УНР часів директорії - История и исторические личности контрольная работа

Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення в Україні влади Директорії, її внутрішня і зовнішня політика. Затвердження радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для української держави.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення влади Директорії в Україні
2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР
3. Встановлення радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для України
1. Повстання проти гетьманського режиму. Встановл ення влади Директорії в Україні
Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. У різних кутах України організовано повстанські загони. Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської військової округи за Центральної Ради капітан Шинкар. Він діяв на Звенигородщині. Були значні загони на Чернігівщині, на Поділлі.
Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна, учителя з Гуляй-Поля, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів; яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати «ніякої іншої влади»; разом з тим він оголошував боротьбу проти австрійців, німців і поміщиків.
Селянські повстання спричиняли безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я до гетьманського уряду, в якому широкі маси бачили тільки російського генерала, поміщика.
«На Катеринославщині гетьманський режим почав розкладатися й падати ще до оголошення повстання Директорією. Вже на початку листопада катеринославські большевики почали робити повстання для захоплення влади в свої руки. Побачивши це, гетьманський VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став ухилятися від активних виступів. Катеринославські українці вирішили взятися негайно за організацію свого власного війська».
У Полтаві до гетьманської влади ставилися вороже, -- констатував В. Андрієвський, колишній комісар освіти Полтавщини.
В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання.
Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швєця, О. Андріевського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. Вночі проти 13 листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада -- Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про перебрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». Основу повстанцям дали Січові Стрільці. 16-го листопада Директорія договорилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про невтралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на - Київ.
Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій. Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин. 18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим; він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана. Леґенду про близькість Келлера до Гетьмана спростовує лист самого Келлера до отамана Донського, П. Красова. «Скоропадський, -- писав Келлер, -- повидимому предполагает ввести всех в заблуждение ... предвкушая прелести своего коронования на престол украинского королевства». 27-го листопада замість Келлера призначено генерала князя Долгорукого. Була зформована добровільна дружина «Родина», переважно із студентів та учнів старших класів гімназій, яка стала головною обороною Києва.
Гетьманський уряд не мав жадної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, большевиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації. 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений.
Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, небольшевицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй «Історії України» пояснював цей акт так: «в тім державнім союзі України з Росією... Україні силою фактів припадало грати першу роль, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати.»
У той же день доручено С. Гербелеві скласти новий кабінет міністрів; кабінет мав бути тимчасовим, поки не наладнаються відносини з Антантою.281
Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду -- і тому ставити ці два факти у залежність не можна.
Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла «праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державності і національної самобутності». Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сейм та розпочати реалізацію земельного закону.
Усе разом -- і грамота про федерацію і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були неукраінці; і маса росіян, які тікали до Києва від большевиків; і російські військові частини, що їх формували на захист уряду проти повстанців -- усе це створювало в широких колах населення ворожий до уряду настрій. Лави повстанців зростали. В. Винниченко, який за Центральної Ради стояв на ґрунті «єдиного фронту» з російськими соціалістами, тепер став на захист українських національних інтересів і здобув собі широку популярність в народі.
Ідея федерації не придбала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації, а поновлення «єдиної неподільної» Росії, до якої Україна мала ввійти, як її частина. Відштовхнула федерація й Галичину: посол ЗУНР, Г. Микетей, який приїхав до Києва, щоб нав'язати дипломатичні відносини з гетьманським урядом, не визнав за можливе вести з ним переговори після оголошення федерації з Росією.
Увесь час велися переговори з Антантою про реальну допомогу. У Ясах, де зібралися представники Антанти, ставили тверді умови послам гетьманського уряду -- федерацію з Росією; в Одесі консул Франції Енно увесь час запевняв, що наближаються війська Антанти. Але їх не було.
Повстанські сили гуртувалися поволі і гетьманський уряд знав про це, але не вживав заходів. У липні 1918 року був заарештований В. Винниченко, головний провідник повстання, та С. Петлюра, голова Всеукраїнського Союзу Земств. В. Винниченка звільнено негайно. Не зважаючи на те, що міністри -- Д. Дорошенко та М. Василенко -- звернулися до Гетьмана з проханням звільнити С. Петлюру, його випустив з тюрми тільки 12 листопада новий міністр А. В'язлов на «слово чести», що не братиме участи в повстанні. Це слово не перешкодило С. Петлюрі виїхати до Білої Церкви, де був головний штаб повстання, і очолити його.
Регулярного війська у повстанців було мало, але зростало число нерегулярного війська: добровільців із селян, міського населення та інтелігенції.
Німецькі війська тримали нейтралітет і шукали можливості повернутися додому.
Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, на віддалі 30 кілометрів від Києва. 20-го листопада на сторону Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командою полковника Ю. Отмерштайна, далі -- Запорізька дивізія полковника П. Болбочана. 1-го грудня у Фастові укладено договір між Директорією і делегацією Державного Секретаріяту ЗУНР в особах Д. Левицького та Л. Цегельського. Вони повідомили про рішення ЗУНР «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою».
Тим часом нові й нові військові частини переходили на сторону Директорії. Під Києвом ішла боротьба. Боронила його головним чином дружина добровольців «Родини». Нарешті перейшла на сторону Директорії і Сердюцька дивізія.
11 листопада 1918 р. закінчилася І світова війна поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччиною, в т.ч. і положення про визнання Росією самостійності України. Тим самим радянська Росія зняла з себе обов'язок не втручатися у внутрішні справи України.
Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у грамоті "До всіх українських громадян" П.Скоропадський заявив про федерацію України з небільшовицькою Росією і про "відновлення Великої Росії". Суверенність Української держави скасовувалася.
У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила початок повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну.
28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі спочатку з Г.П`ятаковим, а згодом - X. Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.
Уряд гетьмана опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і покинув місто.
Передання Гетьманом влади урядові, а не окремій особі, було цілком закономірне: 1-го серпня 1918 року Рада Міністрів ухвалила закон «про Верховне Управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби й перебування поза межами Держави... Гетьмана». Цей закон установлював Колегію Верховних Правителів, яка мала перебрати на себе найвищу владу.
Таким чином, можемо підвести підсумки.
Доба гетьманату, яка тривала 7,5 місяців, була заповнена з самого початку боротьбою уряду на різних фронтах. Вище вже згадано, як тривала ця боротьба -- зовнішня з большевиками, внутрішня -- з російськими організаціями, а головно -- з українською опозицією. До великих мінусів треба віднести брак власної армії й повну залежність від окупантів. До цього треба додати тяжку спадщину попередньої доби: обов'язки, що їх взяла на себе Україна за Брестським миром -- постачання Німеччині та Австро-Угорщині великої кількості збіжжя, м'яса, цукру. Тяжку спадщину дістав гетьманський уряд від попередньої доби в галузі соціальних відносин - селянство чекало на безплатну передачу поміщицької землі та ліквідацію поміщицьких господарств. Центральна Рада не спромоглася розв'язати цього питання, і воно дісталося в спадщину гетьманському урядові Дісталася йому в зв'язку з тим і інша спадщина -- «каральні загони», які з'явилися з німецькою окупацією, але вся відповідальність за них спадала на гетьманат.
Але, крім від'ємних явищ, гетьманська доба дала багато позитивного. У стислому викладі дано вже перелік того, що зроблено за ці 7,5 місяців наполегливої праці видатних фахівців різних галузей економіки, культури та науки. За цей короткий час гетьманський уряд нав'язав дипломатичні стосунки з Німеччиною, Австрією, Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, Кримом, скандинавськими державами, а з ослабленням окупаційного впливу -- з Францією, Англією й Румунією. Дипломатичні стосунки були з червоною Москвою, з Доном, Кубанню.
Великі досягнення були в галузі фінансів: встановлено українську грошову систему, засновано банки. Після руїни, що її принесли війна та революція, направлено залізничні шляхи, мости і відновлено регулярний залізничний рух. Гетьманський уряд підготовив проект земельної реформи, якої не могла розв'язати Центральна Рада; видатний правник X. Лебідь-Юрчик вважав земельний закон, схвалений гетьманським урядом, «подібним тільки до земельних законів найдемократичніших країн у цілому світі, наприклад -- Нової Зеландії, де земельне законодавство випередило всі інші країни і еволюційним шляхом вирішило земельне питання на велику користь працюючого люду.
Дуже важливими були судові реформи. Налагоджено судову справу, створено Сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів. Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви.
Переведено українізацію школи всіх ступенів, починаючи з народних й закінчуючи двома університетами. Велике значення мали заснування Української Академії Наук, Національної Бібліотеки, Національного Архіву, заходи в справі організації Національної Ґалерії Мистецтва та Історичного Українського Музею. Засновано Державний Драматичний Театр, Національну Оперу, Українську Державну Капелу, Державну Симфонічну Оркестру.
Виключного розмаху досягла українська видавнича справа: засновано ряд великих видавництв, які випускали українські видання «в нечуваному доти числі примірників; увесь край укрився сіттю українських книгарень», -- писав історик гетьманської доби Д. Дорошенко.
2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Про голошення акта злуки УНР і ЗУНР
Зречення гетьманським урядом до Києва Директори, парад повстанських військ у столиці України -- все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлення Української Народної Республіки. У грудні 1918 р. Директорія переживала момент тріумфу, свою найвищого злету. Але перед кожною політичною силою, яка в боротьбі за владу здобуває перемогу, неодмінно постає питання: що робити далі? Тривалість періоду її правління значною мірою залежить від внутрішніх і зовнішніх чинників, зокрема від того, наскільки правильно, суголосно з поточним моментом обрано форму державного ладу, закладено його соціально-економічні підвалини. Скрутно доводиться тим політичним силам, котрі стають за кермо держави лише внаслідок заперечення програм попереднього режиму. Яскравий приклад цього -- історія УНР доби Директорії.
21--24 грудня у Києві відбувся губернський селянський з'їзд. 700 делегатів висловили щиру подяку Директорії і обіцяли їй підтримку «в боротьбі за Українську Трудову республіку», але лише в разі негайного виконання нею низки завдань державного й соціально-економічного характеру. Як з'ясувалося, ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівництва. Єдине, що згуртовувало навколо Директорії політичні партії, які входили до Українського національного союзу, і повстанські селянські загони -- це ідея боротьби з гетьманським режимом. В інших питаннях позиції розбігалися, часом у діаметрально протилежних напрямах, тому необхідно було шукати компромісів, а це, своєю чергою, призводило до безконечного з'ясування стосунків між різними політичними течіями і навіть окремими діячами.
Зазначена обставина далася взнаки вже під час державної наради у Вінниці 12--14 грудня, проведеної Директорією з представниками політичних партій та громадських організацій, що входили до УНС. її учасники поділилися на два табори, один з яких обстоював парламентарну систему влади, а інший -- радянську.
Незважаючи на очевидні суперечності, Директорія намагалася попервах зберегти єдність українських політичних сил. 26 грудня вона призначила уряд УНР (очолив його соціал-демократ В.Чехівський), до складу якого увійшли представники всіх політичних партій, що об'єдналися в УНС. Того самого дня Директорія видала свою програмову декларацію, побудовану на засадах т. зв. трудового принципу. На думку його творців, він всотав у себе кращі риси радянської і парламентської систем. Досить швидко життя показало, що це був паліативний вихід із ситуації.
Конструктивна частина декларації містила надто багато загальників, бракувало їй чітких, конкретних планів. Директорія оголошувала себе тимчасовим, хоч і верховним органом революційного часу, який, отримавши владу від народу, народові й передасть її на конгресі трудового народу України, що «матиме верховні права і повновласть рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки». Влада в УНР, зазначалося в декларації, повинна належати лише «класам працюючим -- робітництву і селянству». Саме їм належало обрати левову пайку делегатів на конгрес. Узявши за основу класовий метод поділу суспільства й оголосивши, що «класи нетрудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці класів трудових, класи, які нищили край, руйнували господарство й означили своє правління жорстокостями та реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою». Директорія вважала, що окресленої мети можна досягти «без жорстоких, кривавих і непотрібних форм боротьби». Для цього нетрудовим класам слід чесно визнати «всю шкідливість і несправедливість їхнього бувшого панування» й примиритися з відлученням від політичного життя.
При першому ж ознайомленні з цією декларацією впадає в око наївність і короткозорість українських політиків. Не досить, що їм бракувало досвіду -- УНР під час свого становлення потрапила у вкрай складне зовнішньополітичне становище. З підписанням Брестської мирної угоди Україна пов'язала себе з Четверним союзом, тож країни Антанти уявляли її ворожим сателітом, різновидом більшовизму. Вигравши війну, ці останні дали зрозуміти гетьманським дипломатам, що без особливого ентузіазму сприймають Україну як самостійну державу. Антанта з підозрою зустріла відновлення УНР Директорією, бо дивилася на Україну лише як на південну Росію, керуючись принципом відновлення небільшовицької єдиної і неділимої Росії. Свої подальші плани вона пов'язувала із всебічною допомогою армії Денікіна, яка перебувала на Дону. Наприкінці листопада одеські газети від імені держав Антанти опублікували декларацію, де мовилося про якнайшвидший прихід в Україну збройних сил союзників у залежній від обставин кількості, щоб підтримувати тут порядок. 2 грудня в Одесі з'явився перший французький військовий корабель «Мірабо», а 15 числа розпочалася висадка 15-тисячного контингенту англо-французьких військ. 18 грудня білогвардійські загони при підтримці французьких військ вступили у бій з одеською українською залогою і примусили її залишити місто.
13 січня 1919 р. до Одеси прибув штаб французької десантної дивізії на чолі з генералом д'Ансельмом. Він зажадав від українських військ залишити район навколо Одеси й відійти на лінію Тираспіль -- Бірзула -- Вознесенськ -- Миколаїв -- Херсон. Одночасно вийшов його наказ, в якому зазначалося, що «Франція і союзники прийшли в Росію, аби дати змогу всім чинникам доброї волі й патріотизму відновити порядок у краю». Про існування України навіть не згадувалося. В січні 1919 р. війська Антанти вступили до Миколаєва.
З інтервенцією військ Антанти на півдні України на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Під приводом надання допомоги робітникам і селянам, що повстали проти гетьмана, вони розгорнули наступ у двох напрямах: Ворожба -- Суми -- Харків і Гомель -- Чернігів -- Київ. Але й повалення влади гетьмана не зупинило подальшого просування більшовицьких військ. 24 грудня наркомат закордонних справ РСФРР повідомив у пресі, що у зв'язку з анулюванням РНК РСФРР Брестської мирної угоди від 3 березня радянська Росія більше не визнає Україну за суверенну державу й припиняє діяльність усіх її представницьких установ на своїй території. Однак оголосити про відкритий наступ військ на Україну більшовики не наважувались.
Вони діяли через створений у Курську наприкінці листопада 1918 р. маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. На ноту протесту уряду УНР урядові РСФРР стосовно вторгнення радянських військ на українську територію РНК цинічно заявила, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Це була явна й нахабна брехня. Українська Народна Республіка, ще не ставши на ноги, опинилася між двома вогнями.
До зовнішньополітичних труднощів додалися і внутрішні. Селянство, що становило більшість населення республіки, не зробило належних висновків з подій 1917--1918 pp. у плані створення власної держави. В постановах різноманітних з'їздів воно начебто й підтримувало ідею української державності, коли ж виникала необхідність стати на її захист, виявило цілковиту індиферентність. Анархічний менталітет українського селянина, доброго землероба й політичного неука, брав гору над загальнонаціональними інтересами. Ця риса далася взнаки восени 1918 -- взимку 1919 р. Створивши на хвилі боротьби з режимом гетьмана кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського режиму почали розбігатися по домівках. Армія УНР виявилася абсолютно небоєздатною проти більшовицьких військ, легко піддавалася їхній агітації.
За умов, що склалися, Директорія і провідні політичні сили України мали вирішити, з ким їм бути: із західною демократією проти більшовиків чи з більшовиками проти Антанти. Самостійного шляху, вочевидь, не існувало. «Загальний стан війська, яке брало участь у протигетьманському повстанні, не давав ніяких підстав вірити в те, щоб Україна могла вдержатися власними силами без союзу з одною або другою із зовнішніх сил», -- зазначав один із чільних діячів УНР -- І. Мазепа. Парламентарна західна система з притаманними їй демократизмом, передовими досягненнями в організації суспільства насамперед імпонувала українській інтелігенції, яка вбачала в ній бажану мету своєї політичної діяльності, але вона погано узгоджувалася з політично нерозвиненою більшістю населення, котра, навпаки,, симпатизувала радянській формі влади. Однак ця влада внаслідок більшовицької диктатури, що лежала в її основі, заплямувала себе кров'ю. Обстоюючи радянську владу, лише окремі ліві українські політики наважувалися увійти в межі більшовизму. По суті, всі вони опинилися у становищі буриданового осла, який, не спромігшись зробити вибору, побоюючись втратити більше, аніж знайти, так і помер. Пошуки орієнтації розкололи українців на кілька таборів, і якщо в 1917 р. політичні уподобання цілком узгоджувалися з програмами окремих партій, то наприкінці 1918 р. й особливо на початку 1919-го проблема орієнтації остаточно розколола провідні українські партії.
На початку січня 1919 р. в Києві зібрався IV з'їзд УСДРП. Оскільки два члени цієї партії (В. Винниченко й С. Петлюра) входили до складу Директорії, а соціал-демократ В. Чехівський очолював уряд УНР, то з'їзд мав відіграти непересічну роль у політичному житті України, до того ж він був скликаний за два тижні до відкриття Трудового конгресу.
Центральним моментом роботи з'їзду УСДРП стало обговорення доповіді А. Пісоцького про політичне становище в Україні. Доповідач наполягав на впровадженні влади рад і організації народного господарства на соціалістичних засадах. Одним з його аргументів було розгортання в Західній Європі світової революції. А. Пісоцького підтримували М. Ткаченко, М. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, М. Авдієнко. Антирадянську позицію займали катеринославці І. Мазепа, П. Феденко, Ї. Романченко, Т. Грабовий, Я. Капустян. Всі інші, за свідченням того ж таки І.Мазепи, «не мали ясного погляду на справу й хиталися між совітами і загальним виборчим правом». Так, голова уряду УНР В. Чехівський виступив за впровадження радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. В. Винниченко, який ще у Вінниці палко підтримував цю систему, на з'їзді УСДРП відкинув її. Голова уряду й голова Директорії по-різному бачили державотворчу перспективу, що було тривожним симптомом. Урешті-решт взяла гору ідея скликання парламенту й обрання органів місцевого самоврядування шляхом здійснення загального виборчого права. Після цього поборники радянської системи оголосили, що вони створюють у партії фракцію незалежних соціал-демократів.
З'їзд УСДРП не вніс ясності в політичну орієнтацію суспільства, тому напередодні відкриття Трудового конгресу Директорія вирішила провести у Києві чергову державну нараду. Вона відкрилася 16 січня. Представники січових стрільців О. Назарук та Ю. Чайкизський виступили за встановлення в Україні військової диктатури під проводом С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника, але більшість учасників відкинули цю пропозицію. Загальне резюме наради знаходимо в І. Мазепи: «З членів Директорії різко проти більшовиків висловився Петлюра. Швець говорив невиразно. Винниченко, як завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на справу. Загалом серед промовців переважав протибільшовицький напрям, але всі знали, що маси «нейтральні» або йдуть за більшовиками. Коли після всіх цих промов представники січових стрільців взяли свій внесок назад, нарада нічого іншого не могла придумати, як те, що, мовляв, нехай залишається все, як було». До наведеного вище слід додати, що позицію січових стрільців поділяла далеко не вся армія У HP. Дивізія отамана Зеленого стояла на радянських позиціях і в січні відмовилася виконувати накази вищого командування. За її прикладом пішли військові підрозділи отамана Григор'єва. Загалом сваволя отаманів стала чи не найприкметнішою рисою армії УНР, яка катастрофічно втрачала боєздатність.
Політику Директорії не підтримала Всеукраїнська рада селянських депутатів. 14--15 січня її виконавчий комітет провів у Києві нараду з представниками губернських рад, на якій зажадав від Директорії негайно передати владу виконкомам Всеукраїнських рад селянських і робітничих рад.
Відкриттю у Києві (23 січня) Трудового конгресу передувало проголошення злуки східних і західних українських земель в єдину соборну державу. Ця помітна і довгоочікувана подія в історії України не мала бажаних наслідків. Соборність лише продекларували. На думку одного з учасників злуки М. Шаповала, вона була «більше теоретично-юридичною, ніж фактичною». Хоч Західноукраїнська Народна Республіка перетворювалася на Західноукраїнську область УНР, на її території продовжувала функціонувати своя система влади. Ці дві влади, що діяли в українських землях, у найскрутніші моменти не могли порозумітися, поступившись соборницькими інтересами перед власними.
Із 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на Трудовий конгрес прибуло понад 400, з них 36 репрезентували ЗУНР. Найбільшою фракцією була есерівська, селянська. Вона, як зазначав П. Христюк, «могла, при умові внутрішньої спаяності, ясності своїх позицій і рішучого переведення їх в життя, відіграти рішаючу роль в цім важнім моменті української революції», але «розбавлена елементами з селянської фракції, розбилась, покололася на праве і ліве крила, які не могли знайти спільної платформи, і в результаті виступала й голосувала (відповідно до свого поділу) за різні резолюції».
Провідною і спрямовуючою силою конгресу стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість делегатів. 28 січня Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного парламенту. Було ухвалено «з огляду на небезпечний військовий час доручити власть і оборону краю Директорії УНР, яка, доповнена представником від Наддністрянської України, до слідуючої сесії Трудового конгресу має бути верховною властю і видавати закони, необхідні для оборони Республіки, причім ці закони передаються на затвердження найближчій сесії Трудового конгресу».
На рішення Трудового конгресу значною мірою вплинув наступ російських радянських військ на Київ, розгорнутий у січні 1919 р. Він зміцнив позиції прихильників союзу з Антантою і антибільшовицькі настрої в Директорії. 16 січня вона оголосила стан війни з радянською Росією. З іншого боку, відбувалася консолідація лівих, ворожих Директорії прорадянських сил. Одразу ж після завершення конгресу в Києві відбулася конференція УПСР (центр, теч.). На відміну від фракції есерів, які продемонстрували розбіжність у поглядах на конгресі, учасники партійної конференції у підсумковій резолюції одностайно висловилися за перехід влади «до рук класових органів, себто рад селянських і робітничих депутатів». В тій-таки резолюції конференція наголосила, що УПСР «як партія не може брати на себе відповідальності за урядову політику».
Ще радикальнішу, власне, відверто ворожу до Директорії позицію зайняли ліві українські есери й соціал-демократи-незалежники, які почали входити у контакти з більшовиками й готувати повстання проти Директорії.
Національна демократія, загалом сприймаючи і сповідуючи ідею суверенності Української держави, була, як і в попередні періоди, поділена на окремі табори, що не годилися між собою в питаннях соціально-економічної орієнтації УНР. Одні бачили її демократичною, правовою республікою на взірець західних держав, інші перебували під впливом соціалістичних ілюзій. Сам факт такого роз'єднання і вкрай несприятливе зовнішньополітичне становище ставили під сумнів подальше існування УНР.
Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР.
В таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22-го січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР з ЗУНР. Представниками від ЗУНР були: Л. Бачинський, Л. Цегельський та С. Витвицький. Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо.
4-го січня 1918 року УНРада ухвалила проект договору про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину суверенну Українську Народну Республіку. 22-го січня 1919 року в Києві урочисто проголошено злуку Галичини, Буковини, Угорської Руси й Наддніпрянської Великої України в Народну Республіку. ЗУНР з того часу стала зватися ЗОУНР (Західна Область Української Народної Республіки). Проте, фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗОУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.
Були поважні причини, на підставі яких ЗУНР не поспішала фактично об'єднатися з Наддніпрянською Україною. У січні 1919 року обидві республіки спільно вислали делегацію на Мирову Конференцію до Парижу, але на тій конференції справи 4-ох частин України розглядали окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розвалом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали права на будування власного життя, власних держав.
Але таким залишалося питання в теорії. На практиці воно виглядало інакше. Уряд ЗУНР негайно, ще в листопаді 1918 року, повідомив президента Вілсона про сво
УНР часів директорії контрольная работа. История и исторические личности.
Подготовка К Сочинению По Направлению Время Перемен
Достоверность Бухгалтерской Отчетности Курсовая
Реферат На Тему Основные Принципы Спортивной Тренировки
Отчет По Производственной Практики Бесплатно
Курсовая работа по теме Комп’ютерний дискурс
Дипломная работа по теме Организация учета затрат на оплату труда и социальное обеспечение в некоммерческой организации
Детская Деятельность Курсовая
Челгу Титульный Лист Курсовой Работы
Реферат по теме Тематичні ресторани у сфері туризму
Реферат по теме Архитектура Византии
Реферат: Системи масового обслуговування з очікуванням без обмеження на довжину черги
Реферат: Инвестиционная привлекательность 2
Курсовая работа по теме Страви із вареної і припущеної риби
Лабораторная Работа 3 Исследование
Реферат: Красный крест
Масленица На Английском Сочинение Тему 9
Курсовая работа по теме Тропічні та субтропічні плодові рослини
Қазақ Театры Эссе
Отчет по практике по теме Статистический анализ рождаемости
Курсовая работа по теме Анализ состава, структуры и динамики прибыли организации
Кризи в системі державного управління: виникнення, розвиток, подолання - Государство и право контрольная работа
Классификация исполнительных документов - Государство и право дипломная работа
Анализ бухгалтерской отчётности - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа