В.З.П.

9

— Евелін, я уважно тебе слухаю.

Після розмови з Генрі Паркер втратив частину того піднесення, яке переповнювало його напочатку, але, так чи інакше, він мусив закінчити свою роботу. Правила корпорації були суворими не лише для учасників.

— Я втратила все через людину, якій довіряла найбільше. Це таке кліше. Скільки фільмів і книг на цю тему? Сотні, тисячі? Байдуже. Я так помилилася.

— Хто це був?

— Хлопець, якого я кохала. Ми багато через що пройшли пліч-о-пліч, і я сподівалася, що так буде завжди. Ми обоє з бідних сімей. Якщо чогось і хотіли, то за будь-яку ціну мали досягти бажаного своїми зусиллями.

Якось ми вирішили почати власну справу, годився б і маленький тату-салон. Ми закінчили курси, гарно малювали, тож і прийняли рішення займатися тим, що виходило найкраще... На старт грошей нам бракувало. Ерік вмовив мене взяти кошти в одного лихваря. Під заставу пішов дім мого дідуся. Це все, що я мала. Дідусь не знав про мій вчинок. Ерік займався документацією. На папері салон належав йому, але тоді мені не вистачило клепки звернути на це увагу.

Евелін відвернулась від Паркера, наче присоромлена дитина.

— Близько року ми працювали разом. На диво справи йшли добре. Ерік відкладав частину грошей, аби ми якомога скоріше виплатили всю суму лихвареві. Я так йому довіряла...

— Він не відкладав гроші для лихваря?

— Так. А я не здогадалася перевірити. Ми провели ті вихідні нарізно, а коли в понеділок я пішла до салону — замки були вже змінені. Ерік, звісно ж, на мої дзвінки й повідомлення не відповідав, а вдома на мене чекав ще один неприємний сюрприз. Ерік жодного разу не заплатив лихвареві, тож він з'явився на порозі дідусевого будинку. У нас забрали дім, а дідусь потрапив до лікарні. Його хворе серце не витримало такого потрясіння. Він помер. Я навіть не встигла пояснити. Не встигла попросити пробачення. Ні дідуся, ні дому... — продовжила Евелін, переборовши бажання плакати. — Я вирішила подати на Еріка до суду, але мене одразу попустили, пояснивши, що я не маю жодного права на салон. На всіх документах стоїть ім'я та прізвище Еріка, а про мене жодного слова. Я була звичайнісіньким працівником. Він «звільнив» мене своїм мовчанням. Так я позбулася єдиної рідної людини, дому, грошей, роботи та хлопця, якого вважала коханням всього свого життя.

— Ми закінчили, Евелін. Ти можеш підвестися.

Дівчина встала, потираючи шию.

— Вже все...?

— Залишилося ще дещо, — мовив Паркер, вказуючи на колесо. — Як гадаєш, які в тебе стосунки з фортуною?

— Мені вдалося потрапити сюди і я отримала шанс на життя без епілепсії. Думаю мої стосунки з фортуною не такі кепські, як я вважала раніше.

Вуд посміхнувся, запрошуючи Евелін покрутити колесо.

Кольорові сектори блискавично змінювали один одного, а тоді стрілка зупинилася на цифрі сорок.

— Це добрий результат, так?

Вона повернулася до чоловіка, не розуміючи, як їй трактувати його задоволений вираз обличчя.

— Це найкращий за сьогодні результат, Евелін. Мені залишається привітати тебе і вручити браслет.

— В рекламі про подарунки жодного слова не було, — спробувала віджартуватися дівчина.

— Це невелике, але дуже важливе доповнення від корпорації. Перебуваючи на території містечка, носіння ідентифікатора є обов'язковою до виконання умовою.

Евелін опустила погляд на ремінець, що обвивав її зап'ястя.

— Що означає цифра, яка мені випала?

— Це роки, які тобі залишилося прожити. Ти не знатимеш, коли, як і де помреш, але у тебе є можливість зробити своє життя довшим.

— Хіба сорок років це не достатньо довго?

— Як для кого, Евелін, — засміявся Паркер, — як для кого...