Україна на Євро-2024: антологія провалу

Отже, Сергій Ребров.

Для початку трохи контексту. Нещодавно закінчив навчання на курсах PASS. Не сказати, що від цього я став генієм в розумінні футболу, але, зважаючи на те, що ідея цієї "секти" належить Глібу Платову, який багато років тісно співрацює з Ребровим та сам є учнем Вісенте Гомеса, головної людини в штабі Реброва, якщо говорити про модель гри, то можу сказати, що добре розумію те, в який футбол має грати ця команда. Її принципи та головні мотиви.

Давайте відразу: це не той футбол, який буде подобатися людям та приносити величезне задоволення. У цих принципах багато таких слів як структура, трансверсальні та лонгітюдні коридори, безперернівсть, підготовка до втрати м'яча й усе таке інше.

Олександр Сажко на tribuna.com у своєму тексті називав Реброва антифізруком. Це цілком правильне визначення (я сам текст не читав, бо нічого не читаю про футбол, окрім інформаційних жанрів), тому що в роботі він та його тренерський штаб покладаються на речі, які абсолютно протилежні психологічним аспектам: дух, самовідданість, сміливість, бажання.

Усе має бути механічним та механізованим. Й головна проблема якраз в тому, що механізованою поведінка футболістів на полі не стала, але була механічною.

Гра команди Реброва та його тренерського штабу дуже важка, вона потребує багато часу. Ребров раніше ніколи не працював зі збірними, а завжди був клубним тренером. Його підхід до будівництва заснований на вдумливості та ґрунтовності, а це означає, що процес - повільний.

Тобто, кінцевий результат роботи Реброва не може бути виміряний вже. Він десь на першій половині дистанції цього шляху.

Проблема в тому, що результат потрібен нам тут і зараз. Це нормально, адже в середнього українця немає можливості думати про те, що щось буде за два роки. Це перший аспект.

Другий аспект не стосується українців особисто, а взагалі будь-якої нації та її збірної. Усі до єдиного переоцінюють свою команду, тому що це національні змагання і це представники нації. Вони мають бути кращими за усіх. Нехай це Англія, Італія, Угорщина чи Шотландія.

Ще більший провал через те, що очікування від турніру були надзвичайно великими. Не варто називати когось одного у перегріванні, усі від вболівальників до футболістів піднімали рівень очікувань. Усі верстви населення та представники різних класів.

Має взагалі буде відповідь на це запитання, а чи стався провал? Так. Мова не про результат загалом чи очікування, які не були виправдані. Мова про те, що могло бути краще. Мало б бути краще.

Ще один момент, який варто зрозуміти, що ми не можемо критикувати Реброва за те, в який футбол він хоче грати. Цей футбол не буде яскравим - ще раз. Він буде досить нудним і прісним для глядача та результат завжди буде на межі через те, що в основі всього лежить обережність.

Проблема не в тому, що Ребров грає в поганий футбол. На цьому турніру проблемою було те, що Ребров погано грає в свій футбол. Ось тут стався провал. Точніше, його перша складова.

План збірної України проти Румунії мав бути схожим з тим, у що команда намагалася грати проти Словаччини.

Ми всі багато говорили про те, що Судаков мав би бути вище, але у різних фазах гри його позиція на полі мала бути різною. У білдапі Судаков мав грати на одній лінії зі Степаненком (Бражком) та Шапаренком, тоді як за зони поміж лініями захисту та півзахисту суперника відповідали вінгери, а за швидкість у розвитку атак - крайні захисники.

Різниця в грі проти Румунії та Словаччини була в тому, що Румунія взагалі не пресингувала, тоді як Словаччина була постійно високо та заважала розігрувати м'яч. У першому турі дуже важко було зробити атаки швидкими, знаходити вільний простір та загалом проводити атаки. Через ці механічні зміщення Судакова та Шапаренка до захисників вийшло так, що по 5 футболістів України були нижче за першу лінію захисту суперника.

Зі Словаччиною з'явилося більше зон через високий пресинг. Цей варіант став логічним та зрозумілим. Другим важливим аспектом покращення стало те, що Ярмоленко та Тимчик набагато краще зіграли на правому фланзі, ніж Циганков та Конопля. Ярмоленко знаходив простір поміж лініями, значно краще керував м'ячем, ніж Циганков, а Тимчик знаходив вільні зони для забігання.

Але до середини другого тайму залишалася велика проблема в ефективності таких дій: потрібно було більше гравців в штрафному майданчику. Коли атака йде через правий фланг, то в штрафному точно мають бути не тільки Довбик, але й Мудрик та Судаков.

У матчі проти Румунії збірна України тримала гру під контролем у першому таймі навіть попри те, що план не працював. Бражко в своєму інтерв'ю після матчу сказав, що в другій половині інсайдам потрібно було грати вище, тобто Судаков та Шапаренко вже повинні були займати ці вільні зони поміж лініями.

Це був план Б, який був дуже логічним. Але як Україна не була готовою до того, що Румунія в першому таймі не буде пресингувати, так і не була готовою до того, що Румунія агресивно та високо гратиме відразу після поновлення гри.

Це дуже важливий момент, про який потрібно говорити саме в контексті роботи Реброва.

Кожен раз план на гру був зрозумілим. Третій матч був особливим, адже там ситуація призвела до пошуку нових рішень з 5-3-2 та пошуком швидкості з боку вінгбеків. Знову логіки дуже багато. Треба ж десь брати швидкість, коли немає Мудрика та Циганкова, її могли дати фланги, хоча Миколенко при цьому мав абсолютно обмежену кількість ривків через стан здоров'я.

Проблема не в плані на гру, навіть не в його реалізації. Проблема в тому, що ця команда була механічною, але не стала механізованою. Вона мала робити саме так, а не інакше, а коли це не виходило, то не знала, яким чином їй реагувати та змінювати ситуацію.

Перший гол у матчі проти Словаччини - це прямо з книжки. Можливо, Платов та Вісенте його намалювали на дошці чи проводили тренування з такою атакою, я її розбирав на відео. Але другий гол - це абсолютна імпровізація та відхід від канонів структурованого футболу Реброва. Реакція головного тренера була красномовною та абсолютно зрозумілою. Це був не найкращий пас, який - так - призвів до голу.

Але до голів часто призводять не найкращі паси, удари зі складних позицій та інші сміливі рішення, неординарні. Давайте звернемось до найбільших банальностей в футболі: гол - це маленьке диво. Гарно по книжці розіграна комбінація, яка була відпрацьована на тренуванні зовсім не тягне на визначення дива.

Можна собі надумати, що момент Судакова наприкінці матчу проти Бельгії також був із розряду передачі Шапаренка на Яремчука. Тобто, мабуть, не зовсім правильно буде говорити, що ми чекали від Судакова ось таких дій, але він нічого не показував та провалив турнір, тому що він міг робити абсолютно все те, що вимагав від нього тренерський штаб. І порушив настанови лише в цьому моменті проти Бельгії.

У цьому, ймовірно, ідеальному структурованому світі хаос мав право створювати тільки Мудрик. Але так легко повірити словам Віктора Вацка про те, що партнерам важко грати з ним, тому що хаосу занадто багато та потрібно постійно вгадувати, що він буде робити далі та чи буде щось робити взагалі.

Мудрик нічого не показав, щоб підтвердити особливе ставлення до нього та особливий статус. І якщо велика частина ймовірних претензій до Судакова може зніматися його роллю в команді, то Мудрик сам не зміг.

Ми все ще на шляху до важливого психологічного аспекту невдачі, але зараз варто зупинитися на тактично-психологічному.

Отже, є план на гру, є модель гри, є чіткі правила в командних діях. А що робити, коли впродовж матчу це не приводить до успіху? Матчі в плей-офф відбору показали, що тренерський штаб може реагувати на ситуацію на полі, адаптуватися до поганих сценаріїв та змінювати хід матчів.

Інший дієвий план: мають бути гравці, які здатні брати відповідальність на себе. І тут ми приходимо до ситуації, про яку варто говорити без долі іронії та сміху: збірна України - занадто молода команда.

Її лідери Ярмоленко та Степаненко, можливо, зараз, можливо, вже перебувають в тому стані, що не здатні показувати свій рівень впродовж 90 хвилин тричі на тиждень. Хоча Степаненко тут більше підходить не до геймчейнджерів, а до списку лідерів, з якими теж були проблеми.

Третім лідером у цій команді мав бути Зінченко, який, за великим рахунком, на цьому турнірі мав стати запасним. Та навіть він теж не той, хто створює якісь особливі ситуації на полі, а є великою частиною механізму.

Судячи з того, що за модель гри використовувала команда на цьому турнірі, ліворуч на фланзі мав бути Миколенко, адже Зінченко фактично виконував те, що має робити класичний лівий захисник, яким він ніколи не був.

Лідерів цій команді не вистачило. Потенційно в цьому складі вони є, але Забарний ось-ось мав зробити цей крок. Можливо, йому не те, що турніру одного не вистачило, а матчу додаткового. І якби Україна пролізла в плей-офф, то він би вже став таким. Гарні лідерські якості має Бражко, але ж точно не в цій команді.

Проте це якраз вже місток до психологічного аспекту. В тактично-психологічному важливими є саме геймчейнджери.

Ми вже поговорили про Судакова та Ярмоленка, зачепили Мудрика, котрий знову перенапружився. В англійській мові є чудове слово, яке мені не подобається в перекладі, адже не зовсім передає стан людини, який потрібен в ключовий момент - composure. Ось це те, з чим у Мудрика великі проблеми. Стан рішучості та концентрації, але разом з цим розслабленості та спокою. У нього або одне, або інше.

Та якщо пригадувати перший матч, то ефективність рівня Мудрика показав й інший вінгер. Циганков потім так і не зіграв через травму, але його проблеми з ефективністю в першому матчі радше змушують говорити про вік та стан Ярмоленка, ніж про відсутність самого Віктора.

І ось настав час переходити до нашої головної проблеми, яка викликана нашою найбільшою надією. Пічічі. Мабуть, для Реброва та його тренерського штабу найгіршою подією стало те, що Довбик - став найкращим бомбардиром Ла Ліги. Ну, ще також новий статус Луніна, який примусив йти на поступки.

Трубін краще підходить під модель гри цієї команди, ніж Лунін, так само як Яремчук підходить більше, ніж Довбик. У Яремчука до того ж є лідерські якості та характер, але, звичайно, голи Довбика та його статус змусили шукати роль на полі.

Вийшло, що в тренерському штабі не змогли загнати його в рамки потрібної ролі, й він сам не зумів в ній розкритися. Ці голи в Ла Лізі й на самого Довбика створили великий тиск, адже усі ми чекали від нього голів. Багато голів.

Але він не мав тієї ролі, що в Жироні, намагався якось вилізти із незручних умов та відсутності будь-якого простору, але так і не зумів подолати усі перепони. За своєю суттю Яремчук якраз більший геймченйджер, ніж Довбик. Що власне і показав другий гол у ворота Словаччини. Найкращий поки що індивідуальний гол на турнірі.

І ось у виборі Яремчук чи Довбик та в самому статусі Довбика криється головна претензія до Реброва. Якщо вже є модель з гравцями певних характеристик, то потрібно дотримуватись. І ставити того, хто краще підходить. Це стосується й Трубіна.

А якщо виходять інші гравці, то потрібно шукати способи найкращого використання їхніх якостей. Довбик був би радий отримати таку передачу, яку Шапаренко виконав на Яремчука, але це було б протиріччям плану. Якщо є Довбик - футболіст з певними якостями, то їх треба використовувати, робити свою структуру більш варіативною, а якщо ні - нехай грає Яремчук.

А закінчуючи про варіативність в грі, то її від футболістів було обмаль. Якщо говорити про усі три матчі, то вразив тільки Шапаренко. Вразив тим, що виходив за рамки, тоді як Судаков таким не був. Але Георгію не вистачило нахабства та сміливості робити не тільки те, що від нього вимагають, але й те, що він може.

Що стосується суто психологічного моменту, то його ідеально описав Степаненко в інтерв'ю після третього матчу.

"Я думаю, що ми думали, що ми зможемо обіграти збірну Румунії, скажемо так, на майстерності. Тому що майстерність дійсно є зараз у цієї команди. Але, як показав досвід, то без злості, без агресії, без великого бажання нічого не буде".

"Мені вже набрид цей гіркий досвід, бо в мене було його вже стільки… Бажано, щоб робили висновки і на наступне Євро вмикалися з перших хвилин, а не, коли потрібно рятуватися. У нас так чомусь завжди".

Якось моя команда в сандей-лізі програла 1:6. Після матчу я, будучи тренером команди, не сказав ні слова вголос, але в свої голові лаявся що є сили. На тренуваннях перед наступним матчем ми відпрацьовували тільки один аспект в грі: боротьба за нічийні м'ячі. В повітрі, на землі, у воді - де завгодно.

Для мене нічийний м'яч - це головна річ в футболі. Адже якщо ти його виграєш, то далі можеш контролювати, а якщо програєш, то доводиться наздоганяти та відбирати. У матчі проти Румунії Україна розпочала так без боротьбі за нічийні м'ячі.

"Румунія була більше налаштована і більш командно грала. Зазвичай ми так граємо проти сильніших суперників, коли всі працюють сконцентровано".

У матчі проти Словаччини психологічної реакції було не дуже багато. Якщо з Румунією перший тайм пройшов під повним контролем України, то проти Словаччини все могло закінчитися в перші 30 хвилин. І коли вже стало зовсім погано, тоді українці увімкнулися.

Матч проти Бельгії вже був дуже якісним та ідеальним. Щоправда, ідеальним у вакуумі, адже в реальному житті він не призвів ні до чого хорошого. Дійсно, отриманий гіркий досвід та матч, після якого не соромно вилітати - це порожні слова.

Досвід ще треба переосмислити та реалізувати в позитив, а у фразі не соромно вилітати - вилітати все одно нікуди не поділося.

Ми, до речі, виграли 5:0 за тиждень.

Матч проти Румунії дійсно став вирішальний. І рахунок в ньому призвів до четвертого місця за рівної кількості очок. Але висновок очевидний, що треба боротися за нічийні м'ячі, аби потім не наздоганяти.

Це ж треба примудритися підійти до матчу в такому настрої, що з одного боку відчуваєш шалений тиск, а з іншого відносишся до суперника з певною долею зневаги. Це як суміш гострого та кислого.

Єдиний позитив стосовно цього турніру в тому, що ця збірна України дійсно молода. Але в контексті українців говорити про успіхи на майбутнє все ж трохи складно.