В.З.П.

4

Першим повну ревізію свого нового помешкання провів Саймон. Його цілком влаштував одяг, яким забили чотири шухляди комода, взуття на поличках у коридорі, заповнений овочами й замороженими стравами холодильник і акуратно розставлені меблі в спальні, кухні й зручно заставлена ванна.

Тео сів на край м'якого ліжка, провівши руками по прохолодному простирадлі. В кімнаті працював кондиціонер, тож про літню спеку за вікном на якийсь час можна було забути.

Він намагався не хвилюватися і не думати про те, що чекало попереду. Яка вже різниця, що там трапиться? Шляху назад у нього не було.

Іларія пройшлася кожним закутком своєї квартири. Їй не дуже сподобався залишений корпорацією одяг. Для її фігури, як вона сама вважала, не надто підходили вільні штани буденного сірого кольору, темні й світлі кофтини, й такого ж кольору футболки. Вона подумала, не без самовдоволеної посмішки, що такий одяг куди краще сидітиме на Евелін.

Евелін обрала комплект одягу і пішла в душ. Було приємно змити з себе піт, пил, втому і все інше, що пов'язувало її з попереднім життям.

Евелін тішилася з можливості почати все спочатку. Без людей з минулого, без підстав, а найбільше радувало те, що почне вона без епілепсії.

Генрі повільно оглянув квартиру, вдовольнившись тим, що отримав. Він зголоднів, тож попрямував на кухню й зробив собі сендвіч.

Балкон був досить маленьким і вид з нього навряд чи можна було назвати мальовничим, — стіна, що захищала корпораційне містечко від зовнішнього світу та «гаммери», що роз'їжджали туди-сюди, охороняючи периметр, — але Генрі подобалося відчуття того, що це належить йому.

Хлопець загадався, що від них попросять за все це добро натомість. Він намагався вірити в людей і безкорисливість, але в цьому житті нічого й ніколи не дається просто так.

Розмірковуючи, він пройшовся до спальні, а тоді, втомлений дорогою і занадто емоційно збуджений, задрімав.

Близько четвертої поплічники Паркера розійшлися коридором. Кожен зупинився біля наказаних йому дверей.

Забравши свого учасника, солдат корпорації покрокував до лабораторії, ігноруючи абсолютно кожне питання.

Паркер стояв перед здоровенною стіною з моніторів. Інші присутні, з вигляду схожі на лаборантів, займалися своїми справами, не підводячи голів.

— Ви задоволені своїм житлом? — почав Паркер, тримаючи в руці планшет.

— Так, — в один голос повели всі, окрім Іларії.

Паркер проігнорував її мовчання, перейшовши до суті.

— Отож, зараз кожному з вас, по черзі, введуть сироватку і розкажуть про те, чого від вас очікує корпорація.

— Я не сумнівався, що нас чекає щось на кшталт такого, — мовив Саймон, позіхаючи.

— Від вас не будуть вимагати чогось непосильного. Звичайна співпраця. Ми допомагаємо вам, а ви — нам.

Здоровенна рука Паркера поманила до себе Іларію.

— Ви перша. Всіх інших прошу очікувати у відведеному місці.

Іларія вийшла вперед, намагаючись не думати про жахливий одяг, що їй надали.

— Ви чимось невдоволені, міс Міллер? — врешті поцікавився Паркер, скеровуючи дівчину в потрібному напрямку.

— Все класно, тільки одяг не зовсім такий, як хотілося б.

— Одяг — проблема тимчасова. Після отримання сироватки й кількаденної адаптації вас прилаштують в місті.

— Тобто? — спитала Іларія, скинувши волосся на спину.

— Аби це місто й далі могло існувати, потрібно працювати як один добре налаштований організм. Ми даємо вам сироватку і житло, також одяг і їжу на перший час, а ви залишаєтеся тут і займаєтеся тим, що вам найкраще вдається, приносячи користь місту і його мешканцям. Не вважаєте, що це досить чесна угода?

— Чесна, звісно, — її погляд ковзнув його обличчям. — На скільки ми повинні тут залишатися?

— На невизначений термін, — усміхнувся Паркер. — Ми обговоримо цей пункт потім.

Він відчинив двері до світлого, невеличкого кабінету. По центру розташовувалося шкіряне біле крісло.

— Процедура болісна?

Іларія сіла, зручно вмостивши голову на підставку.

— Як звичайна ін'єкція, не більше. Вам точно нема чого боятися.

Чоловік одягнув рукавички та взяв до рук схожий на пістолет пристрій, тільки замість патронів зарядив його скляною ампулою з чорною рідиною.

— Можете заплющити очі, міс Міллер.

— Ви й далі можете кликати мене на ім'я, містере Вуд, — грайливо мовила Іларія, заплющуючи очі.

Паркер відгорнув волосся з її шиї. Він дуже старався стримувати своє бажання і робити все обережно, пам'ятаючи про те, що отримає від них після ін'єкції. Цю частину своєї роботи чоловік любив найбільше.