Вірш 13

До моря

Скінчити б столітню подорож

й нарешті дійти до моря:

припасти, немов до матері,

віддати мечі та стріли.

Поглянути в очі лагідні,

зануритись в неозоре,

розтанути й перелитися

на піну сріблясто-білу.

Зʼєднатись з тонкою хвилею

й напитися спокою штилю,

гойдати на грудях парусник меланхолійно-поволі,

затиснути між вітрилами

морську вузлувату милю

й віддатися, не питаючись,

в обійми хиткої долі.

На парусник сяде чаєчка —

бурштиново-тепле око,

вона, як і я, стомилася

сто років кудись летіти.

Незчуємось, як до берега

пристанемо ненароком,

бо море, воно хвилюється

за тих, хто йому мов діти.

Ми з ним досягнемо обрію

й торкнемося сонця скраю,

сирени для нас співатимуть

зворушливо-обережно.

Заслухавшись, я подумаю:

як добре, що я не знаю

хто я цьому морю: парусник

чи чаєчка прибережна.

Сліди мої вже розтанули,

я стала легка та біла:

до моря, немов до матері,

довіритися дитинно.

На самому дні, під каменем, ржавіють мечі та стріли

Летить легкокрила чаєчка,

клубочиться біла піна…