Учбово-педагогічне співробітництво в освітньому процесі - Педагогика курсовая работа

Главная

Педагогика
Учбово-педагогічне співробітництво в освітньому процесі

Поняття педагогічного співробітництва у поглядах психологів-науковців. Його стратегії та способи. Залежність форм спільної діяльності від стилю відносин педагога з учнями. Правила педагогічного спілкування у співпраці з учасниками освітнього процесу.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http :// www . allbest . ru /
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка
Курсова робота з вікової і педагогічної психології
на тему: «Учбово-педагогічне співробітництво в освітньому процесі»
Студентки факультету іноземних мов групи ФА-23
Розділ І. Теоретико-методологічні засади педагогічного співробітництва
1.1 Поняття педагогічного співробітництва у поглядах психологів-науковців
1.2 Характеристика педагогічного співробітництва
Розділ ІІ. Стратегії та способи педагогічного співробітництва
2.1 Особистісно орієнтована стратегія педагогічного співробітництва
2.2 Залежність форм педагогічного співробітництва від стилю спілкування педагога з учнями
2.3 Правила педагогічного спілкування в процесі співпраці з учасниками освітнього процесу
Актуальність даної проблеми: Загальна проблема, що досліджується у курсовій роботі, лежить у площині завдань нової освітньої філософії: спрямування навчально-виховного процесу на формування духовного світу особистості, утвердження загальнолюдських цінностей, розкриття потенційних можливостей та здібностей учнів. Сьогодні пріоритетним стає особистісно-орієнтований підхід, який забезпечує найсприятливіші умови для розвитку й самореалізації особистості, що передбачає наявність педагогічної взаємодії, суб'єкт-суб'єктних відносин, діалогічного спілкування.
Співробітництво - одна із найактуальніших форм взаємодії вчителя та учня . У процесі співробітництва відбувається перебудова рольових відносин педагога й учнів у рівноправні. Ідея співробітництва, діалогу, взаємовідносинах суб'єктів навчальної діяльності - одна з основних у педагогіці останніх років. Проте її реалізація в практичній діяльності відбувається з великими труднощами. Педагоги, як правило, не вміють перебудувати свою діяльність. Це пов'язано у першу чергу з тим, що педагог не знає механізмів суб'єкт-суб'єктної взаємодії з учнями на основі діалогу, не завжди розуміє, що поглиблення змісту спільної діяльності, якість і ефективність освіти досягається не інтенсифікацією заходів, які проводяться, а перш за все розвитком творчого характеру взаємодії, підвищенням її культури. Таким чином, тема курсової роботи вважається актуальною на сучасному етапі розвитку освіти в Україні.
Об'єкт дослідження: учбово-педагогічне співробітництво
Предмет дослідження: психологічні особливості педагогічного співробітництва
Метою написання курсової роботи є з'ясування психологічних аспектів учбово-педагогічного співробітництва в освітньому процесі.
· провести науковий аналіз літературних джерел з питання педагогічного співробітництва та розглянути поняття «учбово-педагогічне співробітництво»
· розглянути стратегії та способи педагогічного співробітництва
· визначити залежність форм педагогічного співробітництва від стилів спілкування.
Розділ І. Теоретико-методологічні засади педагогічного співробітництва
1.1 Поняття педагогічного співробітництва у поглядах психологів-науковців
Сучасний соціально-економічний і науково-технічний розвиток суспільства ставить ряд нових завдань у галузі освіти і виховання, підготовки людини до активної трудової і громадської діяльності.
Педагогіка і психологія як науки посідають особливе місце в системі наук про людину, колектив, суспільство, людство. Вони вивчають, досліджують і розв'язують проблеми виховання, навчання і освіти людини, що виникають або можуть виникнути на всіх етапах життя. Для кожного члена суспільства найскладнішими і найвідповідальнішими є дитячий, підлітковий та юнацький періоди життя. Вони збігаються з часом вибору і здобуття загальної і професійної освіти, набуття досвіду продуктивної праці та завершення вибору основної сфери діяльності, взаємостосунків між людьми, з періодом створення сім'ї тощо.
Результати наукових досліджень учених, досвідчених спеціалістів показують, що саме в цей період життя людини відбувається інтенсивний розвиток здібностей у їх цілісній системі, а також формування потреб, інтересів, життєвих настанов, поглядів і переконань. Усе, що людина не засвоїла в школі, потім важко надолужити. Досвід творчої діяльності, необхідний для подальшої самоосвіти і самовиховання, самостійного життя в різних умовах, набувається саме в ці роки. Про це свідчить багатовікова практика. Тому педагогіка і психологія як науки цього періоду життя людини всебічно займаються процесом праці і самостійного життя, враховуючи індивідуальні особливості кожного.
Історія розвитку теорії виховання і навчання свідчить про існування таких протилежних підходів до її побудови: емпіричний, релігійний або науковий; ідеал слухняного виконавця чи творчої особистості вихованця; універсалізоване виховання( всіх за однією програмою) чи індивідуалізоване; на базі авторитарних чи демократичних відносин між вихователями та вихованцями. Останні підходи в кожній з перерахованих пар становлять основу гуманістичного, диференційованого й індивідуалізованого підходу до організації всебічного й гармонійного розвитку особистості кожного, підготовки його до повноцінного і щасливого життя, які пронизують ідеї співробітництва і співтворчості вчителя, учнів і колективу в освітньому процесі.
Ще Сократ вказував, що метою вихователя є розвиток кращих задатків і почуттів вихованця, його потягів до істини й добра. Творчі здібності можна передати і сформувати лише за умови взаємної поваги і любові. Якщо вихованця примушувати вчитися силою та залякуваннями, то здобування нових, істинних знань стає неможливим. Квінтіліан підкреслював, що навчання повинно бути радісним, а між вихователем і вихованцем мають бути встановлені добрі взаємини. Ініціатива в цьому належить насамперед вихователю. Платон вважав найбільш вірним шляхом розвитку духовних сил вихованця добровільне виконання ним вимог наставника, які будуються на повазі до свого « ідейного керівника »
Ці думки підтримували Я.А. Коменський, Дж. Локк, Ж.- Ж. Руссо та ін.
Російські демократи й гуманісти - В.Г. Бєлінський, О.І. Герцен, К.Д. Ушинський та інші - також підкреслювали високу ефективність гуманних, демократичних відносин між вчителем і учнем. Зокрема, О.І. Герцен вказував, що роль викладача зводиться не до придушення особистості, а до терпеливого і гуманного формування характеру учня, кінцевою метою якого є творча і вільна особистість. А В.Г. Бєлінський підкреслював, що придушення волі і самостійності вихованця призводить до розвитку брехливості, лицемірства, лукавства[5,7].
Педагоги П.П. Блонський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський та інші також підтверджували високу ефективність навчання, побудованого за ідеями співробітництва, дружби, взаємодії ,вимогливості, колективізму та поваги до людей усіх націй. А.С. Макаренко наголошував, що в живому активному процесі виховання вихованець почуває себе не тільки виховуваним, а й вихователем[10,48]. Крім того, В.О Сухомлинський вказував, що вихованець повинен себе розкривати як творча особистість [18, 53]. На підставі цих та інших висновків педагогів і психологів, досвіду вчителів-новаторів Ш.О. Амонашвілі педагогіку співробітництва вважає теорією, використання якої призводить до стимулювання творчого саморозвитку особистості, допомагає усвідомлювати індивідуальні задатки, нахили і здібності та розвивати їх [2,73]. Основою є творча діяльність вчителя й учня, де вчитель та учень - партнери. Авторитарний стиль відносин забезпечує імперативне навчання, в основі якого лежить примус, вольове нав'язування завдань на кожному кроці. Нормативно-формальні стосунки, формування якостей виконавця вузьких соціальних функцій, якостей конформіста і консерватора[63-5].
Таким склався підхід до розуміння поняття співробітництва на сучасному етапі.
Отже, можна зробити висновок, що поняття співробітництва виникло давно і супроводжувало педагогів протягом століть аж до сьогодення. З моменту виникнення воно змінювалось, адаптуючись до вимог кожної епохи і на сучасному етапі воно набуло нових форм.
1.2 Характеристика педагогічного співробітництва
Відносини педагогів і дітей становлять те середовище, в якому відбувається розвиток і формування особистості школяра. Базу цих відносин в технології саморозвитку становить особистісний підхід і педагогіка співробітництва. Це означає гуманізм і демократизм відносин, визнання права кожного школяра на своєрідність, неповторність, унікальність особистості, прийняття її думки і позиції.
Згідно з тлумачним словником сучасної української мови термін «співробітництво» означає:
Співробітництво - спільна діяльність, спільні дії [6,1170].
Співробітництво навчальне - форма взаємодії педагога і вихованця, в якій спільно визначаються і розв'язуються навчальні проблеми і розумові задачі [14,175].
Співробітництво в учбовому процесі - прагнення і уміння педагога та учнів працювати спільно, допомагаючи і підтримуючи один одного[12,542].
Ми будемо розглядати поняття співробітництва в учбовому процесі. Співробітництво вчителя і учня можна охарактеризувати як спільну діяльність в ході освітнього процесу, спрямовану на засвоєння знань, вміння учнів та підвищення їх мотивації до навчання [3,24].
Суть співробітництва полягає в тому,що потрібно завжди бачити в маленькій людині не об'єкт виховання, а особистість, не йти на конфронтацію з нею, а враховувати самооцінку дитини і її здатність співпрацювати з дорослим нарівні [2,71].
Змістом співробітництва дорослого і дитини в учбовому процесі є діалогічність відносин, спілкування. Завдяки цьому розвиваються:
· здатність співпрацювати з врахуванням дій партнера, розуміти суть думок. Помічати різницю емоційних станів учасників спільної діяльності;
· ініціативність, здатність здобувати недоступну інформацію за допомогою запитань, діалогу, готовність запропонувати партнеру план дій;
· адекватна самооцінка, самокритичність, здатність раціонально розв'язувати конфлікти.
Співпраця як спільна діяльність в освітньому процесі, як організаційна система активності суб'єктів взаємодії характеризується: просторовим та часовим співіснуванням, єдиною ціллю, організацією та управлінням діяльністю, поділом функцій, дій та операцій, наявністю міжособистісних відносин.
Навчальне співробітництво в учбовому процесі являє собою розгалужену сітку взаємодій по таких чотирьох лініях: 1) вчитель - учень - учні, 2) учень - учень - в діадах та тріадах, 3) групова взаємодія учнів в колективі і 4) вчитель - вчительський колектив. Г.А. Цукерман додає ще одну лінію взаємодії - « з самим собою »[17,44].
При аналізі цих ліній співробітництва необхідно зауважити що, по-перше, лінія «вчитель - учень ( учні )», як правило, доповнюється взаємодією по лінії «учень - учень», що обумовлюється груповим характером учбової діяльності. По-друге, основні дослідження, направлені на вивчення впливу співробітництва на особистісний розвиток учня, на ефективність його учбової діяльності. Дослідженнями було доведено, що навчальне співробітництво « учень - учень» як організаційна форма навчання надає значні резерви не тільки для підвищення ефективності вивчення конкретного навчального предмету, але й для вирішення основних задач розвитку, формування особистості учня через навчальний процес і колектив класу.
Аналізуючи в цілому специфіку навчального співробітництва з різними людьми на прикладі молодшого шкільного віку, Г.А. Цукерман підкреслює його важливі особливості: «Побудова навчального співробітництва із дорослим потребує створення таких ситуацій, які блокують можливість діяти репродуктивно і забезпечують пошук нових способів діяльності і взаємодії. Побудова навчальної співпраці з однолітками потребує такої організації діяльності дітей, при якій сторони понятійного протиріччя представлені групі як предметні позиції учасників спільної роботи, які потребують координації. Для того,щоби виникло співробітництво з собою, потрібно вчити дітей помічати зміни свого кута зору.»[5,408].
Для різних вікових категорій учнів співпраця повинна приймати різні прояви. Наприклад, для дітей дошкільного віку та учнів молодшої школи співпраця виражається в ігровому характері навчання, коли ігрові завдання і вправи плавно переходять в повчальні. У старших класах робиться наголос на мотивацію навчання, як першої ланки кар'єрного зростання і благополуччя. Педагогу, як людині досвідченій та авторитетної важливо донести до підлітка, що знання необхідні для розвитку гармонійної особистості. І що саме завдяки накопиченому багажу знань і умінь учень здатний завоювати авторитет серед однолітків. Адже для підлітка актуально придбання всіх видів наукових і практичних, побутових знань для самоствердження і самореалізації. Підліток жадібно засвоює життєвий досвід значущих людей, і педагога в тому числі, що дає йому можливість орієнтуватися в повсякденному житті. У той же час вперше підліток починає сам шукати художні та наукові знання. Виникає необхідність не тільки у співпраці, але й співтворчості педагога і учня.
Поряд із цим, слід забезпечити високу культуру пізнавальної діяльності і міжособистісних відносин в колективі. Першочергову роль відіграють самоаналіз і аналіз характеру відносин і співробітництва учнів з учителем, товаришами. На другому місці - рівень їх активності( інтереси, мотиви, ціннісні орієнтації, переконання ) та життєва позиція в зоні близького розвитку(процеси розвитку, здійснювані дитиною в умовах співробітництва з дорослими, під їх керівництвом, при їх допомозі і поки що недоступні для дитини в самостійній діяльності). На третьому - рівень культури навчально-пізнавальної, ігрової, трудової, громадської діяльності та спілкування, досвід виконання творчих робіт. На четвертому - рівень знань, умінь і навичок з предмету. На п'ятому - потреба в допомозі вчителя, товаришів, батьків[6,61].
Психологи і дидакти пояснюють успішне засвоєння знань учнями умінням вчителів не тільки використовувати в навчанні психологічні та дидактичні закономірності процесу формування понять, але і встановити психологічний контакт з дитячим колективом, знайти ключ до душі кожної дитини.
Психологічний контакт виникає в результаті спільності психічного стану вчителя і учня, викликаної їх взаєморозумінням і пов'язаної з зацікавленістю та довірою один до одного. Внутрішніми механізмами контакту є емоційний та інтелектуальне співпереживання, сприяння [13,56]. В основі емоційного співпереживання лежить психічне явище «зараження», механізм якої розглядається в соціальній психології як спосіб інтеграції групової діяльності. Древнє за своїм походженням і багатоаспектний по прояву, зараження виступає як форма спонтанного внутрішнього механізму поведінки людини [1,78]. Інший механізм справжнього контакту взаємодіючих сторін представляє собою розумове сприяння - залученість двох сторін в ідентичну активну діяльність, спрямовану на вирішення проблем або певних інтелектуальних завдань.
Встановивши психологічний контакт з дітьми вчитель здатен створити атмосферу, в основі якої доброзичливість, взаєморозуміння та інтерес, що ведуть до співпраці. З іншого ж боку, атмосфера ділова, де всі працюють в міру своїх сил і здібностей. Співробітництво виключає примус до навчання. Діти бажають вчитися. Учитель разом з дітьми, а не над ними. Всі переваги вчителя не у віці, не в особливих правах і влади над дітьми, а в життєвому досвіді, у знаннях і ерудиції, а в чесно заробленому моральному авторитеті. Місія вчителя - порушити цікавість, самодіяльність і самоосвіта. У цих умовах формуються дієві знання і відбувається особистісний розвиток: моральне, інтелектуальне, емоційне, вольове [9,111]. Для встановлення справжніх відносин співробітництва у навчанні повинні бути «відпрацьовані» такі основні компоненти педагогічної діяльності:
1. Потрібно вміти створювати атмосферу взаємного довір'я, поваги, взаємної допомоги і доброзичливості, високої взаємної вимогливості, всебічної турботи один про одного та зберігати її протягом усього процесу навчання, праці, громадської діяльності ( причому «непомітно» для вихованців ).
2. Слід формувати спільні цілі і інтереси, які б доповнювали власні та приносили б «завтрашню» радість кожному.
3. Вміти розробити і мислено перевірити взаємно сприйняту технологію спільної та самостійної діяльності, яка б включала взаємну регуляцію, самоконтроль і контроль в системі співуправління колективом. Враховуються й розподіл обов'язків , взаємні зобов'язання , виконання індивідуальних і групових робіт навчального і дослідницького характеру, що становлять систему глибокого опанування знаннями.
4. Володіння високою культурою пізнавальної діяльності, прогнозуванням навчальної діяльності та поведінки учнів в умовах творчої самостійності кожного.
5. Вміти розробляти систему управління і самоуправління процесом навчання разом з учнями.
6. Використовувати засоби, методи і форми навчання і виховання в умовах диференційованого навчання
7. Розробляти і реалізовувати систему виховання і розвитку особистості та колективу в зоні близької і перспективної діяльності, яка б забезпечувала високу культуру діяльності і поведінки кожного.
Правильно організувати процес співробітництва є надважливим завданням вчителя адже у спільній діяльності вчитель і учні перерозподіляють між собою форми і способи вирішення завдань: учні намагаються діяти самостійно, а вчитель виклад навчального матеріалу замінює спрямуванням дітей на самостійне його засвоєння. Завдяки цьому виникає спільний смисловий простір, а навчання стає особистісно зорієнтованим процесом [15,198].
Отже співробітництво навчальне - форма взаємодії педагога і вихованця, в якій спільно визначаються і розв'язуються навчальні проблеми і розумові задачі. Вчитель повинен організувати правильне співробітництво, оскільки від цього залежить успіх навчання класу і учня зокрема.
Дуже важливим є те, що процес навчання при співробітництві стає особистісно орієнтованим, адже відносини вчителя і учня становлять те середовище, в якому відбувається розвиток і формування особистості учня.
Розділ ІІ. Стратегії та способи педагогічного співробітництва
2.1 Особичтісно орієнтована стратегія педагогічного співробітництва
Сьогодення потребує виховання вільної, відповідальної особистості, яка усвідомлює себе, не підкоряється тискові зовнішніх сил - нехай то буде інерція буденної свідомості, авторитет традиції, суворий ідеологічний чи соціальний диктат. Необхідний засіб для розв'язання цього завдання. Ним може стати особистісно орієнтоване виховання.
Особистісно орієнтоване виховання - це утвердження людини як найвищої цінності, навколо якої ґрунтуються всі інші суспільні пріоритети [16,168].
Особистісно орієнтоване виховання є дієвим засобом формування такого типу особистості, якій притаманна мужність користуватися власним розумом, почуття людської гідності, прагнення служити людям, миролюбність, щира увага до чужого горя, душевна щедрість, почуття вдячності, порядність, чесність, справедливість, потреба в доброчинності.
Лише особистісно орієнтованому вихованню під силу досягнення особистісно розвивальної мети, оскільки воно спрямоване на усвідомлення вихованцем себе взагалі як особистості, на його вільне і відповідальне самовираження. Цього неможливо досягти без шанобливого, доброчинного ставлення до дитини з боку вчителів.
Особистісно орієнтоване виховання принципово виключає ситуації, коли зусиль вихованця, спрямованих на досягнення певних виховних цілей, вихователь не помічає, зате будь-яка його похибка викликає невдоволення, наголошення на невідповідності його поведінки тим чи іншим суспільним нормам. Дитині навіюють, що вона не така, якою її хотіли б бачити.
Особистісно орієнтоване виховання спрямоване на реалізацію сутнісної природи суб'єкта, якій відповідають цінності служіння, а основним ставленням до інших людей є любов. Це дає людині можливість виходити за межі своїх актуальних можливостей.
Про людину можна говорити як про вільну особистість, яка свідомо обирає свій життєвий шлях тоді, коли цінністю для неї є служіння. Життя такої людини стає творчістю, оскільки лише через ідеальну представленість в інших людях та інших людей у собі можливий розвиток власної особистості.
Особистісно орієнтоване виховання дає дитині право на свободу вибору ціннісної позиції, на цінність людського духу і життя загалом, на можливість його дієвого здійснення. Це можливо, якщо дитина має настановлення на подолання дисгармонії в досвіді, поведінці, спілкуванні, діяльності.
Внаслідок такого виховання добро стає сутнісним визначенням людини, а істина - засобом для розвитку її духовності.
Виховні ситуації, що створюються в межах особистісно орієнтованого виховання, мають забезпечити розвиток свідомості такого рівня, який спонукав би дитину до самопізнання й само активності, щоб вона могла стати творцем власного духовного багатого життя. Це означає, що потрібно культивувати такі ситуації, в яких стосунки з дітьми вибудовуються на врахуванні їхньої гідності і права бути особистістю; перше безперечне право дитини - висловлювати свої думки, впливати на судження про неї. На жаль, сучасна виховна практика часто-густо демонструє наміри гальмування або й знищення всього, що є волею і свободою вихованця, стійкістю його духу, силою його вимог і задумів. У дітей виникають в щирості вчителів, підозри, з якими вони намагаються боротися. Інколи вони роблять це відкрито, і тоді їхні дії вважають асоціальними. Проте найчастіше опір є прихованим, і його результати виявляються значно пізніше. В моральному значенні така поведінка є не безпечнішою, ніж відкрита неслухняність, оскільки дитина поступово стає брехливою і лукавою. Ці якості іноді залишаються в неї на все життя.
Отже, йдеться про необхідність моделювання ситуації вільної, творчої співпраці. Такі ситуації доцільно розглядати як проміжні мікроструктури суспільства. Важливою психологічною особливістю таких ситуацій є те, що вони забезпечують детермінантний вплив на особистість, який здійснюється за допомогою реактивних ,адаптивних виховних механізмів.
Натомість утверджуються й використовуються психологічні механізми виховання, спрямовані на максимальне залучення всіх компонентів структури особистості ( свідомості, емоцій, волі ) до соціальної й міжособистісної взаємодії. Вихованець сповна активізує вищий рівень своєї свідомості для самостійного пошуку й реалізації якісно нових конструктивних способів соціальної поведінки. І одна з основних функцій педагога полягає в тому, щоб розвинути у вихованця здатність якнайточніше розуміти свою внутрішню й зовнішню ситуацію для вибору гуманної поведінкової тактики. При постійному вияві цієї здатності у вихованця відбувається цілковита залученість до процесу становлення і формування самого себе, тобто набуття власної відповідальної свободи. Саме в такий спосіб він відкриває, що є глибоко і по-справжньому соціальним. Він живе повною мірою в даний момент і морально само виховується тому, що саме таким є найкращий життєвий стиль для будь-якого вікового етапу.
Дитинство, отроцтво, юність набувають за таких умов абсолютної цінності, а отже, утверджується цінність сьогоднішнього життя підростаючої особистості. Воно вимірюється ступенем оволодіння культурними здобутками людства та особистісної віддачі в життєдіяльності. Створюються соціально-психологічні засади інтенсивної особистісної затребуваності дитини тепер, а не в більш або менш віддаленому майбутньому.
Особистісно орієнтоване виховання надає вихованцеві можливість краще функціонувати як особистість. Це є наслідком того, і вихователь, і вихованець працюють в єдиному емоційно-чуттєвому діапазоні, який запобігає виникненню психічної напруженості як результату переживання небезпеки від некоректного вторгнення дорослого дитячий світ. Тут дитина щоразу відчуває, що зустріч із вихователем відкриє для неї нові можливості збагачення емоційними враженнями, спілкування та вільної поведінки.
При особистісно орієнтованому вихованні дитині має бути забезпечена можливість самостійно приймати рішення і відповідно поводитися. Ця вимога випливає з психічної закономірності: діти, привчені лише спостерігати і слухати, стають соціально пасивними, безпорадними перед світом, що їх оточує.
Отже, розширення свідомості вихованця вважається доволі дієвим виховним чинником. Воно практично виявляється у психічному зростанні, пробудженні та розкритті прихованих можливостей суб'єкта. Вони не безмежні й характеризуються вибірковістю, поступовістю у поведінковій реалізації. Тому вихователь не повинен примушувати дітей проти їхньої волі робити вчинки, що даються їм з великими труднощами. Проте не слід і пасивно погоджуватися з такою їхньою позицією. Потрібні виховні впливи, які спричиняли б внутрішню боротьбу дитини доти, доки вона сама не прийме позитивне моральне рішення. Самостійність поступово спонукає вихованця зрозуміти те, що його добродійні вчинки зумовлені багатством власних почуттів. Від цього він має задоволення як певну само нагороду за здійснене.
У виховному процесі вчителі часто забувають важливе правило: як у навчанні є завдання, самостійне розв'язання яких не під силу школяреві на певному етапі його розвитку, так і моральні рішення мають відповідати вікові вихованця. Це означає, що одну і ту ж особистісну проблему дитина з різним соціальним досвідом розв'язує по-різному, чимраз більше наближаючись до науково-етичних критеріїв.
Стратегія побудови виховного процесу в площині особистісного підходу має визначатися науковим розумінням внутрішніх закономірностей розвитку особистості в онтогенезі, а не ґрунтуватися на зовнішній доцільності, коли традиційні методи заохочення чи покарання приховують складні виховні проблеми. Адже запроваджуючи такі методи, педагог змушує дітей до підкорення, а не до вільної і свідомої дії. Цим він штучно утримує вихованця на елементарних стадіях морального розвитку і не сприяє піднесенню до рівня, коли загальні етичні принципи вихованця перетворюються на систему особистісних смислів[4, 33-37].
Отже, однією з визначальних тенденцій розвитку сучасної світової освіти є спрямованість на особистість людини, забезпечення умов для її формування як вільної, самостійно мислячої, творчої гармонійної особистості, здатної жити у згоді з собою, з природою та іншими людьми. Школа має гарантувати умови, за яких кожна дитина займе гідне з точки зору своїх інтересів і прав місце у навчально- виховному процесі.
2.2 Залежність форми педагогічного співробітництва від стилів спілкування педагога з дітьми
Насамперед дамо визначення поняттю «спілкування»
Спілкування - складна взаємодія людей, в якій здійснюється обмін думками, почуттями, переживаннями, способами поведінки, а також задовольняються потреби особистості і підтримці, солідарності, співчутті, дружбі, незалежності[19,317].
Педагогічне спілкування -- це спілкування педагогів з учнями у всіх ситуаціях шкільного життя [11,42].
Співпраця реалізується в процесі педагогічного спілкування та діяльності вчителя з учнем. Тому форми співпраці залежать від вироблених педагогом стилів педагогічного спілкування та діяльності.
Доцільним є проаналізувати стилі спілкування в освітньому процесі.
Кожна людина залежно від характеру, поглядів, психічних особливостей виробляє власний стиль спілкування - сукупність найтиповіших ознак поведінки у цьому процесі. Під стилем педагогічного спілкування розуміють індивідуально-типологічні особливості соціально-психологічної взаємодії педагога та учнів.
Стиль спілкування - важливий момент у діяльності вчителя.
У стилі спілкування відображаються особливості комунікативних можливостей учителя, характер взаємин педагога і вихованців, творча індивідуальність педагога, особливості учнівського колективу.
Стиль педагогічного спілкування залежить від особистісних якостей педагога і комунікативної ситуації. До особистісних якостей, які визначають стиль спілкування, належать ставлення вчителя до дітей (активно-позитивне, пасивно-позитивне, ситуативно-негативне, стійке негативне) та володіння організаторською технікою.
За активно-позитивного ставлення педагог виявляє ділову реакцію на діяльність учнів, допомагає їм, реалізує інші потреби в неформальному спілкуванні. Вимогливість, поєднана із зацікавленістю в учнях, викликає взаємодовіру, розкутість, комунікабельність. Пасивно-позитивне ставлення фокусує увагу вчителя на вимогливості та суто ділових стосунках. Таке спілкування характеризується сухим, офіційним тоном, неемоційністю, що збіднює спілкування і гальмує творчий розвиток вихованців. Ситуативно-негативне ставлення, що залежить від зміни настрою вчителя, породжує в дітей недовіру, замкненість, нерідко лицемірство, брутальність тощо. Викликаючи негативне ставлення до себе, учитель працює і проти предмета, який викладає, і проти школи, і проти суспільства загалом. Стійке негативне ставлення характеризується виявом грубості, використанням образливих, принизливих висловів, постійним недотриманням правил професійної етики, педагогічного такту.
Ставлення до дитини детермінує організаторську діяльність учителя, визначає загальний стиль його спілкування, який може бути авторитарним, ліберальним і демократичним.
За авторитарного стилю спілкування вчитель сам вирішує всі питання життєдіяльності класу, визначає кожну конкретну мету, виходячи з власних установок; суворо контролює виконання будь-якого завдання і суб'єктивно оцінює досягнуті результати. Цей стиль керівництва є засобом реалізації тактики диктату та опіки і в разі протидії школярів владному тиску вчителя веде до конфронтації.
Ліберальний (поблажливий, анархічний) стиль спілкування характеризується прагненням педагога не брати на себе відповідальності. Формально виконуючи свої обов'язки, учитель, що обрав такий стиль, намагається самоусунутися від керівництва колективом школярів, уникає ролі вихователя, обмежується виконанням лише викладацької функції. Ліберальний стиль є засобом реалізації тактики невтручання, яка ґрунтується на байдужості і незацікавленості проблемами шкільного життя. Наслідки такої позиції вчителя - втрата поваги школярів і контролю над ними, погіршення дисципліни, нездатність позитивно впливати на особистісний розвиток учнів.
Демократичний стиль спілкування передбачає зорієнтованість учителя на розвиток активності учнів, залучення кожного до розв'язання спільних завдан
Учбово-педагогічне співробітництво в освітньому процесі курсовая работа. Педагогика.
Реферат: Печорин - герой своего времени. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат: Гражданский процесс
Сочинение По Тексту Летом 1940 Года
Персонал Организации Контрольная Работа
Реферат: What Is The Mafia And Is It
Схема Сочинений Для 4 Класса По Русскому
Курсовая работа: Проект осветительной установки птичника
Политико Правовые Воззрения Аристотеля Реферат
Реферат по теме Вьетское государство в раннее средневековье и Кампучия в VI-VIII веках
Сочинение Про Воду 2 Класс
Реферат: Управление русских княжеств в эпоху областного строя
Контрольная работа по теме Контрольно-ревизионная деятельность
Формы Лабораторных Работ
Отчет По Практике Бнту
Курсовая работа по теме Методика використання комп'ютерних технологій при вивченні дисципліни "Бухгалтерський облік"
Сочинение По Литературе На Тему Мой Пушкин
Реферат На Тему Сучасні Тенденції Моди Швейних Та Трикотажних Товарів
Реферат по теме Денежная масса: регулирование в условиях инфляции
Реферат: Порядок проведения налогового аудита в части налога на доходы физических лиц
Реферат: Управлінське консультування
Бухгалтерская отчетность как источник информации о деятельности организации - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Конституционные основы местного самоуправления в Российской Федерации - Государство и право курсовая работа
Правовое обеспечение деятельности профсоюзов - Государство и право реферат