В.З.П.

2

Автомобілі корпорації зупинилися шеренгою перед сітчастими воротами під напругою.

Біля входу чекав високий, кремезний чоловік. Його одяг так міцно напнувся на верхній частині тулуба, що, здавалося, від одного надто різкого руху розірветься на шмаття. В очі одразу кидалася чорна шия в стилі блекворк¹.

Вираз його обличчя навряд чи можна було назвати приязним. Він був абсолютною протилежністю милого і ввічливого молодика з реклами.

По обидва боки від чоловіка стояли значно молодші хлопці. Їхні обличчя лишалися беземоційними, мов вирізьблені з дерева.

Першим з автомобіля вийшов Тео, тримаючи в руці невелику сумку з речами. Коли мати сказала, що їй вдалося долучити його до цієї незрозумілої програми з диво-лікування всіх хвороб — він не сперечався. Зібрав все необхідне, а тоді сів до автомобіля, який надала ця корпорація зі своїми В.З.П. замість повноцінної назви.

Гарячий літній вітер розкидав його волосся, затуляючи зір. Він не одразу вгледів хлопця, який вийшов з іншого корпораційного авто і йшов на зустріч.

— Здоров, — простягнув руку брюнет, замруживши ліве око від надокучливих колючих пасом волосся. — Я Саймон, шизофренік. А ти?

— А? — обернувся в його бік Тео, зиркнувши на простягнуту руку. — Я Тео.

Він акуратно потис руку Саймона, підвівши очі до молодого усміхненого обличчя.

— Чим хворієш, Тео? — спитав Саймон, не кваплячись прибирати руку.

— Серце... — прокашлявся хлопець, заговоривши трохи гучніше. — У мене кардіомегалія.

— Але й слово, — лівою долонею потер собі потилицю, а тоді відпустив руку Тео. — Будемо сподіватися, що той головоріз правда шарить у лікуванні.

Він кивнув на ворота, ставши ліворуч від Тео.

До них, від останнього в ряду автомобіля, крокувала дівчина, раз за разом заправляючи собі за вухо коротке чорне волосся. Увагу привертав її темний одяг, що не дуже вписувався в спекотний літній день.

Вона підійшла до хлопців, зупинившись перед ними на відстані витягнутої руки.

— Здоров, — знову першим озвався Саймон. — Я Саймон, шизофренік.

Як і у випадку з Тео, він простягнув дівчині руку, щиро усміхаючись.

— Запам'ятаю тебе як відкритого і чесного, — серйозно відказала вона, відповівши на рукостискання. — Я Евелін. Епілепсія.

— Вей... — похитав головою Саймон. — Жорстко.

Його цікаві очі впали їй на шию, роздивляючись тату.

— Гарно. Готично, — констатував він, розрізнивши з ліній павукоподібний череп. До ключиць тягнулося щось іще, але Саймон чемно припинив витріщання.

— Дякую, — усміхнулася Евелін, перевівши погляд на Тео.

Він покинув свою сумку біля ніг і витягнув руку вперед.

— Я Тео, — привітався він, не так відкрито розглядаючи її шию.

— Евелін. У тебе що?

Тео глянув їй у вічі, потішений комфортним рукостисканням.

— Серце завелике.

— А ти не міг сказати так одразу? — поцікавився Саймон, чухаючи око.

Його прямолінійність починала подобатися Тео. Цей хлопець додавав відчуття ясності у темряві, яка чекала на них за сітчастими воротами посеред безлюдного місця, до біса далеко від цивілізації.

Поринувши в розмову, трійця не одразу почула наближення ще двох учасників диво-лікування.

Коли хлопець і дівчина підійшли до компанії, Евелін спало на думку, що вони брат і сестра. Схожими між собою їх робило біляве волосся і бліда шкіра. Відмінністю були очі. У хлопця карі, у дівчини — зелені.

— Вітаю, — заговорив хлопець, мало не заклякнувши на місці. Він обережно підвів руку, вітаючись. — Я Генрі. Одразу прошу вибачити мою віддаленість. Я намагаюся уникати фізичних контактів, аби не переламати собі всі кістки.

— Ой, лажа, — співчутливо кинув Саймон, і собі махнувши рукою. — Я Саймон, шизофренік.

Його погляд перейшов на блондинку. Її акуратно зібране у високий пучок волосся відкривало витончену шию і плечі. Блакитна бретелька часто сповзала вниз, кидаючи на обличчя тінь роздратування.

— Іларія, — проказала вона, поправивши надокучливу смужку тканини. — Я діабетик.

— І це, бляха, теж лажа, — сказав Саймон, сховавши руки в кишені широких сірих штанів.

— Тео, — кивнув їм по черзі хлопець.

— Я Евелін, — привіталася з обома дівчина, але погляд її зосередився на Генрі.

Хлопець посміхнувся, впевнено дивлячись на дівчину у відповідь.

— Міз Епілепсія і містер Велике серце, — додав Саймон. — Цікава у нас зібралася компанія, еге ж?

— Не те слово, — відказав Тео, піднявши сумку.

— Новенькі, — прогримів підсилений гучномовцем голос чоловіка, який стояв біля воріт. — Підійдіть до входу.

Компанія, підхопивши свої речі, попрямувала у вказаному напрямку.

— Вітаю у В.З.П.. Я Паркер Вуд — відповідальний за блок, в якому вас поселять. І місто загалом.

Він окинув поглядом п'ятірку перед собою, а тоді кивнув на синій контейнер біля однієї з опор воріт.

— Під час перебування у блоці вас забезпечать усім необхідним, тому прошу викинути всі свої речі в той синій контейнер.

Його накачана рука вказала на місце.

— Телефони теж? — перепитала Іларія.

— Все, без винятку. Кажучи «без винятку» я маю на увазі ваші знеболювальні, шприц-ручки, еластичні бинти й решту. Зрозуміло?

— Тобто, «шприц-ручки»? — кліпнула дівчина.

— Просто зроби, як він каже, — порадила Евелін, несучи свій наплічник до контейнера.

Паркер схвально кивнув. Саймон, знизавши плечима, пішов слідом за Евелін, а тоді пожбурив сумку в контейнер, потерши долоні одна об одну.

Тео зібрався нести свої речі, але зупинився, глянувши на Генрі.

— Я можу взяти твої, якщо хочеш.

— Так, дякую, — посміхнувся Генрі, трохи дивуючись з такого виявлення доброти.

Доброта — не те, що зустрічалося Генрі в житті.

Тео викинув дві сумки, дорогою назад розминувшись з Іларією, яка з помітним напруженням стискала в руці свою розраховану дозу інсуліну в шприц-ручці.

Коли п'ятірка знову зібралася перед воротами, Паркер натиснув кнопку на пульті, що кріпився до його поясу.

Ворота посунулися, електрика затріскотіла, а поплічники відповідального за блок так і стояли зі своїми незворушними обличчями.

— Прошу за мною у нове життя, панове, — усміхнувся Паркер, заходячи на ізольовану територію.

¹Блекворк — цей стиль татуювання характеризується використанням виключно чорної фарби та зазвичай великими ділянками зафарбовування шкіри.