"Україна мусить бути вільна" — націонал-соціалістична газета «Анґріф»

Як зазначає редактор: "Прегарна стаття у двох передових берлінських щоденниках"

"Україна мусить бути вільна"

Під таким наголовком один із провідних німецьких (націонал-соціялістичних) щоденників "Анґріф" з 23. ц. м. помістив обширну статтю, присвячену роковинам проголошення суверенности Української Народньої Республики. Ту саму статтю того самого дня помістив на першій сторінці репрезентативний берлінський щоденник "Фелькішер Беобахтер", під наголовком "День української незалежности".

Стаття має інформаційний характер: навязуючи до факту сходин українських кольоній в усіх еміграційних осередках у дні 22. січня, автор дає короткий огляд українських самостійницьких змагань від вибуху російської революції по нинішній день. Очевидно, цей огляд утриманий у найзагальніших штрихах, але в усіх своїх подробицях на 100% вірний та навіяний надзвичайно прихильним духом до украінського держанництва. Стаття згадує про визнання Української Народньої Республики не тільки німцями, болгарами й турками у Бересті Литовському, але й цілим рядом інших держав, що склали відповідні деклярації устами своїх представників у Києві 1918 р., як також Польщею. Стаття різко відмежовує нігілістичний напрямок російської революції, що виродилась згодом у нинішній розкладовий большевизм, від конструктивного напрямку революції української, якої метою було збудувати власну націоніальну державу у повному відірванні від Московщини.

Окремий уступ у тій статті присвячений першому походові на Київ російських військ під проводом москаля Антонова, який прийняв призвище "Овсеєнко" тільки на те, щоб замилити очі українським масам: той сам Антонов Овсеєнко, пізніший посол СССР у Варшаві, тепер грає ролю диктатора у Барсельоні. На доказ, що російський большевизм є імпортованим крамом на Україні, автор покликується на вірнопідданчу телеграму Петровського, який саме 15. ц.м. на руки Калініна дякував Російській Сов. Соц. Республиці, що вона, Російська Республика, "виратувала" українських селян і робітників, присилаючи на Україну своє військо. Наприкінці автор підкреслює, що боротьба українців проти Московщини ніколи не припинялася, що після невдачі регулярної української армії йшли масові повстання, а після них – український націоналістичний рух ввійшов до рядів комуністичної партії і творить по нинішній день найбільшу небезпеку для Совітів. З українських провідних осіб стаття згадує пок. Симона Петлюру, його наслідника на становищі керманича державного центру за кордоном през. Андрія Лівицького, та проф. Романа Смаль-Стоцького, як колишнього представника України у Берліні, що поклав заслуги для німецько-українського культурного наближення.

Хоч у тій нема ніяких політичних заяв ані висновків, проте сам факт її появи на першій сторінці у двох найповажніших і неначе офіціальних берлінських щоденниках є вже політичною подією. Так само зміст і ввесь тенор статті не залишає ніякого сумніву щодо політичних тенденцій її поміщення і колиб цією тенденцією було ніщо більше, як лише дати вислів своїй куртуазії у дні, коли ввесь український нарід поза кордонами СССР, зокрема наддніпрянська еміграція, святкує роковини проголошення самостійности української держави, то й тоді це свідчить про засадничо прихильні настрої ІІІ Німеччини до ідеї розподілу Сов. Союзу. Знаменною річчю є те, що зреферована стаття бере під увагу саме концепцію УНР: видно, що інші еміграційні групи, які бувало впевняли про свої добрі звязки з німецькими колами – у тих німецьких політичних колах поваги не мають. Дуже цінною є увага автора статті про кольоніяльний визиск України Московщиною: вона перечить поголоскам про кольоніяльні заміри Німеччини супроти України!