Тіні нуару

Кримінал, насунутий на очі капелюх, цигарковий дим, міцні напої та рокові жінки — приблизно такий асоціативний ряд виникає, коли чуємо слово “нуар”. І це коректний і послідовний перелік характеристик. Уточнюємо його та з’ясовуємо, що це за кіноявище та як у ньому поєднується експресіонізм та схильність до мелодрами.

Нуар не можна визначити як окремий жанр чи стильову течію в кінематографі. Хоча він дійсно зародився саме як жанр у США в 1940–1950 роках завдяки мігрантам із Німеччини, які принесли притаманний їхнім стрічкам експресіонізм у голлівудське кіно. Проіснував нуар у чистому вигляді приблизно десять років і зник, залишивши по собі пристрасть кінематографістів (і не лише американських) до гри тіней, до маргінальности головного героя та до романтизації злочинів, які досі є у кінокартинах Квентіна Тарантіно, братів Коен і Девіда Лінча. Відповідно, усе, написане далі, це характеристика і класичного нуару 40–50-тих, і сучасних його відлунь.

Герої

У центрі фільму нуару, як правило, опиняється успішний та амбіційний детектив чи поліцейський, який, попри кар’єрні успіхи, заплутався у власному житті. І саме особиста частина існування персонажа збиває його зі шляху розслідування чи навіть переманює на бік зла. 

Таким амплуа прославився Гамфрі Богарт — один із найвпізнаваніших акторів 40-их («Мальтійський сокіл» (1941), «Глибокий сон» (1946)). До речі, саме його героїв потім наслідував персонаж Бельмондо у стрічці Годара «На останному подиху».

Однак, сюжет не завжди пов’язаний із діяльністю правоохоронних органів. Одним із перших відмовся від цього стереотипу режисер Біллі Вайлдер, який у своїх стрічках («Подвійна страховка» (1944), «Бульвар Сансет» (1950)) у найкращих традиціях нуару розповідає історії страхового агента або ж кінематографіста.

Антагоністом є класичний поганець — злочинець, вбивця, корупціонер чи махінатор.

А ще є une femme fatale — витончена, зваблива, з цигаркою в тонких пальцях і пістолетом, схованим за поясом панчох, жінка. Злочини часто скоюються в її ім’я, тоді як саму героїню кидає з одного боку на інший. Такими ролями прославилися Марлен Дітріх («Печатка зла») та Ава Гарднер («Вбивці»).

Кожен із персонажів традиційно є маргіналом, який загубився, мізантропом, що втомився, та самогубцем, який обрав шлях повільного знищення.

Естетика

З французької «film noir» — чорний фільм. Перші нуарні фільми використали брак широких технічних можливостей знімати кольорові фільми як перевагу, звернувши особливу увагу на світло, гру відтінків і тіней у кадрі.

З екрану відчувається прокуреність знімальних павільйонів. Через штучне електричне світло ми бачимо неприродню картинку, однак це не недолік жанру, а його особливість. Тіні тут експресіоністичні — вони темнішають та згущуються залежно від вчинків чи настроїв героїв. Часто падають під неприродним кутом та малюють химерні візерунки.

Нуарна картина часто наповнена віддзеркаленнями, які підкреслюють драматичність та напруженість моментів. А ще вони, ніби показують персонажів з іншого, суб’єктивного боку — так, як герої самі бачать себе.

Важливою декорацією є нічний мегаполіс із вогнями нічних закладів, темними підозрілими провулками, перехожими, які поспішають, та стрімкими фарами автомобілів.

Настрої

Нуар — не просто фільм з елементом детективу. Це стрічка про загубленість у натовпі та бажання втекти від спокус — чи то вродлива жінка, чи жага нелегальної наживи. 

Перші зразки такого кіно виникли під час Другої світової. Настрої маргінальности та цинічности, що панували у суспільстві, вилилися на кіноекрани. Глядачі ж прагнули втекти у драматичні погоні й шалені пристрасті кохання від тяжких повоєнних реалій.

На рівні із широкою палітрою темних відтінків, якими бавляться оператори нуарних фільмів, велике значення мають діалоги героїв, які часто є мелодраматично награними та патосними. Вони пасують візуальній експресії. До того ж, завжди кмітливо притрушені чорним гумором і багатозначністю слів (саме тому американські нуари 40–50-тих краще дивитися в оригінальній озвучці).

Що дивитися із неонуарів?

У 70-тих нуар переродився. Режисери знаходять нові змісти, засоби увиразнення, візуальні рішення. Водночас, часто іронічно залишають стереотипні тенденції жанру та стилю з 40-их — усе ті ж капелюхи, спокусниці й цигарки. Так відбувається і в цих стрічках, які радимо до перегляду, якщо хочеться подивитися на неформатного детектива не лише в «Шерлоці»:

«Китайський квартал» Романа Поланські (1974)

Стрічка у найкращих традиціях трилерів режисера. Історія про приватного детектива, який погодився прослідкувати за чоловіком-зрадником багатої дами, а виявився вплутаним у кримінальну історію зі скандалами, махінаціями та корупцією.

«Зв’язок» сестер Вачовські (1996)

Це культовий неонуар, любовна історія, майже, як у Бонні та Клайда, однак у центрі сюжету — роман між двох жінок, які грабують мафію.

«Цеглина» Раяна Джонсона (2005)

Стрічка з незовсім типовим для неонуару сюжетом: школяр намагається відшукати свою дівчину. Вона зникла після дивного потоку слів під час останньої телефонної розмови.

#пусто_про_кіно