#УН_вибори, 07.11.2018

Президентство пана Порошенка характеризують завжди дуже різні люди і під різними кутами. Ми в УН звикли, що президент завжди уособлює перемогу, світло та радість. Його фото завжди заряджені на бабу, горілку, гармонь і лосось, його багатокроківочки завжди неперевершені, спічі сповнені жару та войовничості. Проте, на жаль, пан Порошенко та його президентство сповнені протиріч. Протиріч, що призвели до катастрофічного падіння його рейтингу. Протиріч, що надавали і надають його опонентам козирі у передвиборчій кампанії. Протиріч, які не дали Україні те, що пан Порошенко палко обіцяв в 2014 році – життя по-новому.

Більшість невдач п’ятого президента України витікає із проблеми лояльності. Історично, в Україні склалася слабка вертикаль центральної влади. Із найбільш кризовим станом, пану Порошенко довелося зіштовхнутися в 2014 році. Країна починала військові дії, регіональні еліти були неймовірно впливовими, авторитет центральної влади був на неймовірно низькому рівні, після подій грудня 2013 – січня 2014. Східна Україна тяжіла до надання їй значних політичних прав, від яких її відділяв лише страх перед можливою війною. Західна Україна мала значний перелік традиційної протизаконної діяльності і намагалася залишити за собою право на цю діяльність, через значну кількість впливових представників регіону в центрі.

Проте, Петро Олексійович не пішов шляхом розбудови вертикалі влади, за якої регіональні еліти підпорядковуються центру, суверенітет країни може бути підірвано лише ззовні, а буква українського Закону дотримується всюди, а не лише регіонами-передовиками.

Петро Олексійович вирішив будувати владу, засновану на персональній лояльності ключових представників регіональних еліт. За можливості уникнути прямого конфлікту з Президентом, регіональні еліти домовлялися напряму або з ним, або з представниками його адміністрації, щодо переділу сфер впливу для сумісного управління. За наявності конфлікту, домовленості відбуваються щодо сфер, де вірогідність нового конфлікту мінімальна, де сфери фінансових інтересів Президента і регіональних еліт не перетинаються. Тоді виникають домовленості типу «Роттердам », які дозволяють заробляти регіональним елітам і підпорядковуватись представникам центральної влади. Проте, така схема працює не завжди. Лояльність деяких особливих регіонів коштує Україні дуже дорого. Проблеми Закарпаття все ще не вирішено, оскільки достатньо лояльної людини там не знайдено. Такі регіони, як Волинська та Рівненська області також мають значні, невирішені конфлікти з Президентом або його представниками. Підтримувати українську державність коштує країні неймовірно дорого, особливо в умовах, коли необхідно постійно застосовувати силові структури для врегулювання конфліктних ситуацій. Окремо можна згадати Одеську область, яка популяризувала таке смішне явище, як «Саакашвілі», що піарилося якраз на конфліктах із центральною владою, а потім і самим Президентом.

Наступною на черзі є проблема безпосереднього державного управління. Приступаючи до обов’язків президента, Петро Порошенко мав незначний досвід державного службовця. Незважаючи на те, що значна частина людей вважає відсутність такого очевидним плюсом, це не є так. Наявність досвіду праці на державній службі дозволяє приймати більш раціональні рішення, будувати значно більш реальні плани та стратегії, приймати ефективніші кадрові рішення тощо. Петро Олексійович мав незначний досвід міністра, значний досвід праці нардепом та секретаря РНБО. Цього досвіду не достатньо для ефективного лідерства над державою, оскільки діяльність нардепа слабко пов’язана з державною службою взагалі, а весь інший досвід був нетривалим. Через це на початку (іноді й сьогодні) Президент мав значну проблему з призначенням компетентних людей на керівні позиції в структурах державної служби. Між потенційною ефективністю особи, як управлінця, та її лояльністю, він обирав друге. Через це Україна отримала таких кадрів як Гелетей та Луценко. Також це стало причиною «міжнародного десанту» - купи іноземних управлінців, які гадки не мали, як працює та має працювати українська держава, але отримували керівні посади. Не дивно, що ефективність лояльних кадрів та «десанту» (так-так, іноземні управлінці Україні не були потрібні ніколи, навіть в 2014, а тим паче — зараз) бажала кращого. Більшість реформ, що були доручено відомствам, де керували такі кадри, не були імплементовані.

Відсутність значного досвіду державного управління породила і іншу проблему. Одним із основних запитів суспільства було створення надійного антикорупційного інституту. На жаль, відсутність чіткого бачення такого інституту призвела до того, що станом на 2018 рік у нас є декілька інституцій, що займаються протидією корупції. Однак, навіть це не є основною проблемою. Остання полягає в тому, що значна кількість таких інституцій не має чіткого кола обов’язків та повноважень, що призводить до політизації їх діяльності, постійних конфліктів одне з одним та деструктивної конкуренції. Наявні антикорупційні інститути ніколи не зможуть стати дійсно прозорими та незалежними. У своєму сучасному стані вони завжди будуть інструментом політичного тиску одних груп інтересів на інші, що само по собі є фактом корупції та зловживанням влади.

Чернз призму всього вищесказаного, президентська кампанія Петра Олексійовича виглядає як фарс. Проте не тому, що він не має відношення до речей, за допомогою яких він намагається себе рекламувати, — до них він якраз має пряме відношення, тут сперечатись неможливо, — а тому, що серед його спічів, цілей, завдань та декларацій ми не бачимо визнання своїх помилок. Ми бачимо твіт про «АТО за години», проте твітів про провал системи «лояльного управління», на жаль, не видно. І через це виникає питання, питання доцільності другого строку п’ятого президента України, Петра Олексійовича Порошенка.