У соняшниковому цвіті

Для більшості селян у Соняшниковому сьогодні була буденна робоча субота. Вони копирсалися на городах, співали пісні, згрібаючи сіно в снопи, перегукувалися й ділилися новинами. У тітки Квіти народилися кошенята, тепер їм шукають люблячу сімʼю, Славко з Ізиком – найбільші гультяї місцевої школи – отримали найкращі оцінки з математики, а на наступному тижні Левко із Соломією гратимуть весілля. Так в Соняшниковому й жили – одне для одного всі були друзями, ба навіть справжньою родиною. Чиєсь свято – гуляли разом. У когось горе – справлялись разом. Треба побудувати хату? Пофарбувати паркан? Наготувати вечерю? Погратися з псом у відсутність хазяїв хатини? Збиралися всі, гуртом долаючи будь-які труднощі та знаходячи причини для гулянок і веселощів. 

У Соняшниковому виріс і Айро, плекаючи передані йому в долоні традиції єдності й згуртованості, помочі й прийняття. Колись в підлітковому віці – віці сумнівів, сперечань і бунту – хлопець відчував, що піднесена неподільність – вада. Але життя йому показало, чому він помилявся і де ховається сила.

Рівно рік тому Айро зрозумів. Він осягнув. І нарешті відчув. Щастя, підтримку й… родину. І повертаючись вуличками села, де кожна хатинка майоріла яскравими спогадами, він не міг не дякувати долі за те, ким є зараз, і кого має навколо себе.

***

– А-а-айро, здається, я щось переплутав. У суміш для баби Льолі треба класти листя брусниці чи малини? – розгублений Чиз стояв над розкладеними травами як над найскладнішою загадкою в житті. Широкий стіл посеред хатинки рябів жовтогарячими, зеленуватими, чорними й червоними кольорами. Горошинки чорноплідної горобини перекочувалися біля ніг, підскакуючи від важких кроків по деревʼяному полу. Сушене листячко, приготовлене для формування замовлень соняшенян – жителів Соняшникового – заплуталося в рудому волоссі Чиза й перемішалося між собою на робочій поверхні в нечітку різноколірну картину. – Чи там взагалі була мʼята?

У глибокому, уже затуманеному в памʼяті дитинстві Айро любив слухати розповіді дідуся про лікувальні властивості трав. Він запамʼятовував все, робив нотатки, які до сьогодні переглядає, як виникають сумніви, і все питав і питав у дідуся більше, прагнучи дізнатися величні секрети, що були відомі тільки йому. У дванадцятирічному віці від нього він дізнався про алхімію — з того часу це стало справою душі й всього життя.  

Дідуся немає вже сім років. Але знання його Айро береже, мудрість передає й мудрості повчає інших. 

– Ох, святі баранчики, Чизе! Нам треба би зібрати ще черемхи й кореню, той, що коричневий і такий довгий, ще в нього зелене листячко. Я забув назву, пам'ятаєш? А для баби Льолi треба листя малини та м'яти! А ще можеш додати тих синеньких квiтiв – вони такi, як дзвiночок. Так буде краще! I треба продукти розкласти… I прибрати.. Ну-у-у! Я зайнятий, так що займись цим, будь ла-а-аска!

Чиз весело киває – аж занадто активно, – а потім зітхає, з радістю і полегшенням, що Айро нарешті повернувся, забирає з його рук продукти й відправляє скоріше в ванну кімнату, бо «ось хай Драґмар прибирається, а я може їстоньки хочу… у сенсі сховати продукти, так, просто поставити їх на потрібні місця. Мий руці, давай-давай». 

З Чизом Айро знайомий найдовше. Зустрілися вони після переїзду Айро в нову хатинку – у власну домівку – де він мав жити самостійним самотнім дорослим життям. Життям, яким насправді він жити не хотів. І життям, яким йому жити не дали. Не дав домовичок, що ховався в хаті й заглядав допитливим носом на кухню кожного разу, коли там готувалася смачнопахнуща їжа та цілющі зілля. 

– У цій хатинці давно не жило людей, Айро, – Чиз, засмучений і зніяковілий, спробував усміхнутися алхіміку, але мимоволі очі його взмокли, а щоки порозовішали. 

– Тобі було самотньо, так, Чизе? – домовичок у відповідь лише хлюпнув носом. – Більше не буде. Тепер ми живемо разом. 

З того часу Айро розповідав Чизу про прогулянки поляною, що недалеко від хати, вкрита вона часто-густо різноманітними травами, цілющими й просто смачними. Учив він домовика науки в тих травах розбиратися, сушити їх, сортувати та комбінувати. Так Чиз до сьогодні цим і займається, усе ще плутаючись в рецептурі, але майстерно дотримуючись техніки термічної обробки. 

– Хух, боявся, що він побачить торта… – Чиз, присвистуючи, розбирає торбу, перекладає продукти, які закупив Айро на вечірньому базарі: жирний кисломолочний сир, який люблять на сніданок притрушувати фруктами або варенням, приправи та сушена зелень, декілька огірків і нові деревʼяні коритця для розтирання насіння. – О, оновочки. 

– То що, знайшов що поїсти? – Мар усміхається, коли чує шурудіння торбинки, в якій Чиз намагається вишукати щось ще. – Тільки не кажи, що смаколики шукаєш. 

– А ось і не шукаю! – Чиз розчоравано позіхає. – Приберися, поможи, га. 

– Та то ж ти домовий, а не я. – Але Мар до рук бере смітярку і замітає впавші на підлогу трави. Очі його не бачать, проте здібності дозволяють відчувати навколишнє середовище на іншому рівні – поза звичними для більшості образами. Він часто стикався зі зневагою й злістю в свою сторону через те, ким народився, ким є і ким не відмовиться бути. 

– Твої довгі роги – вони такі надзвичайні! Ти дуже високий, а так ще вищий! – небо розривалося гучною зливою, вітерець колихав гнучкі гілки нічного лісу, коли Айро і Драґмар сиділи під густою кроною дерева, що сягало верхівкою хмар. Чи може так здавалося їм двоїм, які могли споглядати за непогодою тільки звідси, знизу. 

– Їх хотіли вирвати… – Айро не був упевнений, які емоції читалися на обличчі Мара, коли ці слова змішувалися зі стукітом крапель по листю. Але в голосі його він відчував той біль, крізь який хлопцю довелося пройти. – Усіх, таких, як і я, хотіли… – він замʼявся, не завершивши речення. Імовірно в уяві його вспливли спогади всіх минулих подій. 

– Як вони зараз? Твоя сімʼя… вона ж врятувалася, так? – Драґмар лише опустив очі. – Пробач, я не мав питати… 

– Чорти – не ті, хто може врятуватися від гніву і страху людей. 

– Але я на тебе не гніваюся. І я тебе не боюся. Як давно ти блукаєш лісом? Підеш зі мною додому? У мене є теплий борщ з пампушками. І вареники! 

– З сиром? 

– З сиром!

У той день для Драґмара нарешті закінчилися блукання лісом у намаганні сховатися від загрози. З того дня він почав плекати в собі повагу й любов до сутності своєї. І в цьому йому безупинно допомагали Айро з Чизом – його нова родина. 

– Коли ж то вже вернеться Ельвам, га? – Чиз нахмурив брови, збираючи руки на поясі. – Нам час прикрашати кімнату, а прикрас-то ще й немає! 

– Біжить оно. Неподалеку вже. 

Двері хатинки відкриваються з ноги, різко, ба навіть грубо, вібрація передається на стіни, колихаючи люстру, і привертає увагу людей, що копирсалися всередині. 

– Аго-о-ов! Панове, як ви поживаєте? – Ельвам був впевнений, що Айро ще не вдома. Ні черевики біля дверей, ні продукти, яким Чиз все ще обирав місце зберігання, не змусили його в цьому сумніватися. 

– Краще не кричи так сильно. – Мар закінчив з підмітанням – простір біля робочого місця був у повному порядку. Чорт єдиний в цьому домі, у кого завжди виходило підтримувати в приміщенні виробничого цеху (тобто на кухні) чистоту. Ельвам же навпаки був тим, хто порядок завжди порушував. Хвилини його перебування в приміщенні вистачило, аби знов розкидати листячко зі столу, зачепити кошик з фруктами і перевернути глечик із заготовками. 

– Вельмишановні колеги, я уклінно прошу вибачення. – Елі хіхікає, коли бачить, в яку цікаву калюжку збирається пролита настоянка. 

– Ельваме, тебе в іншій частині хати чутно, ну що таке. – Айро входить в кухню, ловлячи вогоньки в очах Елі. – Ну і що сталося, чого очки горять, гм? Кудись вляпався? Знов до дівчат пірʼя підбивав? – Айро підходить ближче, примружуючись і, нахиляючись до хлопця, дивиться очі в очі, поки Елі намагається не виронити з рук сховані за спиною прикраси для кімнати. 

– Я? Вляпався? А-а-айро, наш вельмивумний алхіміку, наш вельмиповажний товаришу, я тебе запевняю, що нічого такого не робив. – Айро лиш ближче підійшов, примружуючи очі тужче. Ельвам від того вжав голову в плечі. – От від такого погляду, Айро, якщо б був на місці Мара і в мене був би хвіст, я б його піджав і не розжав, чесне перелесницьке. 

А Ельвам таки вляпувався в пригоди часто і щоразу вони були яскравіші за попередні. Раніше це були його розваги – навіть спосіб життя. Розгульний, нахабний, нещирий. Він – перелесник, який захоплювався увагою жительниць навколишніх селищ, який дарував подарунки, що обераталися на гній та черепки, який висмоктував сили, вроду, життя. 

Якось він залетів і до Соняшникового. Зухвало пробрався у вікно до вдови, що тужила за коханим третій рік. Сподівався обернутися в образ її померлого чоловіка і споглядати, як в ілюзії тає відданість і щирість жінки. Але була вона надзвичайно сильною. Знала вона про те, хто Ельвам такий. І утришия вигнала з хати, розповівши цілому селу про згубні наміри гостя. 

– Чому ти цим займаєшся? – Айро підійшов до Ельвама, коли перелесник сидів недалеко від ринку. Спостерігав Елі за життям селян – за тим, як обмінюються новинами і підтримують одне одного. Він рідко отак просто сидів. Ще рідше отак уважно дивився. 

– Це весело, – спокійно відповів, навіть не переводячи погляд на незнайомця. Сьогодні останній день, коли йому можна перебувати в селі. Уже за годину, коли сонце сяде, селяни зберуться, згуртуються і погонять поганця з рідної землі. 

– Ти їх дуриш та вбиваєш! 

– Я просто веселюся! Їм все одно не жити спокійно у цьому тілі. Хай відчують перед смертю себе щасливими. 

– То не так працює, засранцю!

З того часу перелесник вертався ночами до Айро й довго пояснював, чому вчиняв так або інакше. Ще довше Айро пояснював йому причини, чому вчинки Ельвама згубні і викликають ненависть. Місяцями йшли їхні дискусії, допоки перелесник не зрозумів душу людську. Принаймні настільки, наскільки можуть її зрозуміти нечисті. 

За спиною парубків чується брязкання посуду. Обидва моментально дивляться в сторону шума і бачать, як з печі перевертається казан, де варилося зілля. 

– Пробач, Айро, щось пішло не так. – Драґмар, перевіривши, чи не заділо окропом Чиза, який бігав поруч, взявся прибирати розлите зілля. – Мабуть, десь помилка в рецепті. Не допоможеш виправити?

– Ой, звісно, давай подивимося. Чизе, ти ж почекаєш, так? Почекай. Краще перекласти трави по… Гей, Ельваме, ти куди побіг?! От шило в одному місці. Що ви тут взагалі наробили?

– Я піду за Ельвамом! – з кухні вибігає й Чиз.

– От же ж ви… Маре, їх що, жабеня отруйне вкусило? – Айро допомагає чорту прибратися біля печі. Зілля, що варилося, пахнюще, дурманяще, було густим і яскраво-зеленим. – То що, це було для діда Горисвіта? Для серця? 

– Угум, для серця. – Мар переставляє казанок до води, змиваючи залишки старого зілля, він краєчком гострого вуха чує, як сперечаються за стіною Чиз і Ельвам щодо того, де має стояти стіл і куди вішати плакат. –  Давай ще одне зробимо? Покажеш разок? 

Драґмар з першого ж дня проживання в хатинці алхіміка помітив особливу магію в створенні зілля. Цей процес, наповнений заговорами й енергією віри в цілюще, захоплював увагу чорта й змушував хотіти перейняти всі деталі його й загадки. Драґмар ще вчився зіллєварінню, але здібності його ставали все кращими, Айро з довірою ставився до вмінь чорта й на пару з ним розділяв замовлення соняшенян. 

– Отже, треба меншу температуру? – Мар, розтираючи цикорій у порошкоподібну масу, слідкував за тим, як Айро розігріває наново піч, що за треть години частково встигла вистигнути. 

– Так-так, трохи меншу. Але ти у всьому добре впорався, молодець, Маре, ти щоразу справляєшся все краще! – з великої кімнати чуються крики. – Що вони взагалі роблять? 

Айро збирався перевірити, чим зайняті двоє найшумніших представників нечисті в цій хаті та й в цілому Соняшниковому, але Мар його зупинив: – Вони розберуться. Ти ж знаєш цих двох. Постійно знаходять причини посперечатися. 

– То так, то так, але… 

– Давай краще візьмемо шипшину з льоху. Ящик вже закінчився, новий треба принести. 

Вхід у льох знаходився зі сторони заднього двору, на вулиці. Перед виходом з хати Драґмар тричі тупнув ногою в надії, що ті двоє, що зараз влаштували в кімнаті гармидер, почують сигнал. 

– Псс, Чизе, вони пішли. – Ельвам висунув носа з-за двері, що вела в коридор, і прошмигнув до кухні. Для приготування сюрпризу залишилося зовсім небагато. Витягти з ящику, який було сховано в кутку, готові для застілля блюда та й перенести їх до столу, гарно виклавши на чистий посуд, призначений для свят. З унікальним різьбленням і символічними малюнками місцевого різнотравʼя. 

Майже вивернувши з миски пиріжки і мало не розбивши декілька тарілок, Ельвам і Чиз перенесли смаколики й підбігли до вікна в очікуванні Айро з Драґмаром. 

– Думаєш, Айро сподобається сюрприз? – Чиз переступав з ноги на ногу, ходив уздовж столу й намагався не дивитися в вікно, бо занадто переживав, що Айро їх побачить і сюрприз не відбудеться. Ельвам, навпаки, був дуже впевненим і підскакував на місті від нетерпіння побачити реакцію алхіміка. 

Посеред вітальні стояв довгий стіл, укритий улюбленими стравами хлопців. Тут була і печена з салом картопелька, і салат з тушкованих овочів, і тортик з печінкових млинців. У великих мисках по дві сторони стола стояли вареники і пельмені. А посередині красувалося запечене з часником мʼясо. 

Світлі стіни прикрашалися листами й малюнками, що розповідали про почуття нечистих, яких прихистив Айро. Деякі з них замальовували спогади, а деякі розповідали про мрії, які завдяки допомозі Айро стали реальністю або ще тільки стануть. Над столом висів великий плакат зі словами «Найсонячнішій людині Соняшникового від найщасливіших нечистих світу». 

– Ідуть! – Ельвам різко занавішує вікна і ховається під столом. Чиз ще швидше починає тупотіти, ходячи з боку в бік. – Нащо ти круги наворочуєш?

– А нашо ти забрався під стіл? 

– Твоя правда. – Ельвам вибирається з-під столу, боляче вписуючись в деревʼяний стіл маківкою. А коли відкриває очі, вилізши з «укриття», у кімнату вже заходить сполоханий Айро, по пʼятах якого ступає й Драґмар, шепочучи щось під ніс. Напевно, за звичкою, перейнятою в алхіміка, просить у невідомих сил, аби Ельвам з Чизом не наробили дурниць. 

– Так, ви двоє, а може допоможете з ящиками, чи хоча б…

– Сюрпри-и-з! – різко кричить Чиз, перебиваючи список завдань від Айро. Штори вмить відкриваються – то Ельвам, який ще не встиг підійнятися з полу, підповз до вікна, аби встигнути пролити світло на прикрашену кімнату в момент вигуку Чиза. 

– Хлопці… – Айро розгублено роздивляється кожного: Чиза, який тримається за спинку стулу, бігаючи очима по приміщенню в пошуках чогось, що ніяк не побачить; Ельвама, який піднявся з полу й трусить штані, бо встиг заляпитися соусом з салату; Драґмара, який… ще пів хвилини тому був за спиною Айро, але зараз там не знаходиться. 

– А де… – наважується перепитати в Ельвама, що тільки що підійшов, Чиз. Але перелесник лише знизує плечима і питливо шепоче імʼя Драґмара, шукаючи його поглядом, мов їхню останню надію на успішний сюрприз. 

– Ці двоє ніколи не вміли дороблювати все якісно, – зітхає Мар, несучи в руках величезну коробку, яку передає в руки Айро. На обличчі алхіміка ніжна усмішка й непорозуміння, на очах – сльози, які він перші хвилини намагається стримувати, але таки пускає, коли перед ним стають всі троє, обіймаючи один одного за плечі. 

– Дорогий Айро, – починає Чиз, – сьогодні надзвичайно важливий для нас день. День, який ніколи б не став можливим, якби не ти. Не твоя доброта, розуміння та терпіння. 

– Рівно рік тому ти прийняв нас трьох у ряди своїх колег, відкривши тайни своєї майстерності й поділившись силою, вірою і натхненням. За що ми хочемо тобі віддячити. Дякуємо, Айро. – Драґмар закінчує свою частину промови щирою усмішкою, на яку Айро так само променисто відповідає своєю. 

На декілька секунд наступає тиша, допоки Мар не підштовхує ліктем Елі, який, схаменувшись, закінчує: 

– У цій коробці лежать дарунки, які ми б хотіли передати тобі на знак нашої вдячності і нашого захоплення тобою. Для нас ти не просто колега. Не просто сусід. Навіть не просто рятівник. Ти наша родина. І ми любимо тебе як найближчого брата. 

– І я вас безмежно люблю, хлопці… Оце от ви придумали, ну які ж ви дурники. – Айро збирає з почервонілих щок вологі доріжки і ставить коробку на підлогу. Він міцно обіймає хлопців, розуміючи, що з цими трьома готовий залишатися до останнього дня. І це навіть не перебільшення. І аж ніяк не вада, передана десь по генетиці соняшенян. Це розпираюче відчуття щастя й гордості. 

– Відкрий подарунок. 

Айро опускається біля коробки, з тремтінням серця тягнеться до неї й затамовує подих перед тим, як глянути всередину. Поряд з ним, по колу, повсідалися й нечисті. 

– Я хвилююся. 

– Ми теж, Айро, тому дивися. Тобі має сподобатися, – Ельвам не може всидіти на місці спокійно, а тому легенько стукотить по нозі Мара. З іншого боку від чорта теж саме робить і Чиз. 

Алхімік відкриває велику коробку, не стримуючи захопленого подиху. Усередині знаходиться великий казан, яких у селі не знайти, бо за посудини для готування їжі він в рази більший. У ньому лежать квіточки різнотравʼя, про які Айро вже давно розповідав хлопцям, як про ті, що знайти майже неможливо, адже ростуть вони далеко в горах. Айро витягає з казану прямокутну деревʼяну, перетягнуту тканиною, раму. На ній масляними фарбами зображені Айро, Чиз, Драґмар та Ельвам в соняшниковому полі. 

– Тобі ж подобається, так? – не стримується Чиз, за що отримує смішок від Мара. 

– Ми малювали цю картину разом, – помітивши легеньке тремтіння на губах Айро, Драґмар вирішує його трохи відволікти на розмову. 

– Мені дуже подобається, ви навіть не уявляєте наскільки. Як ви тільки все це знайшли. Та ще й сховали. І приготували все. – Айро на секунду відводить погляд, – зачекайте. 

Алхімік хлопає себе по боках і нишпорить по карманах в пошуках чогось. 

– Це… не такий великий подарунок, але я хотів вам подарувати це сьогодні за вечерею. – Він дістає з карману брюк чотири деревʼяні підвіски. – Я зробив їх для нас. Як символ нашої єдності. І того, що ми всі разом. Тут ото соняшник, а на ньому позаду наші імена. 

– А-а-айро, – в унісон хлюпають носами троє хлопців, коли Айро на долонях простягає підвіски ближче. 

– Ми тепер офіційно родина! – Ельвам вскакує на ноги і пригає обійматися до Айро, перевертаючи коробку з казаном. 

– То що, ми тепер будемо ходити селом, і всі-всі будуть знати, що ми з тобою команда, так? – в обіймах міцно стиснув Айро і Чиз. 

– Звісно будуть, – підтверджує алхімік, коли відчуває, що й Драґмар обіймає ззаду, палко додаючи:

– Дякую, Айро, що ти завжди віриш в нас.
***

Виконавці: Марта (письменниця), голуб (художник), Duje_zlui_babai (художник), Акаруï (художник)

***