Твої очі

Травневий ранок, промінці сонця, які падають на листи паперу з новим дизайном одягу і малюнками, портретами різних людей, квітами, природою, архітектурою.

Розкидані олівці та фарби на столі коло вікна, горнятко вчорашнього м'ятного чаю, і поки спокійний день звичайного юнака.

Його знову турбували кошмари про минуле, Хван Хьонджін страждає через них вже як чотири роки, ще жодної ночі не минуло без них. Кошмари — це як грибок, який повільно захоплює твій організм і нервову систему, не даючи рухатися й керувати тілом та думками. А Хьонджін… Він ховається від них за малюванням, вночі зазвичай прийнято спати, але хлопець занадто боїться побачити своїх кривдників знову, уві снах, тому весь біль щодня та щоночі вимальовується кістлявими з порцеляновою шкірою пальцями на папері. Іноді фарба залишається на одязі чи навіть обличчі, що додає родзинки до образу юнака.

— Доброго ранку мам, — промовив Хьон, очікуючи хоч якоїсь відповіді від матері, якій фактично байдуже на власного сина після смерті батькасім років тому. Вона навіть не запитує про його успіхи в коледжі. Він вчиться на дизайнера одягу, тут принаймні присутнє малювання, що його рятує від кошмарів.

— Доброго, сідай їсти, — це була холодна відповідь, жінка навіть не поглянула на сина, далі миючи посуд, їй байдуже на єдиного, хто у неї залишився, родичі або мертві, або зв'язок з ними вже давно обірваний.

На столі лежала тарілка з бутербродом та чорним чаєм, який терпіти не може хлопець, але вона не чує його вже пару років. Тож з кам'яним обличчям він мовчки випив все, подякував і пішов у коледж на пари.

При собі Хван мав свій записник, він записував туди все, що його турбує, адже друзів у нього не було, це було єдине місце куди можна вилити свою душу, та от камінь з душі це не зніме. Хьонджіна булили ще з молодшої школи, він перебував у доволі аб'юзивній дружбі чотири роки, тож довіра до людей розбилася, як ваза, у шкільні часи, і більше цей хлопець не підпускав до себе близько нікого. Хоч Хьон і був дружнім та привітним, його серце вилило всю любов і тепло раніше, минулим людям, він часто став відчувати себе спустошено, в апатії, а дивний біль у серці зростав щотижня.

***

Травень — улюблений час творчого парубка, коли все тільки розцвітає, не холодно й не спекотно, просто насолоджуєшся життям. Ти починаєш цінувати теперешнє, а це важливо. Чому? Бо часом ти змішуєш своє минуле з теперешнім, і твоє щастя зникає.

Біла класична сорочка, краватка яка легко розвіюється по вітру, не сильно зав'язана, і класичні штани з конверсами, а через плече — сумка із зошитами, ручками, олівцями й малюнками. І навіть у такий момент важко знайти внутрішній спокій, але Хван намагається, не заради когось, а заради себе.

Дійшовши до коледжу, внутрішня тривога знову почала колоти в серці, грудній клітці, животі, кінчиках пальців та ногах, він боявся соціуму, особливо одної компанії в коледжі, яка іноді могла зачіпати його. Але лише сьогодні його темні очі зустрілися з тими в цій компанії, які він ніколи ще не бачив серед його образників у коледжі.

Виходивши після пари, Хьонджін старався швидко скласти всі листки та зошити в руках, але раптом він почув сміх ззаду, і знову біль у серці від страху. Так, він міг постояти за себе, вдарити, якщо потрібно, але це не значило, що тривога так легко покине його.

— Дівчино-о, не можете свої листочки скласти? — сказав один з хлопців цієї "банди". Вони називали так Хвана через те, що він мав довше волосся, ніж у решти, яке йому до біса сильно личило, але логічно, що для цих людей довге волосся у хлопців значило щось "ґейське" та "дівоче", що було так огидно з їхнього боку.

— Що вам потрібно від мене? — з видихом напружено запитав юнак, коли був буквально оточений бандою.

— Ти чому не ходиш, як адекватний хлопець? Чого нормально не підстрижешся? — одразу отримав огидні запитання від одного з них.

— А ти можеш хоча б колись зі своїми огидними друзями не вказувати, як жити іншим? — вперше сказав щось у свій захист Хьонджін до них. Пауза і швидке серцебиття, та через мить почувся гучний звук удару й гучна лайка.

Це був Девід, він щосили вдарив Хвана кулаком в обличчя, від чого той впав на підлогу.

— Ще раз, чуєш мене, ще лиш раз ти скажеш подібне, ти зможеш попрощатися зі своєю мамусею, — взявши за волосся Хьонджіна, сказав Девід. Через мить він відпустив його, але у хлопця сильно кровило з носа та губи, він і надалі лежав так, намагавшись піднятися, останнє, що він побачив — його очі, Лі Мінхо, який дивився на нього з таким соромом і важким диханням. Лі хотів підійти, допомогти, але не міг він. Хлопець був частиною цієї банди, де він повністю підлаштований під їхній вплив, погані звички й подібні речі, але ніколи не брав участі у побитті когось.

Все ж, із розгубленими, але повними болю й водночас холоду очима, Мінхо розвернувся й пішов за своєю компанією, залишивши так Хьона. Ще повністю не відійшовши від удару, хлопець зміг піднятися сам, а оскільки в коридорі тоді нікого не було, крім нього та тієї компанії, йому ніхто не міг допомогти. Тож все, як він звик: справлятися самотужки, бо хто у тебе є крім себе самого. Чи не так?

Через пару хвилин Хван опинився коло дзеркала над раковиною у чоловічій вбиральні. Він стояв з увімкненою водою перед собою, поки з обличчя крапала кров, це сталося знову. Але сльози вже не капали, це почуття було чимось настільки болючим, що навіть сльози не могли текти. Це важко, дуже важко, знати, що тебе ніхто не чекає вдома, бо твоїй рідній матері байдуже на тебе, друзів немає, а спілкуєшся ти лише з безхатніми котиками.

Зібравшись із думками й силами, Хван зміг промити собі все та обробити рани. Повертався вже ввечері додому, і оскільки вирішив прогулятися з розбитою губою, часто ловив на собі погляди інших перехожих, та йому було занадто байдуже. Він намагався відчути "момент". Уже почало темніти, і коли він підходив до свого під'їзду, побачив дивну постать попереду, коло сусіднього під'їзду. Цей хтось годував двох кошенят, але Хьонджін так і не зміг розгледіти, хто це, а підходити було лячно, тому він постояв ще трохи, а коли той повернувся, мурашки побігли по тілу. Ті самі очі, знову Мінхо.

Лі одразу ж відвернувся й пішов, заховавши руки в кишені, щось йому теж дуже боліло і турбувало його, а що, він не міг сказати нікому.

Мінхо ще з малечку не дуже ладнав з батьками. Усе було настільки погано, що хлопець переживав фізичне насилля зі сторони батька, і додаткові приниження від обох батьків. Єдина людина, яка могла втішити його, захистити та заспокоїти — це його бабуся, яка загинула три роки тому. Вона завжди заспокоювала його, погладжуючи по голові, поки він плакав у неї на колінах. Мінхо пережив цю втрату дуже складно, і з часом зв'язався з поганою компанією, яка почала підсаджувати його на шкідливі звички, хоч сам він ніколи не був жахливою людиною, скоріше дуже раненою. Доброю, але закритою через біль.

Він закрився від усіх після втрати, нікому не довіряв, і теж близько не підпускав. Єдине, що дісталося йому від його бабусі, — це квартира в цьому районі, куди він і переїхав зовсім недавно через навчання у коледжі на програміста. Минулий коледж був значно гіршим, тож він спробував вступити тут. Жив не сам, а зі своїм котиком, який був темний, як ніч, з білими лапками і білим кінчиком на хвостику, він назвав його "Етуаль" (Étoile), що в перекладі з французької значить "зірка".

***

Нарешті втомлені ноги студента ступили за поріг квартири.

— Мам, я вдома, — без зайвих слів і розповіді, що сталося з ним, сказав Хван матері, знімаючи свої конверси.

Хлопець майже одразу пішов до своєї кімнати та зачинився там. Нічого не поївши, одразу поглянув на дзеркало коло своїх дверей. Воно було все у малюнках, фото по краях, і перше, що впало йому у вічі, це фотографія зі сім'єю ще коли батько був живий. Очі знову стали, наче кришталь, і почали мокнути.

Хьонджін давно не роздивлявся фото й малюнки, які розвішав у кімнаті, бо просто звик. Але іноді щось, що знаходиться прямо перед носом, так дивує і вражає нас.

Усвідомлення теперішнього, речей і людей, які тебе оточують, іноді відчувається, як справжня магія. Хьон зняв фотографію, обережно ліг у ліжко та закутався в ковдру, притиснувши фото до грудей. Він заснув через пів години.

А матері було байдуже, вона й не зайшла до його кімнати, не запитала, чи все в порядку, бо він часто після коледжу заходив на кухню, але не сьогодні.

Середина ночі, біла, трохи прозора тюль розвіювалася коло вікна, яке знаходилося збоку від ліжка, і місячне світло, яке почало освітлювати пасма волосся хлопця, розбулило його. На стелі прикріплені зірочки, які можуть світитися у темряві, його погляд одразу зупинився на них, ніс та губа боліли сильно, було враження ніби йому його зламали, але у Хьона не було сил перевіряти.

Кістяві руки знову тягнулися вгору до штучних зірок, у пошуку тепла, надії, було боляче, а романтизація вже не допомагала. Знову в сон, і знову ті самі очі уві сні, хлопець одразу прокинувся вдруге важко дихаючи. Рука одразу потягнулася до телефону. 04:17. Пізно, потрібно далі спати, але страшно, і так до біса самотньо.

Можливо, він і не мав друзів, але Хьонджін мав величезну потребу мати когось поруч, витягувати самому було справді складно.