В.З.П.

8

— Генрі, ти маєш для мене цікаву інформацію?

Блондин не рухався. Навіть очі не смикалися. Збоку скидалося на те, що Паркер сидить поруч з мертвим тілом.

— Мої батьки відмовилися від мене щойно стало відомо про мою хворобу. Мій перший чіткий спогад з'явився в п'ять років, коли я потрапив до свого першого будинку сімейного типу. Усім там заправляла пара середнього віку. Дітей було повно. Не пам'ятаю, скільки саме, але мені добре запам'яталося, якими довгими були черги до вбиральні... Було багато старших хлопців. Вони вважали себе особливими, мало не володарями цього довбаного світу. Ті хлопці знущалися з молодших дітей, а названим батькам було на це начхати. «Аби синців видно не було, ясно?». Вони завжди говорили про це... Синців видно не було, в цьому плані ті хлопці були слухняними.

Генрі жодного разу не ворухнувся. Здавалося, наче хлопець перебуває у найвищій стадії розслабленості, або ж паралічу.

— Зовсім скоро настала моя черга отримувати їхню увагу. Виглядало на те, що їх ще більше забавляла ламкість моїх кісток. Не можу сказати точно, скільки разів я потрапляв до лікарні зі зламаними руками, ногами, ребрами, ключицями й усім іншим... Можу сказати лиш те, що наді мною добре попрацювали. Я майже завжди ходив з гіпсовою пов'язкою на тому чи іншому місці.

Паркер спостерігав за нерухомим хлопцем, поки не розуміючи, що корисного для корпорації він може витягнути з почутого.

— Не пам'ятаю, як покинув той будинок, — продовжив Генрі. — Але в наступному, і наступному, і наступному будинку краще не стало. За такого, як я, вихованця давали більше грошей, тож охочих забрати мене до своєї халупи було багато, але жоден з них не турбувався про забезпечення відповідних умов. Мене постійно били, всіляко знущалися, таким чином роблячи свої сирітські дні яскравішими, а мої — ще чорнішими. Я провів у лікарнях більше часу, ніж у будь-якому іншому місці.

Спокійний голос Генрі змушував Паркера почуватися незатишно. Чоловік звик бачити сльози, істерики, сміх і навіть самозадоволення, як з Іларією, але ще жодного разу, за час існування корпорації, Паркер не бачив такої холоднокровності.

— Гадаю, їх приваблювало те, що я ніколи не давав здачі. Я не захищався. Хоч так, хоч так, а я б все одно щось зламав. Я не бачив сенсу навіть намагатися. Проте тепер, позбувшись хвороби, я братиму від життя все. Більше ніхто й ніколи не посміє вказувати мені, що робити, й ніхто навіть пальцем мене не торкнеться. Я не буду об'єктом для розваг. Тепер я розважатимусь.

— Генрі, ми закінчили, — промовив Паркер, завівши руки за спину.

— Все добре? — спитав хлопець, роздивившись обличчя чоловіка. — Як на мене, то ви якийсь стурбований.

— М? Ні. Все добре. Пройдімо далі.

Генрі здвигнув плечима і, більше не ставлячи питань, пішов за Паркером до колеса.

— Твоє завдання — покрутити це колесо. Інше я повідомлю після того, як ми отримаємо результат.

— Скільки у мене спроб?

— Одна.

Яскраві сектори швидко змінювали один одного, змішуючи свої забарвлення й викликаючи легке запаморочення у спостерігачів.

Стрілка зупинилася на секторі з цифрою п'ятнадцять.

— Я готовий до нової інформації, містере Вуд.

— П'ятнадцять — це роки, які у тебе залишилися, Генрі. Але це не означає, що в тебе жодної можливості це змінити.

— І як це змінити?

— Ти зможеш подовжити собі життя, якщо відбереш роки в інших. Про те, як це зробити, я розповім згодом, — запевнив Паркер, заклацнувши браслет на зап'ясті хлопця.