V - Лавина змін

Я не любив бігати: дихання збивається, в очах темніє, легені горять. А після переведення на стаціонар, навіть ходьба стала нестерпною.

— Еш’ро, наздоганяй! — окликав мене голос моєї сестри. — А то скоро все пропустимо!

— Та біжу я вже, біжу! — крикнув я далеко навздогін і прискорився, щоб піднятися на засипану снігом височину.

Лока (так я скоротив її ім’я - Локара) дуже активна та непосидюча дитина - що не дивно для її віку. Нам із нею вже минув шостий рік; один зріст, ікла виросли, а відмінність між нашими характерами - разюча. Коли мені виповнилось три роки, Оґнав та Дурве миттєво помітили мій, як вони сказали, «урівноважений» характер. Моя тата побоювалась, що Лока набереться того, чого не слід «майбутній воїтельці Семи кланів». Дурве ж була напрочуд спокійнішою в оцінці мого темпераменту і вирішила скористатися ним, щоб я наглядав за «легковажною» Локою. Спочатку я обурювався, але моє слово не мало жодної ваги. А так як наші матусі ніяк не можуть насолодитись одна одною, то роль старшої сестри прийшла сама собою.

Бувало в нас таке: я і Лока сидимо за столом та спокійно снідаємо, Оґнав та Дурве бігають собі по кухні та оглядаються на казанок, що агресивно кипів. Якось Дурве зупинилась та підібрала в черпак суп, щоб скуштувати приготовлене. У мить зі спини до неї починає тулитись Оґнав та пропускає свої сильні руки під білий фартух орчихи. Одна рука була на рівні грудей, а інша опинилась між животом та стегнами і рухалась вгору вниз. Фартух починає жити своїм життям, коли ж Дурве стала непорушною лялькою в руках своєї любої лялькарки. Я би це просто проігнорував, як це було раніше, та тільки з-під низу фартуха почав визирати Дурвів маленький дружок, який видно, готувався до кульмінації прямісінько в казан. Я вже навіть напряму дивився на своїх збоченних батьків, проте вони були так зосередженні на собі, що марно було сподіватися. Все таки обійшлося без наслідків, і я зміг спокійно з’їсти другу страву. Але після такого мене почало переймати, як Лока ставитиметься до цього, як вона сприйматиме все це.

«Гадаю, для наших батьків це не є якоюсь проблемою»

Після ще кількох таких сцен та видних намагань цих двох усамітнитись, я мовчки вставав, брав Локу за руку і виходив на вулицю.

***

Ми сьогодні цілий день вешталися уздовж головної дороги нашого села, що називається – Сухе Русло. За розповідями Сувве, в цій широкій ущелині проходила ріка, яка потім впадала в озеро. Через аномальне явище – Катаклізм, уся вода випарувалась, залишивши тільки сліди свого шляху на захід. Коли ми піднімалися на височину, то бачили довгу звивисту тріщину в плато, а всередині неї знаходився справжнісінький «вулик». Головна дорога була фарватером, найглибшою смугою річки. З неї виходять зміїні доріжки, що обвивають усе селище та з’єднують його воєдино. У середині неї височіли самотні скелі, що колись стояли посеред води та визирали над нею маленькими острівцями. Їх боки порізані та гладкі від невпинного потоку русла, що дав їм таку незвичну форму. Зараз вони всі густо поросли пишною зеленню та слугують як оборонні вежі зі зброярнями. Та через них обкидали навісні мости, котрі об’єднують Верхні вулиці селища з обох сторін.

Лока неслася вперед та не зважала ні на мої крики, ні на зауваження дорослих. Ми перейшли на Лівий берег Сухого Русла та опинились у вузькій ущелині, яка була рукавом річки або ж дрібним притоком. Таких провулків було безліч і вони настільки вузькі, що дві орчихи при повному споряджені не зможуть оминути один одного та легко застрягнуть. Ці вулички навіть влітку зберігають крижаний дух, бо там рідко коли може зазирнути сонце. Ми вийшли на берег та попрямували до відкритої галявини. На ній раніше працювали лісоруби, тож вона щедро всіяна пеньками, які Лока та інші діти почали використовувати як ігровий майданчик. Улюбленою грою було перестрибувати з одного пенька на інший і не впасти. Хто зміг настрибати найбільшу кількість – виграв у своїх опонентів. Заважати – дозволялось.

Ми прийшли в самий розпал цієї гри. Групка дітей, як зайці, перестрибували з місця на місце. Одні заскакували до своїх опоненток та намагались зіштовхнути, інші кидалися сніжками з відстані.

– Еш’ро, нумо гратися! – викрикнула Лока.

– Ем, ти впевнена? Тут так багато народу. Сумніваюсь, що вони нас пустять гратися.

Лока схилила голову на своє плече та питала мене своїм поглядом.

– Це ж дівчата Дреки. – зітхнув я. – Не бачиш її? – я вказав на біловолосу дівчинку, яка перестрибувала та кидала сніжками в іншу дівчинку. Я сподівався, що вони нас не помітять, бо влізти в чергові сварки мені аж ніяк не хотілось. Та тільки це було марно. Одна з дівчат помітила нас і почала кричати.

– Дивачки прийшли! Дивачки тут! – уся група дітей зупиняє свої справи та дивиться на нас. Вони біжать до тої, кого звуть Дрекою. Її блондинисті косички підстрибували з кожним кроком у напрямку до мене та Локи.

Дрека стала перед нами і дивилась зверху вниз, бо та була самою найстаршою дитиною в селищі. Її погляд був зневажливим а ніс показово піднятим.

– Що ви тут забули? – фиркнула вона. – Йдіть звідси доки ми вам дупи не надерли. – решта дівчат з її групи встали за нею та оточили нас півколом і піддакували кожному слову, додаючи від себе якісь образи.

Лока сховалась за мною та принишкла. Сестра визирала з-поза мого плеча, намагаючись не показуватись.

– Годі до нас чіплятися! Краще знову йдіть до старої мольфарки та не ходіть сюди. Це наше місце.

– І сестру свою забирай! – викрикнула вона з плювками.

Я ж байдуже слухав та стояв між Дрекою та Локою, як остання вже була готова плакати.

–Достатньо сказала? – відповів я спокійно. – Ми просто підемо, добре. Бо аж занадто душно в цьому зміїному кублі.

Діти вилупили очі, а Дрека спотворилась у гримасі люті.

– Що ти сказала!? – крикнула вона і почала штовхати мене. – Готуй сраку! – за тим полетіли кулаки. Вони були легкими, навіть для дитини. Було важко зрозуміти як діяти. Ми обоє були дітьми, але мене не покидав сумнів щодо чесності цього поєдинку, в силу сприйняття себе досі тридцятирічним мужиком. Ситуацію змінило втручання Локи, коли вона заступилась за мене, вставши переді мною, і отримала по щоці кулаком, впавши на землю.

***

Сила раптово переповнила мене та вилилась у лютий крик, від чого усі діти заледеніли. Дрека стояла та вирячившись на лежачу Локу, побачила мене. Я встиг запам’ятати її перелякані очі. Не зважуючи сили удару, я повалив Дреку одним ударом і від того вона повалилась на землю, схопившись за живіт.

– Ще раз торкнешся моєї сестри - я тобі ікла повириваю та зроблю собі з них намисто! Ясно?! – випалив я, ставши прямо над головою Дреки, котра не могла стримати сліз. Усі інші відступили та розбіглись хто куди.

– Твої подружки кинули тебе. Тепер ти сама. Най це буде тобі повчальним уроком того, що буває з тими хто наривається. – Вона змовчала, відвернувши голову в сніг.

Я облишив Дреку та пішов до Локи та допоміг їй встати.

– Локо, ти як?

– Н…нічого… – відповіла вона, вставши зі снігу, тримаючи рукою щоку.

– Сильно болить?

– Н…ні, не сильно.

«Бозє мій, яка ти мила». Я торкнувся її долоні та м’яко відвів від щоки. На місці удару утворився невеликий набряк, що відчутно пульсував.

– Візьми снігу та приклади де болить. Через деякий час воно перестане боліти, але може лишитися синець, – після цього мені захотілось погладити її по голові.

– Ти дуже смілива, Локо. Дякую, що вступилась за мене. – на першу думку мені хотілось вичитати за те, що вона влізла у бійку, але совість не дозволила цього зробити.

– Еш’ро…

– Що, Локо?

– Давай підемо до тітки Сувве?

– А ти хочеш? Тобі завжди нудно в неї, як ми там опиняємось.

– Мені там не нудно! – буркнула вона і навіть тупнула ногою. – Давай, ходімо вже. А потім підемо ще погуляємо.

– Добре, домовились! – я взяв Локу за руку і ми подалися геть.

***

На стукіт у двері нас ніхто не зустрів. Але поза дверима чувся якийсь рух із супроводом тарахкотіння чогось важкого - та надзвичайно цінного, якщо після падіння виривалась не стримана нічим лайка.

– Тітко Сувве? – покликав я обережно, зазирнувши паралельно в одвірок. – Двері були відчиненими. У вас усе добре?

– Ми прийшли погратися у вас! – додала від себе Лока.

Шаленим метеором та не помічаючи нас вибігла Сувве, яка різко зупинилась перед виходом, водночас застібаючи ремінь з піхвами меча.

– Еш’ра, Лока? – здивувалась вона нам. – Ви звідки тут вилізли?

– Та ми стукали і кликали, але ви не озивалися. – прояснив я.

– Ми чули шум. Щось сталось?

– Поки що нічого не сталось, – відповіла Сувве, шукаючи ремінець від свого бойового панцира, який більше нагадував корсет з підтримкою для грудей. – Але станеться, бо я вже запізнююсь на зустріч. Тому, дівчата, вибачте, але сьогодні я не зможу вам почитати.

Раптово по всій ущелині роздався протяжний гул зі сторони Головних воріт. Звук роздався луною між кам’яними стінами і йшов ще далі до самого краю Сухого Русла. Це був звук ріжка, який сповіщав про щось дуже важливе.

– Бляха! Спізнилась! – озвалась Сувве. – Гоґо мене приб’є…

– А що діється? Хтось важливий приїхав? – поцікавився я.

– Так, очільниці кланів прибули до нас ! А разом з ними – Верховна Матрона Шан’ра.

Про старосту селища Гоґо мені відомо було добре і не одноразово зустрічав її навіть у нас дома. Про Верховну Матрону я чув тільки між розмовами Дурве, Оґнав та інших дорослих.

– А можна нам з тобою? – поцікавилась раптом Лока.

– Ще питаєте! Там зараз біля воріт буде все село. Тож хутко побігли!

***

Лока випередила мене та Сувве на сотню метрів далі, не збавляючи темпу під час завертань убік. Ми мчали уздовж Лівого берега та перейшли до крайнього моста, тоді перейшли на Правий берег і опинилися біля Головних Воріт, навколо яких зібралась, мабуть, уся громада села. Лока стала позаду натовпу і розгублено видивлялась шпаринку, щоб пройти крізь нього.

– Марна справа, Локо! – виголосила Сувве, переводячи дух. – Ліпше піднятися на верх пагорба. Там ви побачите усе та почуєте хоч щось, – вона вказала на піщаний горб, що був ліворуч від нас та виднівся над огорожею. На самому краю сиділи ще якісь дітлахи. Після ранкової пригоди мені геть не хотілося знову лізти в бійку. – Добре, дівчата, рада була вас побачити. Зустрінемось пізніше! – і Сувве миттю втекла та зникла за силуетами інших орчих.

Я та Лока забрались по піщаній дорозі на пагорб і угледіли за воротами зелений вигон, оточений деревами з голим корінням. Видно, це було чаша від озера, в яке впадала ріка. Тепер його дно слугує пониззям під височиною, що дає гарний простір для огляду місцевості, якщо умовний ворог захоче підкрастися до села таємно. За воротами вистроїлась сотня орчих, одягнутих у такі ж самі панцирі, що і Сувве, тільки замість мечів вони тримали довгі списи. В ар’єргарді цього загону стояло двоє – рудоволоса Сувве та староста нашого селища Гоґа. Окрім панцира, вона носила хутряну мантію якоїсь невідомої бурої тварини.

Поміж хащ дерев пробився гул дружнього ріжка, що чувся раз, другий, поволі наближаючись до нас. Умить побачились безліч вогників смолоскипів, котрі витанцьовували на темному полі та один за одним виходили на відкриту галявину, відблискуючи в обладунках сотень воїтельок - орчих. Більшість з них йшли пішим кроком, але з десяток були верхи на здоровезних вовках, чиї нижні ікла гостро стирчали назовні, а очі горіли. Кожна наїзниця тримала прапор із символікою свого клану: зубаста щелепа, схрещений меч та сокира, рогатий череп з кривавими патьоками під очницями, хижий птах із розкритими крилами та глибоководне чудовисько з довгими моцаками. Серед них вирізнявся білий стяг із позолоченим символом, схожий на хрест з двома горизонтальними лініями у верхній частині вертикальної та півколом над ним. Тримала його висока орчиха, одягнена майже в повний без шолома латний обладунок срібного відтінку довга попона кольору воронячого пір’я накинута на плечі. Її волосся - каштанове впереміш зі срібними пасмами - було зібране в тоненьку довгу косу.

Коли почет врешті піднявся на узгір’я та пристав перед воротами, Староста та мольфарка миттю приклали руки до серця та схилили голови.

– Верховна Матроно Шан’ра! – звернулась Гоґо. – Я староста селища Старого Русла та сотниця з клану Демоноборців, вітаю вас!

Верховна Матрона злізла зі свого вовка та почала роздивлятись усе навколо. Раптом її зелені очі зустрілись з моїми та затримались на мить. Але цієї миті було досить щоб я закляк, бо настільки той погляд був ріжучим.

– Вождиха Демоноборців, вийдіть із шеренги! – за командою до неї підійшла орчиха, яка носила стяг із черепом та стала поруч.

– Старосто Гоґо! – звернулась Вождиха. – Маю з великою честю та офіційно висловити Вам та Вашому селищу особисту вдячність за якісне виконання обов’язків як оборонний пункт та пункт тилового забезпечення.

– Дякую за довіру!

Після ще деякого церемоніалу Гоґо та Сувве провели почет через Ворота всередину вздовж Головної дороги.

Тим часом я, Лока та інші діти намагались прокрастися ближче до ескорту. Але через особистих гвардійок Верховної Матрони та солдаток з нашого боку, це закінчувалось словесним попередженням та погрозою списами. Так тривало доки Матрона та Староста не підійшли до самотньої скелі і не піднялись на неї сходами. Після чого ті замкнулись аж до сутінків.

***

Багато односельчан зібрались навколо Самотньої скелі та вдивлялися у віконниці з надією побачити чи подай почути, що відбувається. Немало з натовпу сприйняло приїзд Ради кланів з пересторогою. 

– Що вони від нас хочуть? – промовляв хтось із тремтінням. – Ми тихо собі живемо та нічого не протизаконного не чинимо.

Кілька з них були налаштовані не так песимістично.

– Гадаю вони хочуть обговорити деталі маршруту для нових доріг. Чула я від знайомих, які по Гоблінських дорогах їздять, що немало демонічних звірів облави влаштовують, роблячи підлі напади на тих, хто потрапив не в те місце і не в той час.

– Напевно, що Бар-Зулат шукає собі нові шляхи щоб утримувати себе від небезпеки голоду.

Місто Бар-Зулат, або ж «Стіни Закону» - так воно перекладається на орочій мові. Оґнав постійно про нього говорить та мріє переїхати туди жити. За розповідями це місто серед небагатьох міст-кам’яниць, які за примхою долі зуміли пережити численні землетруси, паводки, пекельну засуху та інші катаклізми.

– Еш’ра, Лока! – з роздумів мене вибила Дурве.

– Ось ви де були. Фух. А я вас по всьому селу шукаю, – втомлене обличчя Дурве розтіклося у щирій усмішці, допоки вона не подивилась на мене, а точніше на мій синець навколо ока.

– Хто тебе побив? Ох лишенько! – Дурве стала на коліна та почала лізти своїми холодними пальцями.

– Ви що, посварились?

– Ні мамо. Просто одна дівчинка почала діставати Локу, і ми побились.

– А ти чого побита? – задалась вона питанням.

– Заступилась. Як старша… сестра. – у їх мові є визначення, що дуже означає рівень спорідненості між родичами. Від цього розуміння було некомфортно промовляти цей термін до себе.

Пояснення Дурві підійшли більше, ніж треба, і вона міцно обійняла мене.

– Я пишаюсь тобою, Еш’ро. Але потім скажи, як звати ту неслухняну дитину. Маю розмову до її батьків.

– Мамо, не треба. Я сама винна, що чіплялась до них. – промовила Лока. Та Дурве дивились на неї з округленими очима.

– Аж ніяк! – промовили ми обоє.

– Дрека тебе почала ображати. Ти нічого поганого не зробила, – вирвалось з мене. – Викинь ці дурні думки з голови.

Дурве і сама хотіла щось додати, але її перебив звук ріжка з верхівки скелі. Ознаменував він закінчення денного часу та початку вечірнього. Усі представниці Кланів мовчки спустились з вищих поверхів та попрямували до своїх загонів, котрі встигли розставити намети та шатра. Останніми вийшли Вождиха нашого клану, староста Гоґа та Сувве. Їх обличчя були опущенні та похмурі. Перші пішли разом далі, а Сувве, примітивши нас трьох, підійшла ближче, пошепки звернувшись.

– За пів години буду біля вашого ґанку. Маю розмову, – Дурве різко встала, вийшла перед нами та притиснула руками поруч.

– Сувве, ти мене лякаєш. Можеш зараз сказати?

– Ні! – різко відказала мольфарка. – Зараз ідіть додому та чекайте на мене. Хай зайвих вух буде менше.

***

Півгодини промайнули зі страхітливою швидкістю. Оґнав, Дурве та Сувве посідали за стіл та наказали мені і Локою йти до спальні. Тільки спати мені геть не хотілося, тому усю їхню розмову я підслуховував за одвірком, намагаючись запам’ятати найменші дрібниці. У більшості говорила Сувве, а мами час від часу ставили питання.

– Усе почалося майже так само, як і перед Воротами. Церемоніальні привітання один одному і так далі. Гоґо доповідала про стан справ у нашому селищі; які були успіхи за цей та минулий рік. Вождиха питала там свої питання, а Шан’ра мовчки стояла. Доки не зачепилось одне питання, на яке, очевидно, Матрона чекала. Йшлося про кількість населення нашої громади.

 «Скільки воїтельок проживають тут, старосто Гоґо?»

«Ем, ну, якщо не рахувати дітей, то близько трьох сотень голів».

«А скільки тоді дітей?»

«Дванадцять, Велика Матроно. Від дев’яти до шести років.» Після цього інтерес Матрони згас.

«Все так, як і всюди… О Мати, допоможи нам пережити ці лихоліття!» вона більше не могла стримуватись. Неначе гребля, котра тримала воду – прорвалась.

«Нам потрібні воїтельки. Тільки збирати мені їх нема звідки. Демонів – почвар з інших світів, що несуть лихо та руїну всюди де бували магічні аномалії та катаклізми – стає все більше.

Стало їх так багато, що більшість наших нових поселень просто не доживають і трьох місяців. Поселенки потерпають від нападів ледь не кожного дня, зрештою змушені покидати ті місця. Бо у гіршому випадку їх уб’є якесь чудовисько-прибулець, чи мертва пустеля».

Радники Шан’ри намагались згладити кути її розповідей, деколи грубо перебиваючи Матрону.

«Верховна Матроно, деякі колонії змогли вціліти та досить непогано розвиваються. Поселення у них живе та дає Ворогу відсіч».

«Цього недостатньо! – викрикнула вона. – Геть недостатньо, щоб повернути наші втрачені землі.

Ельфійські доми Селенору мають неабияку перевагу в порівнянні з нами, бо живуть настільки довго, майже вічно. Їхні лави повільно, та наповнюються. Часу у них вдосталь, на відміну від нас».

А наступне її висловлення привернуло мою увагу і, скажу відверто, змусило здригнутися.

«Вони не потребують якогось міфічного благословення Богині в Рожаниці. Мольфарська спілка усі останні шість років те й робить, що белькоче про неї. Відрядили цілі групи на пошуки тої вигаданої істоти і залучають послідовниць-фанатиків. Але знаєте, краще хоч так, аніж коли вони будуть сидіти й діяти мені на нерви.»

Від останнього речення я майже ойкнула (ойкнув?) і ледь не видала себе. Проте ніхто не помітив, і нарада продовжилась.

– Це все дуже цікаво, Сувве. Але ми яким тут боком? – байдуже звернулась Оґнав, вивалившись на стільці. – Гадаєш Еш’ра – та сама містична Рожаниця?

Сувве мовчки кивнула. Дурве затамувала подих, а Оґнав напружилась та майже впала з місця.

– Чому ти так впевнена? – запитала Дурве, намагаючись не піднімати голос. – Ви забули, що я мольфарка? Мене саму вчили за всіма цими талмудами. За роки навчання мені доводилось читати міріади різних книг, рукописів та сувоїв. Більшість я не можу пригадати і дотепер, але після цієї розмови – я одну таки згадала.

Це була давня оповідь про один з монастирів Богині Матері в далеких краях. Розповідалось це у ті часи, коли наш світ тільки почав потерпати від пошесті Магічних катаклізмів, а ельфи та ми могли спокійно пересуватися без потреби в Гоблінських шляхах під землею.

Якщо мені не зраджує пам’ять, то в якийсь із днів одна із сестер того монастиря народила дитину, що мала при собі тільки лоно. Так, ви усе правильно зрозуміли. – уточнила мольфарка.

Уся кімната неначе затамувала подих, а я разом із нею. Уперше за цей час я чую про те, що я такий не єдиний.

Одразу виникли питання: а скільки нас взагалі було чи ми з’являємось тільки при певних обставинах? Чи бували епізоди, коли дитина народжувалась не з маткою, а зі статевим членом? І багато чого іншого спливало в моїй голові. Але це лишилось без відповіді.

Після короткої паузи від Сувве, розповідь продовжилась.

– Пам’ятаю, що той рукопис був до страшного старим. Середина історії буквально була з’їдена міллю і лишився тільки кінець.

Коли вона виросла, то Старші Сестри відчули в ній дивну силу, природу якої вони не могли назвати. А потім на її тілі знайшли знак внизу живота, котрий видавав із себе дивне світіння та силу, яка впливала на всіх мешканок монастиря.

– І що то був за вплив, добрий чи поганий? – обережно запитала Дурве.

– Тут постає найцікавіше. Ця, назвемо її Рожаниця, понесла дитину. Коли вона народилась, то, мов за якимось благословенням, усі в тому Монастирі завагітніли!

У кімнаті почувся регіт Оґнав.

– Ой, боги, не можу! Але яка-то картина: монастир над горою повен безневинних сестричок-монашок, котрі моляться при кожній нагоді. Та коли настає ніч, Фортеця Спокути перетворюється на Барліг Плоті. – Ні Дурве, ні Сувве не розділяли думки Оґнав, тому просто мовчали та чекали поки та припинить сміятися.

– Так а що було з тою Рожаницею? – поцікавилась Дурве.

– Ти поставила дуже слушне питання, – озвалась Сувве. – Перед тим як було виявлено, що усі в монастирі стали вагітними, Рожаниця просто зникла. За оповіддю не зрозуміло, чи намагались її знайти, чи ні. Але остання стрічка тої розповіді робить дуже неоднозначні натяки чи скоріше особисті роздуми авторки рукопису про ті події.

«Без сліду. Без речі. Без прощання.

І часом я думаю: ким була Вона?

Благословенням?

Чи прокляттям, яке ми прийняли з усмішкою?..»

– Коли я згадала цей фрагмент, мене уперше за довгий час сколихнув страх, – пояснила Сувве. – Тепер ви, гадаю розумієте, чому я не хотіла це обговорювати просто неба?

– Тоді як нам бути? – запитала Дурве. – Якщо те, що ти кажеш правда, то як нам чинити? Настане момент, коли Еш’ра досягне повноліття, імовірна сила пробудиться, і ми ніяк не зможемо цьому зарадити.

– Гадаю, можна зарадити, – втрутилась Оґнав. Її тон був серйозним, майже металевим у порівнянні з байдужістю на початку.

– Хай як би там не було, Еш’ра має приховувати свою особливість за всяку ціну. Навіть якщо ти, Сувве, кажеш нам правду, і це може призвести до лиха, я не дозволю своїй дочці постраждати. Як доведеться, буду битися. Най тільки твої мольфарки спробують торкнутись її, одразу пожалкують.

– Я так само. Я не віддам свою дитину! – додала Дурве з такою грубістю у голосі, що аж мене пройняло до тремтіння, ба навіть до сльози.

Попри невідомість, вони готові ризикнути заради мене…

– Я поважаю ваш запал, і його я повністю підтримую, – сказала Сувве.

– Але є те, що ви не змозі будете подолати тільки вдвох.

– І що ж це? – запалилась Оґнав.

– На нараді було прийнято одностайне рішення про прив’язку кожної воїтельки до місця свого місця проживання, якщо вона та її супутниця мають дітей до 16 років.

По досягненні дітьми граничного віку, їх призовуть до військової служби на два роки.

Це оголосить Гоґо після того, як Шан’ра та її свита поїдуть.

– Що?! – викрикнули одночасно Дурве та Оґнав.

– Раніше брали тільки у вісімнадцять років, і обов’язкова служба тільки рік. Після цього нас один раз на пів року відправляли по гарнізонах. Звідки така ідея? – обурювалась Оґнав, підтримуючи Дурве за руки.

– Бо тільки так, на думку Ради кланів, ми зможемо забезпечити себе достатньою кількістю солдатів. – сухо відповіла Сувве.

– Рішення вже прийняте. Виспіться перед завтрашнім ранком. Вже достатньо пізно. – за тим Сувве встала і пішла з будинку.

Огнав та Дурве ще довго обговорювали сказане Сувве, та недовго. Вони загасили тліючу свічку і попрямували до спальні. Я ледве встиг залізти під ковдру та притулити до себе сплячу Локу.

 Вони зайшли з двох боків ліжка та мовчки лягли, обійнявши мене та Локу між собою.

  ***

Завтрашній ранок відбувся так як і сказала Сувве. Староста Гоґа виступила перед всією громадою та оголосила зміни щодо призову до війська. Багато хто був здивований та обурювався. Проте ми мовчки стояли та дивилися. Лока міцно тримала мене за руку і відмовлялася відпустити, а Дурве та Оґнав перешіптувалися між собою, роздумували, як діяти далі.

Минав шостий рік мого життя у цьому новому світі.