"У той момент, коли ти щось створюєш, дійсно відчуваєш себе повноцінним, повним і ніби починаєш жити." – письменниця Юлія Кубай.

Юлія Кубай – українська письменниця, на чиєму рахунку вже дві видані книги. Обидві відзначені для міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова". Своїми знаннями та вміннями вона радо ділиться на власній сторінці в Інстаграмі, каналі у Телеграм та навіть веде подкаст зі своєю колегою Оленою Кузьміною. Про себе, свій шлях, як письменниці та діяльність у соцмережах Юлія розповіла в інтерв'ю.

• Письменницька діяльність

Те, що я стала письменницею, було неочікуваним сюрпризом від мене для всієї сім'ї. У мене тато фізик, мама інформатик, брат програміст, усе своє життя я любила хімію, фізику, маТотематику і всією душею ненавиділа українську мову, як предмет. Звичайно, це ніколи не стосувалося мови загалом, але у школі це були тортури. Я не любила писати твори, це за мене робила мама. Пам'ятаю, в дитинстві вона розповідала мені, як правильно будується речення, як правильно виголошувати власну думку тощо. Ті основи, що вона вклала у мою дитячу голову пронеслися зі мною аж до того моменту, коли я вперше сіла справді серйозно писати. Після закінчення школи переді мною стояло велике завдання: обрати, чим я займатимусь у майбутньому. Для мене це було легко, тому що ще у 9-му класі я визначила, що хочу піти на видавничу поліграфічну справу. Читання книг було моєю пристрастю і я хотіла пов'язати з цим своє життя. Це було неочікувано, та при вступі я все одно складала технічні дисципліни. Екзамен з української мови та літератури був обов'язковим і, зізнаюся чесно, твір я тоді завалила.

Тобто абсолютно нічого не вказувало на те, що я колись візьмусь писати книги. Але на другому курсі троє моїх друзів раптом вирішили припинити зі мною спілкування, і я опинилася одна-єдина в великому Києві, живучи в гуртожитку, в кімнаті, де окрім мене жило ще четверо дівчат 5-го курсу. Я була наймолодша, вони мали свої справи, їм не було до мене діла, тому я відчула тотальне відчуження, повну самотність. Це був перший раз, коли я зіткнулась із цим. Вже пізніше ти починаєш боротися, дізнаєшся, як жити з цією самотністю, призвичаюєшся, а для 17-літнього підлітка це було складно. Мені було сумно, не було куди приткнутися, я хотіла знайти той острівець, де буду сама собою, де мене ніхто не образить і де зможу віднайти саму себе. Так я почала писати, невеликі розповіді. У той момент, коли ти щось створюєш, дійсно відчуваєш себе повноцінним, повним і ніби починаєш жити. Таким чином, творчість для мене перетворилася на таблеточку від самотності, що змогла поставити на ноги і показала обрій життя. Завдяки цьому я навіть знайшла нових друзів: в 2012, чітко пам'ятаю той місяць, коли почала писати, зустріла подругу, з якою дружу понині, в нас справді міцні стосунки.

Тож, творчість стала рятівним кругом, яким я скористалася, і по сьогодні вона мене рятує. Це ніби подих життя, я б сказала.

Я видала дві книги і, мабуть, перша ніколи б не побачила світ, якби не моя мама. Дуже довгий період я писала і публікувала свої книги винятково в інтернеті під псевдонімом. Навіть не думала про те, що колись зможу потримати їх в руках. Поки одного дня мама не сказала:

– Слухай, чому ти пишеш у шухляду? Візьми і видай свої книги.

І я подумала, а чому б і ні. Тоді я давно слідувала за "Коронацією слова" і вирішила подати туди свою історію. Для чого я це зробила? По-перше, хотіла перевірити власні сили: якби виграла щось, то довела б, що це дійсно те, чим потрібно займатися, треба просто вдосконалювати свої вміння. Якби не пройшла, все одно похвалила б себе і продовжила покращуватись. Ну, і третє – спробувати видати свою книгу. Тому що в журі конкурсу були люди з видавництва. Моя перша книга зайняла друге місце у категорії романи, видавництво мене помітило , і так я підписала з ними контракт. Що було далі? Просто нереальна робота, дуже багато перешкод, але книга вийшла. Чи я нею задоволена? Кожен автор, що оглядається назад, бачить недоліки в своїх роботах, тому що росте, розвивається, змінюється і, звичайно, перша книга й наступні будуть відрізнятися. Те ж саме і з другою книгою. Я бачу в ній недоліки, але чесно, ніколи б не змінювала сюжету чи своїх героїв. Для мене ці історії особливі. Будь-яка моя історія повинна пройти певний шлях, аби я вирішила її видати. Кожну з них я люблю і вносити зміни важкувато, я їх люблю такими, якими вони є. Але щодо написання, щодо відтворення задуму, звичайно, в мене є претензії до себе. Тому що я писала так, як відчуваю. Не мала ніякої освіти, жодного підґрунтя. Для мене було природним процесом, писати те, що перше приходить на думку. Вже після другої книги я відчула, що мені недостатньо певних письменницьких знань, оскільки письмо має під собою певну базу. Я пішла на курси, спершу до американського сценариста Стівена Каплана, потім до Дена Брауна, назбирала багато різних знань, які мені захотілося структурувати і поділитися ними з людьми. Зараз я знаю багато того, що застосувала б до своїх історій, але історії ніколи не змінилися б.

З виданням першої книги я набила багато шишок. З однієї сторони я дуже розлючена, розчарована, мені не подобається, яка комунікація була із першим видавництвом. З іншої сторони я отримала просто шалений досвід, яким можу поділитися з іншими людьми.

Все почалося із термінів. У контракті дуже чітко приписують терміни видачі книги, те, як це повинні зробити, що та як я затверджую, а що на їхньому боці. Книгу мали видати ще у грудні 2016 року, однак вийшла вона в травні 2017-го. Це були довгі місяці переписування з видавництвом і розпитування: "А що там з моєю книгою?" Коли ближче до дедлайну я усвідомила, що вони нічого мені не показують, відчула, що починаються найбільші проблеми. Почала завалювати їх листами, на які вони відповідали кілька тижнів, або не відповідали зовсім. То у них фінансування закінчувалося, то проблеми з поставкою паперу. Що в результаті? Вже в новому році я все ще намагалася нагадувати про себе, про свою книгу, і вони нібито ворушилися. Але відредагований текст я побачила лише на книжковому арсеналі в Києві, де відбулася презентація. Тобто вони зі мною не комунікували, не показали, як вичитаний текст, а це дуже важливо, тому що вичитка може зіпсувати все, зіпсувати мій особистий стиль. Обкладинку вони зробили, одобрили, і все. Я не могла вносити в неї корективи. Дуже пощастило, що і вичитка, і палітурка мені сподобалися, це було справді те, чого я хочу. Але я чекала на вихід книги приблизно 9 місяців, хоча мала вийти вона через три місяці після підписання, та мені нічого не показали.

А потім почалося 5-річне випрошування роялті за продаж книги. Вони мене ігнорували, відповіли вже під кінець контракту і виплатити все. Це через 5 років, щоб було зрозуміло. Коли запропонували продовжити з ними контракт, я сказала ні. Але не продані книги все ж залишилися у видавництві, яке отримує гроші з їх продажу.

Щодо другого видавництва – я ними дуже задоволена. Роблять вони все чітко, в терміни. Щоправда, не продовжили другий тираж моєї книги, але цифри з продажу дуже хороші. Оскільки 3000 накладу вони продали менше, ніж за рік, і я вважаю, що це дуже і дуже хороший показник. Видавництво

неймовірно чудово комунікувало зі мною. Редактори, що вичитували мій текст, постійно присилали новий, показували, як вони редагують, зі мною погоджували обкладинку, роялті виплачують навіть у воєнний період. Я цими людьми задоволена, хочу їх розцілувати.

Я постійно сміюся з себе, що щасливою писати книги не можу. Це дуже смішно, а з іншої сторони справді гірко. Так виходить, що пишу, коли в мене депресія, коли я розлючена, розгнівана, перед тим, як сідаю писати, переважають негативні емоції. Звичайно, це ніяк не впливає на сам процес написання, тому що я вмію розділяти себе, як людину і себе, як письменника. Те, що я хочу передати в тексті завжди домінує над станом, в якому я сіла писати. Я до себе застосовую таку цитату: "Щоб не плакать, я сміялась." Тож коли перебуваю на емоційному дні, у мене найкраще виходить писати жартівливі чи саркастичні сцени. Свою другу книгу "Ідеальність" я написала, коли була на межі, коли хотілося опустити руки, не хотілося жити. Книга, мабуть, була моєю пігулкою від тієї депресії. Я пам'ятаю, як завершила її і все відпустило. Та насправді, на письмо мене надихає все. Саме письмо надихає. Це той аспект життя, в якому я дійсно проживаю щось. Я в ньому розчиняюся, завжди відчуваю піднесення, радість, ейфорію, коли закінчую писати. Це ніби ковток свіжого повітря.

Зі сторони може здатитися, що я депресивна людина, але насправді ні. Я просто дуже цілеспрямована, деколи заганяю себе в рамки, правила, моїх цілей буває важко досягнути, і я, як людина, виснажуюся. Але письмо рятує від цього виснаження, рятує від усього. Сідаючи писати виснажена, під кінець я наповнена енергією.

Я пишу зараз книгу. Є проблема, яка була до повномасштабного вторгнення і залишилася зараз – час. Мені не вистачає часу на письменництво, іноді я можу засісти на 3-4 години, і зупинити мене просто нереально. Але в мене є повноцінна робота, що займає дуже велику частину мого життя, я починаю о 10:00, закінчую в 19-21:00, а окрім цього постійно веду інстаграм, телеграм, тік ток, і часу на саме написання у мене не залишається.

Я знаю, що після повномасштабного вторгнення дуже багато людей не можуть писати. Ці емоції дуже на них впливають, душать, і виникає письменницький блок, але у мене такого немає. Чому немає? Тому що ще в довоєнний час мені так щастило з роботою, що я постійно працюю там, де підвищені стрес, відповідальність, деколи в надважких умовах. Ти виснажений, але все одно повинен зберігати концентрацію, творити. Тому, коли сталося повномасштабне вторгнення, я не відчувала ні стресу, ні паралізуючого страху, була дуже сильно сконцентрована, а моя продуктивність під час перших місяців взагалі була вища, ніж 100%. Я, мабуть, викладалася на всі 300%. Окрім основної роботи, займалася волонтерством, створювала різні рекламні матеріали для розповсюдження в Європі, а також продовжувала творити письменницький контент. Тож в плані продуктивності війна на мене не вплинула, але як на письменника – так. У свої твори захотілося передати переживання, що я відчувала протягом усіх цих місяців. Проте треба вміти себе призупинити і не створювати вінегрету зі своєї книги, все туди вміщаючи. В цей момент важливо розмежовувати свої власні переживання та те, що дійсно потрібно для твоєї книги. Мені дуже хочеться додати певні елементи в історію, але я себе зупиняю і повторюю, що в мене інша тематика, інший жанр.

Якщо ти у майбутньому захочеш написати книгу про сьогоднішню ситуацію, ти її напишеш і опублікуєш. А поки я намагаюся запам'ятати всі ці емоції, тому що вони дуже необхідні для письменників.

• Канал та подкаст

Ідея для подкасту з'явилася у мене ще в минулому році і я мала вести його абсолютно з іншою людиною. Ми вже продумували план, ідею, як, коли і що будемо записувати, але потім ця людина потрохи зникла з мого інфопростору і я залишилася одна зі своєю тематикою. В міру свого характеру, я дуже люблю відтягувати речі, та тоді все ж вирішила, що не повинна покладатися на інших людей, зможу організувати все сама, своїми силами. В основному, у мене там мали бути інтерв'ю з нашими письменниками і, звичайно, власні розповіді на письменницьку тематику. Першою, кого я хотіла запросити, була Олена. З нею ми познайомилися на вечірці "Коронації слова", вона сподобалася мені, як людина, і потім, як автор, коли я прочитала проект "Лабіринт". Ми зустрілися, щоб обговорити її питання, те, як, де і коли записуватимемо інтерв'ю. Під час цієї зустрічі Олена спитала, чи не треба мені напарниця. Це було більш завуальовано, а я не розумію натяків, тому перепитала і вона сказала:

– Партнер для подкасту треба?

Так ми розділили обов'язки і почали працювати.

Щодо каналу в інстаграмі та телеграмі я не довго вагалася. Надихнулася американськими письменниками, які так само ведуть свої канали, і вирішила, що це буде цікавий спосіб оформлення. До того ж, повторюсь, я мала силу-силенну інформації, якою хотіла б поділитися з іншими людьми. Письменник – це самотня професія. Хочеться мати колег, обговорювати, що пішло не так в твоїй книзі. Мені хотілося створити сторінку, де письменники можуть знайти себе, однодумців і поспілкуватися. Тому я взагалі не вагалася, знайшла референси, почала шукати свій стиль, і утворилася моя сторіночка.

Такі форми ведення творчості були дуже логічними, тому що по-перше, в інстаграмі легко просовувати та рекламувати себе. Ти робиш пост, можеш відразу пустити його в рекламу, він буде з'являтися для певної аудиторії і приходитимуть підписники. Сайти, наприклад, треба створювати, оплачувати хост, домен. Сайтів, де я можу публікувати свої пости я не знаходила, і вони важче розкручуюються. З інстаграмом було легше. Телеграм канал з'явився, коли я зрозуміла, що Інстаграм обмежує мене в кількості знаків, картинки не такі чіткі, як мені хотілося б, а в телеграмі їх можна розширити. Також телеграм це ніби преміум додаток до інстаграму, тому що в ньому ти отримуєш більше спілкування зі мною, з іншими людьми, можеш зберігати, пересилати пост. Тобто це зручний інструмент.

Що стосується подкасту, чому я вирішила, що мені потрібен і він до цього всього? Тому що є люди, які люблять читати, а є люди, що люблять слухати, і сприймають вони інформацію по-іншому, тобто це дві різні аудиторії.

У майбутньому я ще хочу створити ютуб канал. Він буде більше мотиваційним. Звичайно, там буде і теорія для письменників, але також і мотивація. Я буду більше розповідати про свій процес написання, вести своїх підписників, глядачів через весь шлях написання книги – від самої ідеї до видання, отка в мене ідея є.

• Досягнення та цілі

Я дуже цілеспрямована, терпляча, спокійна, врівноважена людина, яку просто неможливо емоційно вибити з колії. Можна так сказати. Я провела довгий час з моменту повномасштабного вторгнення в Києві. І навіть коли працювала, а за вікном були автоматні черги, будинок здригався від вибухів, шибки дзеленькотіли, а сигналізація машини просто шалено завивала, мене не можна було зупинити. Я знала, що маю зробити роботу, і буду продовжувати це робити. Мене важко збити з наміченої цілі. Звичайно, так би не було, якби я не пройшла великий проміжок життя, який навчив мене бути такою, навчив не опускати руки і вірити. Напевно, віра в себе і віра в те, що я все зможу, це те, що мені довелося вивчити і осягнути.

Я дуже працьовита, але, як вже казала, водночас і терпляча. Буду чекати, скільки потрібно часу, для мене час це лише час. Лише слово. Не знаю, звідки це взялося, але я деколи навіть забуваю про час.

Я дуже холоднокровна. Мене важко розчулити. Ні, я чуйна і добра людина, я про те, що незважаючи на будь-які проблеми чи перешкоди на шляху, все одно буду рухатися вперед. Мене не розбити в цей момент на почуття, емоції, тому що в мене є ціль. І якою б не була дорога, я її пройду.

Досягнення у мене матеріальні і нематеріальні. Матеріальних набирається цілий список. Але вони для мене не значать нічого. Тому що мені важливо те, що я змогла досягти всередині себе. Для мене основний критерій це те, як я змогла перебороти себе, свої мінуси в характері. Тому що матеріальне це матеріальне, але коли ти його досягаєш, насправді, ніхто не бачить через що ти пройшла, як ти змінилася. Наведу приклад. Щоб написати мою книгу "Ідеальність" мені треба було чотири роки. Чотири довгих роки, за які я поборола депресію самотужки, змогла знайти віру в себе, виробити терплячість, навчитись фокусуватись на цілі. Окрім цього, я отримала тоді чотири ні, три видавництва навіть не відповіли, і єдине, що я могла зробити, це відправити книгу на конкурс. Я пам'ятаю, як чекала, місяцями, і отримувала ні весь час. Звичайно, руки опускалися. Потім в один момент я зупинилася, оглянулася назад, і сказала собі:

– Нічого я не знаю. Ця книга буде видана, і так, як я хочу.

В цей момент, мабуть, щось в мені змінилося, після чого я не ніколи не кажу "я б хотіла". Я завжди кажу "це буде". Констатую факт, що воно точно трапиться. Не кажу про щось омріяне, що я бажала би, ні. Тепер лише факти. І це мій найбільший здобуток. Що я перетворила мрію на ціль. Перетворила ні на так. Перетворила щось погане в хороше. Коли письменники отримують свою книгу, матеріальну, у них різні емоційні реакції, хтось, наприклад, плаче. Я не відчувала ніяких емоцій, тому що це те матеріальне, що я отримала в кінцевому результаті. Весь шлях до цього набагато цінніший і корисніший. Так трапляється, що я перебуваю одна-єдина в цьому великому Києві, мені доводиться боротися з усіма своїми внутрішніми демонами, перемагати їх, щоб стати сильнішою, кращою. Мій найбільший здобуток, те, що я все таки вступаю в цю боротьбу і зростаю, як особистість. Матеріального я теж буду досягати. І буду зростати далі.

На подальшу творчість я маю дуже великі плани. Неймовірно гігантські. По-перше, з нематеріального, я хочу поставити свою творчість на перше місце, тому що вона завжди на другому, третьому, четвертому. Попереду завжди моя офіційна робота, але я б хотіла поставити письменництво на перше, бути повноцінним письменником, всі 24/7. Та якщо з матеріального, звичайно, я хочу видати книгу, яка вже написана, але яку треба відредагувати, це "Подих". Чи "Дихання". Я ще вагаюся між назвами. А також другу книгу, яку я пишу зараз, про квантове самогубство (неймовірно цікава тематика з точки зору фізики). У мене в планах ще дуже багато тематик для книг, що я назбирала, записала і справді хочу завершити. Окрім цього – кіносценарії. Мені дуже подобаються фільми. Хочу написати кіносценарії по своїх книгах та окремих історіях в моїй голові. Ну, не дарма я проходила всі ці курси сценарної майстерності в тих голлівудських сценаристів. Ще хочу написати декілька дитячих книг. Коли моя перша племінниця була ще малесеньким клубочком щастя, я постійно вигадувала їй казки, щоб вона засинала пошвидше. Вона мене слухала, відкривши свої величезні очі, баньки такі на мене, а я їй казки власні розповідала. Тож мені хочеться написати дитячу книгу, як дань моїй першій племінниці, а в мене, між іншим, двоє дівчаток: одна племінниця, одна похресниця. Племінниця якраз в такому віці, що їй би дуже сподобалися казки. Я дуже люблю дітей, і мені б хотілося подарувати їм історії, які рояться в моїй голові. Шалено хочеться спробувати себе в цьому жанрі, а також намалювати ілюстрації до цих книг.

Бо я обожнюю малювати, це теж наче розрада в моєю житті. Ну і звичайно, я чекаю, коли мені зателефонує Нетфлікс та скаже, що хоче екранізувати мої книги. Було б чудово, якщо Нетфлікс і всесвіт почули мої слова.