• ОСТАННІ ПОШУКИ АТЛАНТИДИ •
Вадим ФішерРОЗДІЛ ПЕРШИЙ ╳ В ПУТЬ
Я вспомнів як я ішов на Почаєв. То так і зробив. Пошов на Почаїв. Охранять лавру, як казав один шофер, який ме4е потім підвезе до городка з шикарнєйшой назвой - Кунів!
Я трохи купив собє якойсь єжи в дорогу, шоб мать сили. На карточці в мене оставалось ровно 1400 карбованців. Я взяв якогось дротіка й почав на землє вирішувать приклад: 1400 поділить на 50 гривень буде 28. Коротше, без кількох днів місяць я зможу жить в Почаєвской лаврі.
Ну, по суті, я мог би пойти дохати. Але сам подумай, шо подумала б моя мати, як би вона сприйнала цей болісний факт, що її єдиного сина вигнали з такого харошогого унівєрсітєта, та ще й не просто вигнали, а позорно вигнали, бо він, відітєлі, не мог спокойно нормально вчица, йому треба було якийсь бізнес откривать, підприємцьом великим себе чуствовать захотєв, то й получив, про що желав. Бабі то всьоровно, але мати... Я її не хотєв розстраювать.
Ти думаєш, мені нада були в школі тиє конкурси по фотографіях? Я не опровєргаю собствєних заслуг, мені це дєло нравилось, по настоящому нравилось, але значний відсоток того, на кой хєр я це все робив - це шоб мати мной гордилась.
Тому я вирішив, знову ж таки, шоб мати цього не знала.
Шо ж, подумав я, якшо вже неудача сталась, я опускаца низько не буду й викарабкаюсь якось сам, якось піднімусь, якось ці всі злидні й понавіряння закінчаться.
-- Здоров, куди це ти йдеш? -- зустрів мене біля АТБ мій давній колєга по цеху Нікітос, не той, шо Нікітка, з яким я ніжно попрощався в гуртожитку, а НіКітос, мєсний, гроза, град, мать його перемать. Весь у татухах. Маркєром його тьолочка йому понамазюкувала, то вон тепер ходить, понтуєца.
-- Здоров, Нікітос, -- кажу, -- та з акадємії вигнали, іду шукать шо дальше робить в жизні, якусь кришу над головой.
-- О, чувак, то в мене ж роботка є хароша. Букмекерську контору відкриваєм. Карочє, поняв, ставки на спорт. Я за місяць собі вже на квартіру заробив, -- Нікітос обернувся до стіни, поставив стаканчика з кавою на підвіконня супермаркету й розсунув свого гаманця. Звідти виглянули блиском тисячі.
-- Вау, -- зказав я, не довго думаючи, -- моцно живеш.
-- Да, Вадос, я тобі пропоную. Давай. Шукаємо напарніка, з ким будем бабло гребти. Я помню тебе з кальянной, ти тодє непоаниє вєщі задвігав, про вєчне, блядь, шось говорив, про Арістотєля. Видно, шо начитаний. Нам такиє треба.
-- Знаєш, це доволі спонтанна пропозиція, Ніктос.
-- Та канчай гнать, Вадос, я тобі пропоную варіант, від якого не треба відмовлятися, ти розумієш? Це безпрограшний варіант. Для нас принаймні.
-- Мене з гуртожитка виселили, мені нема де жить в Острозі, Нікітос.
-- Вадос, блядь, в мене є де жить. В мене будеш жить.
Я на мить замислився. Переді мною постало полотно майбутніх перспектив.
Не встав. Не поворухнувся. Навіть ватного відчуття не було. Постійні попоїща і п'янки - це не для мене. Я інтєлєктуал, арістократ духа. Тому:
-- Вибач, Нікітос, але в мене справи в Почаєві.
-- Блядь, вас додіков не поймеш, то вон задвігає шо не бабла, не жилья нема, шо з унівєра вигнали, а то каже, шо я йду в Почаєв. Нашо ти туда йдеш? -- Нікітос нервозно чухав свою бороду. На його моряцькій майці лежало сонячне проміння ранку.
-- Іду, бо занадто грішив багато. Треба покаятись.
А я ж тоді йому на повном сєрйозі казав. Мені було ще куда пойти, кромє дома й Почаєва, але я вибрав саме святиню. Мене ж не просто так ісключили. Це кара за непослух. Сподіваюсь, що зараз, читаючи всю цю туманну повість, на відстанні всього описаного й прожитого мною, ти мене розумієш. Нікітос мене тоді розуміти не міг. Но як писав класік: большое видится на расстоянии.
Нікітос помовчав, поцмикав губами, як тобє кажеца, шо я іногда роблю, і проказав:
-- Мда... Ну, твоя жизнь Вадос, роби шо хоч, давай, -- він мене дружньо обійняв і пішов переходити дорого під сигнал машин. По дорозі рвучко викинув недопалок і зник серед натовпу відвідувачів ринку.
Я дивився йому вслід. Мені хотілось гукнути: Нікітос, стаять, я передумав, я хочу займатись із тобою бізнесом, я хочу буть успішним, Нікітос, вся ця мура з Почаєвом - не для мене, а твоя пропозиція - це вже милість, це вже те, про що я мріяв, воно було переді мною, а я впустив.
-- Чуєш, -- звернувся я до красивої дівулі, яка стояла за метр від мене й дививлась у телефон, -- постережи, будь ласка, мою сумку.
-- Я зараз буду йти, -- сказала сєксапільна незнайомка.
-- Та хвилину буквально, дві.
-- Добре, -- мовила вона і я, як мій попередній співрозмовник, під гудки автівок перебіг вулицю і звернув правобіч.
Бабці, які продавали молоко, дідусі, які торогували віниками, жіночки, що перли каляски зі своїми малими, й якісь круті дядьки, які розблоковували свої машини й сідали в них. Картинка за картинкою. Я вдивлявся в обличчя, пропускав повз себе повітря чиїхось слів, сам не помічаючи, що вже захекався, як пес.
-- Нікітос, блядь, ти де?! -- крикнув я і обернув на себе зо три як мінімум погляди. А Нікітоса все не було й не було.
Тоді я з великою неприязню до самого себе повернувся назад.
-- Дякую, -- звернувся до дівчини, яка весь цей час стерегла мого клунка.
Вона була вдягнута в короткі джинсові шорти чорного кольору, білу майку й кросівки. Спека тоді була, вона лежала на її рум'яному личку. Руде волосся її закручене в клубок на потилиці. І мила усмішка.
-- Хто ти? -- стало цікаво мені.
-- Вероніка.
-- Ідемо зі мною, Вероніко.
-- Куди?
-- Світ за очі, -- промовив я, точно знаючи, що баришня й гадки не має, що фразою "світ за очі" я назвав Тернопільську область.
Я ще сам гадки не мав: те, що я тоді мав на увазі під фразою "світ за очі" розростеться в набагато ширше, в дещо неосяжне, в порівнянні з чим уся Тернопільська область - це лише піщинка. Це так, спойлєр.
-- Ой, ні, спасибі, це не для мене, запропонуй комусь іншому.
-- То я й пропоную комусь іншому. Пропоную тобі.
-- Є, -- засміялась вона, -- ще інші, не одна я.
-- Що ж, тоді прощавай.
ПРОЩАВАЙ, ─ СКАЗАВ ОСТРОГ
Далі я опустив погляд додолу, засунув навушники в вуха й вирушив у бік Межиріча. Ішов, так сказать, обабіч, обабіч вулиці Бельмаж, обабіч життєвої своєї дороги. А західнє Сонце, що мляво сповзало за кривий горизонт, ніби гігантський апельсин, єбашило мені в очі соком грядущих змін.
Острозькі хати лишалися все дальше й дальше, я брів, відверто кажучи, сам не знав куди. Так, переді мною був чіткий пункт - Почаїв. Але я говорю про щось щось більш обширне й довготривале. "Слышь, псина, куда ты идешь?" - запитував я себе, проходячи Межиріцьку фортецю-монастир. Коли обідав край тополі за селом на межі районів, коли робив відчайдушні спроби зловить попутку, коли попав під дощ, я питав у себе: "Що далі?". А каміння на узбіччі мені відповідало: "А nihuja не знаю, сам шось начудив".
Це обиватєльскє страданіє по том, шо я там не думая покінув, продовжувалося доти, доки не зустрів Масю. На цьому моменті з'являється перший постійний персонаж повісті. Масьок. Масюся. Пройшло вже багато часу і я пишу це все, згадуючи. Все, що відбулося, ясно лежить переді мною на долонях спогадів, але от фрагмет про Масю досі загадка.
Річ у тім, що Мася постійно висловлював власну приналежність до двох одночасно статей.
Масьой його називав я і тільки я. І завжди давав усім прокурачок, коли хтось ще розявляв рота й називав його так само.
ДЕ КРАНИК ??? -- подивись відосік і можеш чітат дальше.
МАЛЕНЬКА ПЕРЕДМОВА ДО НАШОЇ З НИМ ЗУСТРІЧІ
Автовокзал прєкрасного городка, в яке мене закинув промисел Божий. Город має не менш прекрасну назву - Шумськ. Від слова шум, який в мене в голові з часу виходу з Острога. Суцільний шум. І не моря шум, геть не хвиль. А шелестіння мертвих дерев і чорних простирадл невідомого майбутнього.
Подивився в інтернеті, що буде автобус на Почаїв о 7:15. Моя надія! Але мені сказали, що ніякого автобуса на Почаїв не було ніколи. Привет-пока - називаєца. Та й сьогодні в моєму напрямі нічого нема. Тому чекав далі автобус на Кременець, звідки пересяду на інший до Почаєва. Хоча досі мене не покидало бажання покинути чекання автобуса, зірватися й піти пішки. В середньому, сказала мені Гугль-карта, на це піде годин 10. Тобто якби я вийшов, коли просунувся, то дістався б у другій половині дня.
Моя дорога, починаючи з Куніва, змінила свій сценарій. Я сів у автобус до Шумська, якого в моєму шляху не було. Я мав проходити через кільце неподалік міста, куди звідси без десяти вісім теж вирушить транспорт. Але в Шумськ заходити не мав.
Я йшов по селу Кам'янка (Ізяславський р-н, Хмельниччина), частково говорив із бабусею, частково з Ніною і зупинився коло магазина, де каплю посидів, думаючи, що купити, й пішов далі.
Десь на виході з села я натрапив на зупинку. Якби не той чоловік, мій сценарій залишився б нетронутим. Я спитав у нього про те, який зараз автобус має бути. На Шумськ, відповів він. Розмова з Ніною завершилась і я став розглядати карти, розкладені на холодній осінній траві під телефонним ліхтариком. Пішов далі пішки.
Зізнаюся, далі ставало дещо лячно. Мене колихала думка, що я зійшов із дороги: надто багато вимушених поворотів я проминув у Кам'янці. Мої вже дещо зім'яті роздруківки показали меншу їх кількість. Крім того, різко темніло.
Розумію, що здався. Чи то не готовий. Не скажу, що я себе готував до цього, як морально, так і фізично. В мене в голові був факт: піду пішки на Почаїв. Але чи був пристосований я до хотьби на такі відстані?
Я доладньо так відійшов від тої темнявої зупинки, коли мій стан повністю одягнувся в причаєний морок. Подальша дорога почала лякати. Ні, не падав з ніг. Міг пройти ще ого-го. Просто щось пішло не так, не по плану, і це сколихнуло мій мандрівний спокій. Якби я був більш досвідченим мандрівником, це мене не сильно б підбурило. Але навіть найменший відхід вліво завів у мені моторчик паніки.
Взагалі, оце так думаю, я так би собі й ішов, переповнений неспокоєм, якби водій тієї маршрутки не зупинився.
-- Куди ви йдете, чоловіче?
Я не знав, що відповісти. Він сказав мені, що зупинився, бо побачив, що я йду й йому стало мене шкода. Щоб я не йшов через міста. На питання, куди йшов, я відповів:
-- На Почаїв.
Через деякий час мовчання, спитався зі щирим смішком:
-- Ідеш лавру охороняти?
-- Подорож, -- дзвінком відповів я, підходячи ближче за кожними словами, які недочув.
Він здивовано засміявся. Говорив, що позаду їде автобус на Шумськ, щоб я в нього сідав і їхав на Шумськ, а там уже шукав на ніч, де можна лишитись. Він сказав, що я дістанусь зранку на Почаїв лише, якщо хтось підвезе. "Не йди через міста".
В автобусі на Шумськ сиділо вдосталь молодих людей (запам'ятався один анімешний хлопчина). Від когось прозвучало: "Всі, хто приїжджають з Острога - бухають". Хех, воно й не дивно. Люди тіснилися в проході, але ближче до кінцевої я вже сидів.
Шумськ, автостанція, місцеві пацани, які вирішуються важливі справи в кахве. Каси вже не працювали. Я посидів усередині, з кимось розмовляючи по телефону. Готель Міраж, десь в Шумську є готель "Міраж". Продавчиня розсміялася й сказала, що то дуже далеко, аж біля С. (забув назву). Натомість підказала мені, як дійти до іншого, він ближче:
-- Проходиш кільце, ідеш прямо. Там буде тоненька доріжка на село, а ти повертай правобіч, на центр. Там почнуться кафе, магазини. Спитаєш у людей.
Вона вийшла, щоб показати мені напрям. Наступна, в кого спитав, теж була продавщиця. Магазинчик уже в центрі, який саме зачинявся.
-- Перший поворот і на ліво?
-- Так.
Готель "Волинь". На першому поверсі - відомий в місті ресторан "Ніка".
Я піднявся, зайшов. Там ходили дві дівчини, які відповідали за все. Та, з якою я розмовляв, здалася мені якоюсь пригальмованою. Говорила так, наче сприймала мене за дивака, небуденно усміхалася. Й повільно реагувала. Особливо це стало помітно, коли я сказав, що в мене стільки в гаманці нема, зате є на карточці. Давайте, мовляв, я вам на карточку скину через Приват24.
Я лишив рюкзачелло в номері, збігав зняти гроші до авальбанківського банкомату. До речі, підходячи до "Волині" запевнився, що такий самий банкомат знаходиться під боком, у хвилині хотьби. А я так далеко бігав. Ну шо, як всігда - все як не в людей.
ПОЯВА МАРКА
200 гривень за ночовку - це, ізвінітє, піздєц. Ну, я маю на увазі - для мене піздєц. Це не вписувалось у мої плані ГЕТЬ ЗОВСІМ, як казав твой викладач.
Вже зараз із висоти свого віку я розумію, що тоді я б задубів і впав, ідучи стільки в холоді. В готелі я обнаружив, що чай в термосі вихолодав. Здається, я не правильно його закрутив, тому якби я ризикнув і пішов усе таки, посеред просторів Тернопільщини мені не було би чим зігрітися.
Ні, я не настільки себе люблю, щоб через це переживати. Я взагалі чомусь легковажно ставлюся до такого явища як берегти здоров'я. Я роблю це заради рідних. Просто - це розумно, що я спинився на ніч у Шумську.
Мій номер - мінімалістична кімнатинка з двухмісним ліжком, столиком, шафою і тонким телевізором, який стоїть у ногах на тумбочці. Одна зі стін червона, як і покривало. Жовті штори.
Я роздягнувся і прийняв душ. Вода не дотягувала до гаряченької, та все одно приємно. 250 - це число, яке символізувало мої думки про те, що подорож утратила свою романтичність. "Якось це по-мажорському", - мислив я, витираючись коротким фіолетовим рушником. "Не так, як я хотів", - лишаючи мокрі сліди на підлозі, думав я.
Не так все мало бути... геть не так. Але й тому треба буть радим.
Зимна готельна постіль, світло ліхтаря в кафе... Всю ніч я не міг заснути. Через кожні півгодини прокидався, дивився на час і далі засипав. Чому так не знаю. Може, через електронне світло, що йшло від телевізорної кнопки. Може, через щось інше.
До речі, телевізора подивитися так і не зміг. Звук ішов, а картинка не показувалась. Втративши останні надії подивитись щось перед сном, я йому віддався.
Тривав він коротше, ніж планувалося.
І тут я прокидаюсь. Від чого – не згадаю. Точно був якийсь шумок. Шумськ. Ніби шось дряпало об вікно, настирливе й гучне, та мені було начхать. Я взагалі всю ту ніч, як уже сказав, час од часу прокидався й глядів на годинник. Бо мій автобус був десь у п’ять із гаком ранку. Важливо – не проспати, бо ще раз ночувати тут за двохсотку я собі морально позволить не мог.
Яскраве світло. Перше, що до мене прийшло на думку – в готелі пожежа. Попри те, що ні звук, ні запах, ні прозорість повітря не вказували на те, що довкола щось палає, я швидко схопився й почав одягатися. Аж раптом почув:
-- Та все в порядку.
Цей голос був м’яким та розслабленим, якимось ніжно-самовпевненим. Я оглянувся й побачив особу жіночої статі. Вона стояла спиною до шафи.
Її волосся мало коротку довжину, десь під двієчку-трієчку. Продовгувате обличчя.
-- Ти хто така?! -- перелякано крикнув я.
-- Марк, -- вона простягнула мені руку. На кисті був чорний браслет.
Далі я дивився на неї таким поглядом, щоб вона сама здогадалась, що я маю на увазі. А я, забувши про кількість одягу на мені, мав на увазі: "звідки ти тут, курва, взялась?"
Але я поглянув на вікно, відчинене вікно, й сліди гразюки на білому підвіконні. І допетрав, дойшов гєніальнєйшой мислі: вона залєзла через окно! Але на кой хєр це все. Це та сітуация, коли я даже не знав, як почінат бєсєду: як з злочинницой чи як із людиной, якой треба помощь.
-- Марк, що відбувається?!
Вона відповіла мені пошепки, говорячи крізь суби. При цьому її зрачки бєгали в разниє сторони, наче вона хотєла вловить польоти невідімих мух.
-- Виключи світло, будь ласка, благаю, виключи світло...
Скільки страху, скільки паніки лежало мертвим грузом у їє голосі. Шо там, хто там за окном, кромє вєтруганища? Але, судячи з їє рєакциї, хтось був. Тодє я попросив наступне:
-- Добре, я виключу світло, якщо ти витягнеш все, що в тебе в кишенях.
Я попросив це, бо не настолько наївний, шоб довєрять всяким баришням, якіє залазят серед ночі в готельний номер (питання чого їє звать Марк бєгло останнім в шерензі вознікших вопросов).
Бачив би ти їє взгляд. Це те саме, шо в тебе горить хата, приєжают пожарниє й мєсто того, шоб тушить вогонь, вони просять у тебе докумєнти, шоб убєдіца, шо це саме ти їх визивав. Але й мене мона понят: залєзла серед ночі, халєра їє знає, шо в головє в цьой дамочки, та ще й просить вогник погасить. Та ну є нахуй. Хай витягує.
Їє взгляд карих вузьких очей бєгав од моїх до окна, од моїх до окна, а потом вона нєрвними движєніями почала все витягувать. Там, по суті, не було шо витягувать. Зажигалка, пачка сігарєт LM, жувачки й два помнятих конверта.
-- Шо в рюкзаку?
-- Ти знущаєшся? Будь ласка, погаси світло! Будь ласка, к бісовій матері, погаси світло! Це питання життя й смерті, юначе!
Я цмикнув і хлопнув по виключатєлю.
-- Зачини вікно, будь ласка, і заштор його.
Пауза.
-- Ну не тупи, будь ласка! Мені кров з носа треба, щоб ти закрив вікно!
Що ж, прийшлось уже зробіт те, про шо вона так сільно просит. Хто зна, шо там проісходит.
Я вискочив на кровать, нахилився над підвіконням і виглянув з дурості на вулицу. Мене вспєв намочіт ночний дощік. Аж раптом мене схопили за ногу й сильно потягнули в низ із словами:
-- Їблан, вони ж тебе побачать! -- пошепки крикнула баришня.
Я гепнувса на кровать чуть лі не на їє. Дивлячись мені прямо в очі вона повторяла: -- Не виглядай! Просто закрий вікно! Ах, -- вона закатала очі й піднялась. Стояла, тремтіла, а потім обережно зачинила вікно. Хутко зашторила вікна й рвучко лягла на ліжко.
-- Мовчи, жодного слова! -- пошепки шипіла вона.
Од їє пахло сігарєтним димом і шампунью. Я вопше нечого не понімав. Аж потом ми побачили, шо в комнату хтось чимось свєтит. Чимось жовтим.
-- Не вздумай підніматись, лежи, чуєш? -- все ще давала менє совєти. Їє голос дрожав і цей дрож переходив на мене, але мав оставаца мужиком, тому взяв сітуацию под свой контроль.
-- Залазь під одіяло, -- прєдложив.
Марк помовчала, поклєпала очками, а потом сказала тихо: -- Давай.
Хочу замєтіт, шо ціє собитія проходили в далеком 2003, коли я був юний і повний сил, токо закончів третій курс журналістікі, менє тодє було токо 20, тому, шоб ти не думав, шо я курва, замєчу, шо Нінель Анатолівной тодє в мойой жизні ще не було. Ми встєтілись набагато пожже, десь в 2014 под Дрогобичом.
Марк справді залізла під одіяло, і лежала коло мене, грєлась, мовчала. А хтось свєтив у окна. Здоровиє такиє шари жовтого млявого свєта повзали по комнаті з одного угла в другий, з пола на потолок.
Коли я проснувся, їє не було.
ДОРОГА НА ПОЧАЄВ
Маршрутка, якою я їхав із Шумська в Кременець, точно така сама, як наша Острог-Острог. Все довкола сповнене туманом і холодним безлюддям, але душевниє пєсні й простиє люде, якіє знают шофер та один одного, зігрівають.
Щось менє подказує, шо саме цим путьом я мав іти пєшком. Ах, який спокійний туманисько, які кльові пісні. Моя подорож зновка стає атмосферною. Грає якась жіноча попса про келих бакарді, проста цвєтов падарі. Вітха дорога під розсипаним листям, потріскані й одинокі зупинки: хоч би хтось у них постояв, аж шкода. В сіру далечінь втікають стовпи, з'єднані сонними струнами. Грає Корольов, я в душі усміхаюсь. Наш білий транспорт розстворяється в далечі сіл.
Не можу зосередитись на письмі, бо краєзори за вікном відривають від щоденника. Світлішає, з'являються селяни. Східний хриплий голос співака в радіо співає про походку бандіта. Трек за треком, хатина за хатиною.
Коли я вже їхав по Почаєві в маршрутці, в салон зайшла одна красива особа.
Вона мала ніжну кругленьку форму лиця. Дівчина мала гострий ніс і невисоке чоло. Я бачив її лише в профілі. Її обличчя прикрашав спокій, спокій, якому я міг тільки позаздрити. Одягнута в розстібнуте бежеве пальто, під яким був теплий, як її аура, шерстяний светр із узорами; на сірий шарфик спадало її коротеньке рожеве волосся, під яким прокидалося біляве.
Вона вийшла та пірнула в глибину вулиці. Я ще трохи постояв, прощаючись із прекрасним образом незнайомої та гайнув через дорогу купити кави. Коли пив каву, згадував її. Картинка трималась погано.