В.З.П.

7

— Містере Джексон, маєш для мене щось цікаве?

— Я ненавиджу свою матір, — хрипло озвався Тео. — Вона зруйнувала моє життя. Вона знищила мене, не давши шансу стати повноцінною, самостійною особистістю.

Паркер зробив позначку в планшеті, коригуючи справу хлопця так само як до цього коригував справи Іларії та Саймона.

— Мій батько зник з нашого життя через кілька місяців після того, як стало відомо про моє захворювання. Певна річ, така відповідальність лякає. Кому потрібна хвора дитина? Це тягар, постійне нагадування про те, наскільки недосконалим є людський вид.

Тео затих. Паркер не квапив.

— Очевидно, моя мама вважала себе винною в усьому, що сталося. Напевно вона думала, що раз батько пішов геть, а хвороба вчепилася в мене своїми гострими пазурами, то її материнським обов'язком буде оповити мене своєю отруйною павутиною турботи, позбавивши будь-якого права на вибір.

Хлопець міцно стиснув губи, вчепившись пальцями в боки крісла.

— Я не міг обирати, що вдягнути, що їсти, що дивитися, з ким дружити й де навчатися. Я навіть не мав права обрати людину, в яку би міг закохатися. Хіба не пиздець?

— Ще і який... — погодився Паркер, радше прошепотівши, ніж сказавши вголос.

— Це почалося змалку і тривало досі. Я завжди робив все, аби матір була задоволена. Я звик слідувати за її вказівками, зовсім не думаючи про те, чого насправді хочу. Було зручно, але щоразу, як я питав себе, що відчуваю чи чого мені хочеться, я впадав у ступор. Я не знаю, хто я такий, чого хочу і що мені робити зі своїм життям. Я порожній...

Тео прошепотів останні слова, важко ковтнувши. На його шиї пульсувала вена.

— Я ніхто. Просто обтягнутий шкірою скелет. Лялька, створена руками матері, — на обличчі розцвіла недоречна посмішка. — Одного разу зі мною дещо сталося. Саме той випадок наштовхнув мене на такі роздуми.

— Який випадок? — підвів на нього погляд Паркер.

— Ми проходили тест. Суть його була в тому, аби намалювати тварину з якою ми себе асоціювали, і додати кілька речень пояснення, чому саме ця тварина.

— Кого ти обрав?

— Нікого. Я віддав викладачці порожній аркуш. Цей довбаний тест був таким простим. Мої однокласники так швидко виконали завдання. Так весело реготали, ділячись враженнями й своїми думками, а я просто сидів там, стримуючи сльози й туплячись в порожній листок. Саме тоді я задумався, чому такі прості, на перший погляд, речі даються мені так важко, викликаючи шалене відчуття внутрішньої порожнечі.

Шатен розреготався, викликаючи у Паркера ще більше цікавості до себе.

— Я люблю її за всю турботу й увагу, яку вона мені дала, — продовжив Тео, приборкавши істеричний напад. — Але я так само сильно ненавиджу її за те, що вона знищила мене як особистість.

Паркер підвівся, отримавши потрібну кількість інформації.

— Ми закінчили, Тео Джексон. Можеш підвестися.

Тео сів, звісивши ноги вниз. Пальці пробіглися шиєю в пошуках місця ін'єкції, але нічого не знайшли. Хлопець піднявся, порівнявшись з Паркером.

— Що далі?

— Твоє завдання покрутити це колесо, а все інше я поясню після того, як ми побачимо, що тобі випало.

— Гаразд... — відказав Тео, розглядаючи сектори.

Він смикнув ручку, запустивши колесо.

Стрілка зупинилася на секторі з цифрою двадцять п'ять.

Поки Тео міркував над результатом, Паркер одним вправним рухом закріпив браслет на зап'ясті.

— Це ідентифікатор. Ти зможеш зняти його лише в день, коли покинеш корпораційне містечко, — пояснив чоловік, зустрівшись поглядом з очима Тео. — Ти будеш здоровим, але зможеш прожити двадцять п'ять років. Та це не остаточний вердикт!

— Не остаточний?

— Ти матимеш можливість подовжити собі життя відбираючи роки в інших. Хіба не цікаво? Це ідеальний варіант для усвідомлення того, хочеш ти жити чи готовий просто померти, коли настане твій час.

— Я маю прожити двадцять п'ять років тут, у місті В.З.П.?

— Так. Мені подобається твоя кмітливість.

Паркер вказав на хлопця двома пальцями, наче дулом пістолета.

— Місце, час і дата смерті залишаться таємницею для тебе аж до самого кінця. Про можливість подовження життя я розповім трохи згодом. Зараз ти вільний, Тео. Можеш повертатися до себе.