часу.

Дівчина надула губи, відвернувшись до вікна.

— На чайові не розраховуй.

Кассіан посміхнувся, впустивши блокнот в задню кишеню штанів.

— Гроші, гроші. Тут все зводиться до іншого. Дивіться.

Він вказав на чоловіка, який сидів за віддаленим столиком, повністю зосереджений на екрані свого ноутбука. На зап'ясті поблискував годинник, відриваючи увагу від чорного браслета корпорації. Дорогий костюм підкреслював його серйозний образ бізнесмена.

— Він завжди купує найдорожчий одяг, їжу, всілякі цяцьки. На його рахунку чимало тисяч доларів, але на іншому рахунку, який відіграє тут головну роль...

Кассіан обернувся до групи, зустрічаючись із зацікавленими, збентеженими поглядами.

— ... не більше п'яти років. Корпорація дозволяє заробляти купу грошей, але це не має жодного сенсу, бо з закінченням років ти однаково вмираєш.

— То основна валюта зовсім не долари, — сказав Саймон.

— Швидко вчишся, — вдоволено мовив Кассіан, ще більше зацікавившись хлопцем.

— Важко в таке повірити, — сказав Тео, все ще дивлячись на чоловіка з ноутбуком.

— І це правильний підхід, мій юний розумнику. У цьому місті нікому не можна довіряти.

— Навіть тобі?

Кассіан лиш повів плечем, не зводячи очей з Саймона.

До кафе наближався Паркер Вуд.