Тільки ти

Осінь. Пасмурний день, кожен день ллє дощ. Найкраща пора року для того, щоб знайти кохану людину. Листя опадає, пожовкле, деяке має коричневе забарвлення. Вітер віє, змушуючи листя падати в капюшони людей. На вулицях запах чорної кави змішаної з парфумами стиглої вишні.

Саме таким був Хьонджін. Кожного ранку він брав стаканчик чорної кави в кав’ярні поблизу. Вона була не дуже популярною, але він любив там бути не через неї. Його зацікавив бариста, який працює там. Світловолосий хлопець, мовчазний, який кожного ранку тільки посміхався йому і кивав на всі компліменти.

Цього ранку Хьонджін звично зайшов в ту ж кав’ярню, від нього був шлейф парфумів стиглої вишні. Бариста звично посміхнувся йому і підійшов до каси. Пасма світлого волосся, ніби закривали йому очі, але здавалося, що це було звичним явищем.

-         Доброго ранку, - сказав бариста і посміхнувся своєю буденною лисячою посмішкою, - Вам як завжди?

-         Доброго, так, буду вдячний, лисеня, - сказав Хьонджін і теж посміхнувся

Для Хьонджіна було дивно розуміти, що його так тягне до цієї людини. Вони навіть не знайомі, але для нього здавалося, що ціле життя. Він ніколи не відчував подібного до людини, тому що постійно був сам. Одного осіннього ранку його життя перевернулось, коли він побачив цього хлопця.

«Лисеня» - прізвисько, яким він його називав впродовж трьох місяців. Через його лисячі очі, які, ніби сяяли, коли він дивився на нього. Хьонджіна забавляло, коли пасма світлого волосся заважали роботі і він намагався їх прибрати. Він точно зрозумів, що ця людина дуже любить акуратність. Йому важливо, щоб все було ідеально, а не як-небудь. Тому кожного ранку на стаканчику він бачив різну, рівну наклейку. Частіше цього це був чорний кіт. Здавалося, він нагадував самого Хьонджіна.

-         Лисеня. Чи можу я дізнатися ваше ім’я? – запитав Хьонджін, дивлячись як бариста робить каву.

-         Не думаю, що це доречно, - відповів він, поглянувши своїми лисячими очима.

-         Чому? – запитав Хьонджін – Я б хотів дізнатись ваше ім’я, зізнаюсь чесно, ви мене дуже зацікавили і я б хотів запросити вас на чашку кави – він простягнув маленький папірець на якому маленькими цифрами написаний номер телефону – Якщо ви не проти звісно

Бариста знову посміхнувся, але на цей раз посмішка була трохи інакша. Він повільно простягнув руку в відповідь та взяв папірець. Кутики губ Хьонджіна здригнулись. Бариста взяв ручку з ієрогліфом «J» та написав своє ім’я, поруч намалював маленького чорного кота. Він взяв папірець в руку і простягнув її хлопцю навпроти. Хьонджін взяв її і на долю секунди відчув, як пальці торкнулись його руки. Це був приємний жест, який той запам’ятав назавжди.

-         Отже, тебе звати Чонін? – запитав Хьонджін, прочитавши на папірці, бариста кивнув, - Приємно познайомитись, лисеня, я Хьонджін.

Чонін кивнув і продовжив робити свою роботу. Хьонджін дивився на нього, не відриваючи погляду. Помітивши ручку, хлопець знову її взяв і написав на папірці, що буде чекати його в парку після роботи. Залишивши папірець, Хьонджін вийшов з кав’ярні з стаканчиком чорної кави в руках.

Парк. Пожовкле листя опало на лавочки. Хьонджін підійшов до неї та дивився вдалину. Він виглядав його. Тривожило чи прийде Чонін на зустріч, чи це просто була ввічливість. Кожну хвилину він дивився на годинник і розчаровувався. На годиннику була дев’ята година, а кав’ярня зачиняється о восьмій.

-         Не прийде, напевне… - прошепотів він, дивлячись на годинник.

-         Мене чекаєте? – пролунав голос позаду, Хьонджін здригнувся, але повернувся.

Він побачив перед собою Чоніна. Його волосся стало кучерявим через вологу, через це він здавався ще гарнішим. На ньому було довге пальто, яке закривало мокрі коліна. А темний з червоним шарф грів шию. Чонін посміхнувся і простягнув стаканчик кави.

-         Вибач, я трохи спізнився, був завал на роботі, не зміг попередити, - сказав він, поглянувши на нього, - Це в знак вибачення

Хьонджін взяв стаканчик та посміхнувся. Він запропонував пройтись парком, на що Чонін з радістю погодився. На цьому їхнє знайомство не закінчилось. Хьонджін кожного разу зустрічав його після роботи та проводив додому. На вихідних вони гуляли парком або ходили в кіно. Почуття до Чоніна з кожним днем в Хьонджіна тільки росли.

Він став дарувати йому квіти, а саме білі ромашки. Вони були такі ж світлі, як і волосся Чоніна. Його забавляла реакція на ці квіти, Чонін кожен раз сварився, кажучи, що не треба цього робити, але Хьонджін дарував і надалі.

Минуло півроку. Вони знову гуляли в парку, Хьонджін хотів взяти його за руку, але ніяк не міг наважитись. Той це бачив і посміхався. Як тільки вони підійшли до пішохідного переходу, Чонін взяв його за руку. Щоки Хьонджіна в раз стали червоними, але він посміхнувся, як дитина.

-         Чонін, - сказав він, коли вони підійшли до лавочки, - Я хотів сказати тобі дещо важливе.

-         Я слухаю тебе, - спокійно відповів Чонін

-         Ти мене справді зацікавив ще восени, коли я вперше побачив тебе в тій кав’ярні – сказав Хьонджін і відвів погляд, - Я хотів, щоб ми спробували бути разом. Ти мені справді подобаєшся, хочу, щоб ти дав мені шанс. Я не підведу тебе, тільки довірся мені.

Чонін м’яко посміхнувся та взяв його за руку.

-         Я знаю це, Хьонджін, - спокійно сказав Чонін і другою рукою провів по його темному волоссі, - Я підозрював це, просто чекав, поки ти наважишся сказати сам. Думаю, я б теж хотів спробувати.

Хьонджін здивовано поглянув на нього, а через секунду міцно обійняв.

Їхні стосунки були прекрасні. Хьонджін ледь не здував пилинки з нього. Кожного вечора заціловував всього, щоб зняти втому після тяжкого дня. Кожного ранку робив на одну каву більше, хоча спочатку було незвично.

Він кохав його, а саме головне не підвів, як і казав.