Уміння слухати

У своїй промові 10 ways to have a better conversation одним із пунктів Селеста Гідлі зазначає нашу готовність як співбесідників у кожній розмові дізнаватися щось нове, нашу відкритість до того, що ми можемо чогось навчитися у співрозмовника, що кожен має чого навчити нас. Якщо зазирнути трохи глибше в цей пункт, ми побачимо, що за ним криється одна надважлива умова, без виконання якої сказане вище неможливе: це здатність бути рівним у розмові, тобто здатність тримати в шорах свої гордощі та ego, які завше рвуться виставитися наперед і крикнути: я знаю краще або: ні, ти не тямиш, треба от-так… Ставлячи себе на один щабель, ми не прорікаємо істин і нікого не заперечуємо. Коли думка нам видасться оригінальною і вартою уваги, ми її приймемо, освоїмо (тобто зробимо своєю) і далі над нею думатимем. Коли ж про себе ми з думкою не погодимось, ми просто пройдемо проз неї, як проїжджаємо зупинку, на якій нам не треба виходити. Якщо ж, натомість, наш умострій стоятиме на позиції я один носій всіх істин, усе що не буде згоджуватися з нашою думкою, ми відкидатимем як єресь і хибні умовиводи, а що збігатиметься, привласнюватимемо собі, мовляв, це я його придумав. Зрозуміло, що вести балачку з таким бесідником буде, м’яко кажучи, дискомфортно.

         Однак, цікава річ, те ж саме відбувається на значно вищому й об’ємнішому рівні: культурно-державному. Що, як двома співрозмовниками будуть не дві людини, а… два народи, дві держави? Коли вони ставлять себе на рівну площину й вступають у рівний діалог, обидві готові слухати, а відтак переймати найкраще в одне одного. Алгоритм лишається незмінним: переймання, освоєння, яке ми назвемо адаптуванням до своєї культури, і дальший розвиток пересадженої речі на новім ґрунті. Прикладами таких державозносин є країни, що їх прийнято називати країнами цивілізованого світу. Втім як не всі співбесідники готові слухати та бажають чути, так само й з країнами. Деякі держави підносять себе на п’єдестал вищий від решти країн, деякі вважають себе профетам, а відтак уповноваженими, буцімто, вирікати всім іншим великі істини, їм одним відомі. Вони одна знають, що кому слід робити, а чого не можна, з ким єднатись вільно, а з ким – зась! Діалог з такими країнами, як і з подібними людьми, неприємний і може призвести до сварок. Втім сварка на рівні людському річ буденна й нікому, окрім цих двох, непомітна. Сварка ж на рівні держав далеко гірша, бо навіть коли й не виходить за межі цих самих держав (що в наш час суцільної глобалізації сливе неможливо), стосується щонайменше всіх, хто в цих державах живе, а це мільйони людей…

Розмова двох співрозмовників, готових вчитися одне від одного, уможливлює обмін думками й ідеями, способами й методами, що провадить до поступу й розвою,  Замкнутість веде до вузьколобості, духовної й розумової зашкарублості, зрештою, застою. Цю думку виловлює як вище згадана промова, так і ось ці рядки з «Української культури» Д. Антоновича: «Активно сприймати чужі впливи, ще раз це повторюємо, є необхідною передумовою культурного поступу. Тут ми розуміємо здібність народу не тільки сприймати культурні здобутки інших народів широкого світу, але й здібність сприйнятий культурний. матеріял пристосовувати до свого вжитку і в той спосіб дати йому своє власне оригінальне, національне забарвлення і в той спосіб світовий культурний чинник обернути в чинник національної культури.»

         До чого веде державна замкнутість і неготовність діалогувати, ділитися з іншими ми добре бачимо. Росія з вікопомних часів була закрита й ворожа до нового, а поступовий західний світ завжди сприймала за єресь і щось вороже. Однак позаяк західний світ з бігом віків дужчав і розвивався, позаяк до нього радо приєднувалися, а від Росії тікали, вона мусила, коли хотіла, щоб з нею рахувались, вдержувати коло себе силою, насиллям, війною… Між двома людьми війну уявити важко (але, на жаль, можна); між двома країнами не минає століття, щоб не було війни. Втім корінь проблеми, на мою думку, один…