ВЕЛИКИЙ ЖОВТЕНЬ В УКРАЇНІ

Нотатка видатного українського анархіста і революціонера Нестора Махна, присвячена 10-й річниці Жовтневої революції, в якій він висвітлює переджовтневі революційні процеси на території України, показуючи, що українське революційне селянство почало втілювати ідеали Жовтня ("владу рад на місцях") ще до початку безпосередньо самої Жовтневої революції. Тим самим Махно постулює спадкоємність українського революційного селянства з Жовтневою соціалістичною революцією, принагідно прояснюючи істинне значення влади рад як низового самостійного управління трудящими своїми життями без центральної державної влади, що насаджує свої рішення зверху.

Замітка буде цікава усім, хто вивчає історію анархічної практики за часів Російської та Української революцій, а також теоретичну і практичну спадщину знаменитого українського революціонера.

Місяць жовтень 1917 року виражає собою великий історичний етап Російської революції. Цей етап полягає в усвідомленні трудящими села і міста самих себе і своїх прав на свою спадщину: оброблені землі, збудовані міста, будинки, фабрики, заводи, копальні, вугільні копальні, транспорт і, зрештою, освіту, що допомогла відчуженню цих багатств у наших предків.

Однак з нашого погляду було б великою помилкою приписувати Жовтню цілком весь зміст Російської революції, бо вона готувалася протягом цілих місяців до Жовтня, під час яких селяни в селах і робітники в містах розібралися в найнагальнішому для того часу питанні, а саме: чи може Лютнева революція за своєю сутністю слугувати символом для цих мас у їхньому подальшому звільненні від економічного і політичного гніту. І трудящі безбоязно відповіли собі:

"Ні, Лютнева революція у своєму процесі набула вигляду потворного дітища ліберальної буржуазії і, як така, вона вже нездатна стати на широкий шлях соціальної дії"

тим самим переступивши за політичні рамки, встановлені за правилами Лютневої революції, й особливо помітно почали одразу ж рвати будь-який зв'язок із псевдореволюційним характером і цілями Лютого. Щоправда, рвання цього зв'язку трудівниками з ідеями Лютневого революції, що не задовольнили їх, в Україні мало двоякий характер. Так, наприклад, тоді як міський пролетаріат, завдяки слабкому ідейному впливу на них анархістів, з одного боку, і через необізнаність із головними суто внутрішніми завданнями політичних партій, з другого, вважав першим і найважливішим своїм обов'язком у розпочатій боротьбі розвиток у революції того, що зможе замінити владу коаліції правих соціалістів із буржуазією новою суто-соціалістичною владою у вигляді рад на місцях; в цей самий час у селах, особливо в запорізькій частині України, де самодержавство не встигло зовсім убити вільність духу, революційне трудове селянство вважало першою і найважливішою своєю справою те, щоб якнайповніше використати час прямої революційної дії та якнайскоріше звільнитися від влади поміщика і куркуля, вважаючи, що звільнення від поміщиків полегшить перемогу над політичною коаліцією соціалістів із буржуазією.

Тому в Україні селяни почали свою наступальну дію з відбирання у буржуазії (цьому сильно сприяв контрреволюційний похід генерала Корнілова на Петроград у серпні 1917 р.), потім з відмови вносити у волостьові повітові земвідділи другу річну частину орендної плати поміщикам і куркулям за землю, яку агенти коаліції особливо старанно здійснювали. Потім із відмови вносити у волосні та повітові земвідділи другу річну частину орендної плати поміщикам і куркулям за землю, яку агенти коаліції з особливою старанністю вичавлювали з селян і сплачували поміщикам, бо за декретом Тимчасового уряду коаліції земля до рішення Засновницьких Зборів повинна була залишатися невід'ємною власністю поміщиків і куркулів; а потім вони почали з прямого захоплення всіх куркульсько-поміщицьких, монастирських і державних земель, а також живого і мертвого інвентарю в безпосереднє відання своїх місцевих, поспіхом реорганізованих, земельних комітетів та розподілу їх між своїми сільськими громадами, а останні - між їхніми членами.

У всіх тодішніх настроях трудового революційного українського селянства яскравою ниткою проходив стихійний анархізм, неприхована ворожнеча до всякої державної влади і прагнення звільнитися від неї.

Прагнення селян до цього було дуже великим. По суті своїй воно полягало в тому, щоб позбутися міліцейського інституту, надісланого з центру судді тощо, і воно в багатьох районах України мало своє практичне вираження. Є багато фактів, які свідчать про те, як селяни Катеринославської, частин Таврійської та Херсонської, Полтавської та Харківської губерній або виганяли зі своїх сіл міліцію, або позбавляли її будь-яких прав на арешти без відома селянських громадських комітетів та сільських сходів, і часто сама міліція виконувала роль рознощиків тих чи інших суспільних постанов та інше. Те ж саме було і з суддями. Селяни судили всілякі проступки на своїх сільських сходах і зборах, суддів же професійних, надісланих центральною владою, позбавляли всяких прав судити кого б то не було, і часто-густо вони підпадали під таку опалу революційного населення, що змушені були самі розбігатися. Таке ставлення селян до своїх індивідуальних і громадських прав природно змусило їх побоюватися, як би гасло "влада рад" не втілилося б у справжню державну владу; побоювання ці, мабуть, не так яскраво проявлялися в міському пролетаріаті, який був більше під впливом соціал-демократії і більшовиків. По-селянськи "влада рад на місцях" означала перетворення місцевих рад на територіально-автономні одиниці громадського самоврядування трудящих на шляху нового соціального будівництва. Приймаючи гасло "влада рад на місцях" у цьому розумінні, селяни сприйняли його, розвивали і захищали від замахів з боку правосоціалістичної, конституційно-демократичної та монархічної контрреволюції.

Коли українські селяни цілої низки губерній відмовлялися вносити другу частину орендної плати поміщикам і куркулям і захоплювали їхні землі та інвентар у суспільне надбання, коли вони з сіл посилали своїх делегатів до пролетарів міст, щоб узгодити з останніми захоплення заводів, фабрик та інших галузей виробництва в своє ведення і встановити живий братерський зв'язок із селом, щоб спільно й на міцніших організаційно-трудових засадах будувати та зі зброєю обороняти нове вільне суспільство трудящих, то тоді ще Жовтня не було... Тоді практичне застосування ідей "Великого Жовтня" тільки підхоплювалося його ворогами і прихильниками і жваво обговорювалося в групах, організаціях, партіях і ЦК.

Таким чином Великий Жовтень, у його офіційно датованому сенсі, є для українського революційного села вже самочинно пройденим етапом. У дні Жовтня петроградський, московський і низка інших міст Росії пролетаріат, а також солдати і селяни прилеглих до міст сіл, під впливом анархістів, більшовиків і лівих есерів лише оформили й з політичного боку чіткіше висловили те, за що українське революційне село багатьох районів почало активно боротися ще від серпня місяця за умов далеко несприятливих у сенсі підтримки його міським пролетаріатом.

Однак відгомони цих жовтневих виразів пролетарської волі містами дійшли до України після Жовтня, через місяць і півтора. Дійшли вони спершу через партійних гінців і звернень, а потім з допомогою декрету Ради Народних Комісарів, до якого українські селяни, як не приймавші участі в його виборах, поставилися підозріло. А потім уже з'явилися на території України червоногвардійські групи й частини з Росії, які атакували всюди вузлові станції й міста, вибиваючи з них контрреволюційні й вільного козацтва військові частини Української Центральної Ради, що була заряджена шовінізмом настільки, що не могла ні бачити, ні розуміти того, з ким українське трудове населення ідеологічно споріднене, який революційний дух виявляє в боротьбі за свою політичну й соціальну незалежність.

Даючи цю замітку про Великий Жовтень у його 10-ту річницю, ми мусимо підкреслити, що те, що ми робили в Україні у селах, поєднувалося через два місяці з діями революційних трудівників у Петрограді, Москві та інших містах. Як шануємо ми революційну віру, ентузіазм, виявлені українським селом до Жовтня, так само шануємо й схиляємося перед ідеями, волею та енергією, виявленими російськими робітниками, селянами й солдатами в дні Жовтня.

Щоправда, торкаючись минулого, ми не можемо пройти мовчки повз сьогодення, так чи інакше пов'язаного зі справою Жовтня. Ми не можемо не висловити морального болю за те, що всі ідеї, які 10 років тому знайшли своє вираження в Жовтні, знехтувані тими, хто за їхній рахунок дістався до влади і тепер править Росією. Ми висловлюємо свій біль за тих, хто боровся разом з нами за тріумф Жовтня, і хто тепер гниє у в'язницях і концтаборах, чий стогін від побиття і крик від голоду долинає до нас і зобов'язує нас виражати замість радості 10-ї річниці Великого Жовтня скорботні терзання душі і розуму. За обов'язком революціонерів ми ще і ще раз подаємо свій голос через всі кордони в СРСР: Свободу поверніть синам Жовтня, права організації та проповіді їхніх ідей! Без свободи і прав для трудящих і революційних борців СРСР задихається і вбиває в собі найкращі ідеї. Вороги його зловтішаються над цим і в усьому світі готуються всіма шляхами і за допомогою всіляких засобів добити зовсім революцію, а з нею і СРСР.

Джерело:

Опубліковано вперше в анархістському емігрантському журналі "Дело труда. Орган русских анархистов-коммунистов", випуск 29, жовтень 1927-го. C. 9-11.