ВАДИМ ЗІНКІВСЬКИЙ, ПЕРШИЙ НАЧАЛЬНИК АРТИЛЕРІЇ ПОЛКУ «АЗОВ»: «МЕНІ НІКОЛИ НЕ БУЛО ТАК ДОБРЕ, ЯК НА ВІЙНІ».

Про те, як у складі «Азову» — з перших днів війни — з’явився на передовій, батько вісьмох дітей Вадим Зінківський говорить коротко і буденно. Мовляв, йшов Хрещатиком, випадково зустрів старого знайомого Андрія Білецького. Той спитав: «Ти зі мною?» Вадим сказав: «Так». На запитання, як на це рішення відреагувала сім’я, щиро дивується: «А де ж мені ще було бути? Вони розуміють: це тато, це його шлях, тато саме такий — не правильний, не звичайний, як у всіх, але без такого теж сумно…»

Спілкуючись з цим щирим до неможливості чолов’ягою за пятдесят, швидко розумієш, чому молодші підлеглі, окрім позивного, часто називали Палія Папою. З ним напрочуд затишно. Зустрівшись для годинного інтерв’ю, ми провели з Палієм майже весь день. Він з тієї дефіцитної обойми людей, кого цікаво слухати довго і про все.

Про «карателів».

— Полк «Азов» — це найкращі роки в моєму житті! Мені ніколи не було так добре, як на війні. Може я якийсь урод, але це правда. Є друзі, яких ти знав зі школи. Є кровна рідня. А є люди, з якими ти в бою був!

Там, де людина не контролює себе абсолютно. Вона стає тією, ким насправді є! Про «Азов» що гавкають? Нацисти, карателі. У кожного на серці портрет Білецького набитий, з іншої сторони — Гітлера.

Російськомовних винищують, громлять євреїв… Така пропагандистська лякалка. В полку ж, в основному, розмовляли російською мовою, він же створювався східняками. У мене командиром батареї був єврей. Який я антисеміт? Який каратель? Я завжди забороняв піднімати руку на полонених. Якщо при мені таке відбувалося, я завжди це присікав. Я забороняв своїм артилеристам стріляти по населенних пунктах. Звичайно, не з великої любові до сепарів, своїм хлопцям я не втомлювався повторювати: якщо ви вдягли форму, взяли до рук зброю, яку вам видала держава, ви — як ніхто — повинні дотримуватися законів. Навіть у нашій дебільній ситуації, коли йде війна, а діють закони мирного часу. Війна нічого не спише. Прокуратура діє, папки ростуть.

Про враження на війні.

— Найбільші мої враження — втрати. Як у командира роти, начальника артилерії весь час у мене були люди у підпорядкуванні. Іноді, в результаті моїх наказів, вони гинули. До них я часто вертаюсь, прокручую в пам’яті ситуації, обдумую, чи можна було хлопців врятувати… А так, я не пам»ятаю, щоб мене щось інше так сильно вразило, щоб прокидатися вночі, кричати… У мене цього нема. Я не скажу, що для мене війна пройшла безслідно, звичайно ні. Я можу — ні с того, ні з сього — на декілька днів піти в себе. І вивести мене з цього стану дуже важко. Це, звичайно, проблема для моєї дружини, для сім’ї.

Про страх.

-От нема в мене страху. Мені не вірять, але це так і є. Можливо, це якась хвороба психологічна. 14-й рік веселим був. Що б не відбувалося, я не пам’ятаю наявності якогось страху, який треба побороти. Коли йшов на війну, думав, як саме боротимусь зі страхом.

Було таке. Але в боях я не відчув того, з чим саме збирався боротися.

Легкий мандраж, як перед шкільною бійкою, не більше. В цивільному житті інакше — як і всі нормальні люди боюсь за життя рідних, боюсь втратити їх.

Про подвиги.

— Я взагалі терпіти не можу слово «подвиг», слово «героїзм». Тому що я побачив на війні, як народжується героїзм. Героїзм народжується там, де невдало спланована операція. Де невчасно підвезли боєприпаси. Де неправильно побудована схема оборони. Де неправильно спланована атака… Коротше, де командир — довбо..б. Саме там народжуються героїчні вчинки, які потім оспівують, показують, як приклад. Коли ж все чітко, професійно — тоді не треба ніякого героїзму. Недарма існує вислів: «військове мистецтво». Діяти професійно на полі бою — це справді мистецтво! Солдат відповідає за себе, офіцер відповідає за підрозділ. Якщо офіцер — гівно, то підрозділу не буде! Буде некероване стадо баранів зі зброєю…

Про нагороди.

— Питаєте, що в мене є? Є «Блєсна», як її називають, за Маріуполь, є Хрест «За заслуги», здається, МВС-ний. Що ще? Є в мене «Почесний громадянин Маріуполя» і нагородний пістолет. Все. Крім пістолета, все в шухляді лежить… Раніше як було? Тих, хто брав безпосередню участь у бою, вписували у бойове розпорядження. Тільки вони могли отримати статус учасника бойових дій. Де б ти не воював, якщо тебе не було в бр-ці, ніякого учасника бойових дій ти не отримаєш! А зараз дають убд всім, хто забезпечує будь-які потреби військ, навіть не на передовій.

Прачкам, приміром, кухарям… Тому все нівелюється. І нагороди нівелюються. Якщо їх так роздавати, як у нас роздають — то яка їм ціна? Ну його нафіг. А ще зірка ця на Герої — вибачте, знущання над державністю України! Калька з СРСР. Хома — Герой України і Звягільський — теж Герой! Бл..дь, люди — ви що?! Зараз багато обчіпляних всеможливими вісюльками розвелося. Ходять, хизуються собою, в президіях різних сидять, за землю «качають» в райрадах… Аж смішно.

Про відсутність полку «Азов» на параді.

— Люди про це питають. Я не знаю, що відповісти. Навряд чи в полку «Азов» хтось цим переймається. Мабуть, в очах організаторів параду, ми недостойні там бути. Може, колись прийде час, коли «Азовці» пройдуть маршем по Хрещатику. Я в це вірю. Принаймні, це було б природньо. Але…

Як ні, то й ні! Це ж не нам мінус.

Про молодь.

— Навіщо зараз молоді «на нулі» сидіти? Чого туди не послати таких дядьків, як я? У мене вже купа дітей. Всю каку, яка в житті є, я вже наробив. І доброго майже все, що міг — вже зробив. За плечима — УНА-УНСО, «Тризуб». Я вже не так боюся, я більш витривалий до труднощів і розважливий. Не буду пороти гарячку. Тобто, спочатку потомство — потім війна. Діти у мене вже є. А от Аксьон вже не дасть потомства. Хома вже не дасть. Рід перервався… Скільки таких пацанів зараз «на нулі»? Хоча б заборонити підписувати контракт молодшим, ніж, скажімо, 25 років, бездітним. Або «на нуль» їх не посилати. Цілі роди перериваються! А взагалі, я не хочу, щоб наші діти звикали до камуфляжу. Хай краще чомусь хорошому вчаться. Набувають цивільних професій. Взяти, наприклад, мене. Я товариш одноразовий. Коли війна, захистити треба — це моє. Але ж війна не постійно в нас.

А жити треба. А я нічого не вмію, крім як воювати, як виявилося. Чому й кажу, що я був на війні найщасливішою людиною. Я робив те, що хотів, те, що люблю. Така особиста трагедія.

Про пафос.

— Я і пафос — речі не сумісні. Я оці всі походи з прапорами, полум’яні промови сприймаю з іронією. Я це все ще в школі висрав. Я не вірю пафосу взагалі. Як тільки пафос починається — я напружуюсь, бо відчуваю: десь найо..ють обов’язково. Пафос — один із способів запилити роги населенню, спонукати людське стадо на ті чи інші діЇ.

Про психологів.

— Вони хочуть, щоб я забув війну. Вони мені про страждання розказують.

Я не страждаю. Мені туди хочеться! Можливо з тими, хто попав на фронт через примусовий призов, така б методика прокотила. Але вона не для нас — добровольців. Ми чекаємо, коли знову почнуться активні бойові дії. І ми, щасливі, вмить пострибаємо туди… Я можу прокинутися серед ночі від розривів, зпросоння подумати: це петарди чи це дійсно моє щастя нарешті прилетіло?!

Питаєте, як закінчиться війна? Перемогою! А вона інакше не може закінчитися. Для того, щоб убезпечити себе на сотні років, Україна повинна знищити Російську Федерацію як суб’єкт міжнародного права, як державу. Дещо зухвало поки що звучить, але Україна вже це робить… Я ніколи нікому не пробачу зраду Батьківщині!

Я зраду собі можу зрозуміти і вибачити. Але не вибачу нікого, хто пішов проти України зі зброєю в руках. Ні своїх, ні чужих.

Наостанок ми запитали, чи щаслива Вадим людина?

— Так! Жодної секунди не думаючи.

— Без пояснень?

— А що пояснювати?

Ігор Поліщук,

Олексій Суворов