Туман

Давайте розкажу вам історію, поки я це можу. День сьогодні дуже гарний, так мені чомусь здається. Такі дні називають меланхолійними, певно, це дійсно так. Він сповнений ожилим сивим туманом. Сьогодні вночі нібито мав бути сніг, то це туман від нього, можливо. А може, й сам по собі. Він хвилями здіймається від моїх і ваших кроків, розпускається квітами, огортає мої руки і стан, ось-ось торкнеться обличчя й заповзе у ніздрі. Бачите?..

Але нехай. Я обіцяла вам історію.

Бачте, моя мама завжди була сильною людиною. Вона розказувала мені багато подробиць зі свого дитинства та юності – ну, розумієте, вона народилася в такому місці як це, але в значно більш тривожний час. Тоді тут, на краю міста виживали лише сильні, і вона вижила. Втратила багатьох друзів і подруг, і коханців також, трохи здоров'я і дуже-дуже багато грошей. Ще втратила кількох дітей, але то було не з її вини і до їхнього народження.

Потім народилася я. Ми були з мамою геть самі удвох проти цілого світу, та й тоді вона знаходила сили, щоби годувати мене сніданками, не надто сварити за кепські оцінки й не надто лупцювати за нечисленні дитячі бешкети. А коли в неї були нові чоловіки, їй вистачало сил захищати мене від них. Щоправда, часом мама зачиняла мене саму в кімнаті, щоб усамітнитися з ними в іншій, а на вулицю випускати боялася. Часом вона вписувалася в якісь фінансові схеми, а один раз ми півроку жили у лісі із якоюсь церквою, обіймали зимові дерева і молилися перед дерев'яними іконами з чудернацькими дівами на них. Але то такі дрібниці. Це все було заради виживання, я знаю.

Мама була дуже сильною і дуже хотіла, щоби вижила вона і її дитина. Коли я перестала бути дитиною, вона продовжила виживати. В неї були свої вади. Скажімо, кілька років вона палила, тоді кинула. Або – багато літ дуже мало спала, бо працювала. Або часом зникала кудись на добу, на дві, а я сиділа сама. Тоді я виросла, в мене з'явилися свої ключі, на якийсь час стало легше.

В мами також були чудові сторони характеру. Вона завжди так раділа найпростішим речам – теплому хлібові, погожій днині, гарній комбінації одягу, музиці, що долуна з вулиці, безродним котам і собакам. Вона навчила цього й мене, і я теж раділа. Найдрібнішим дарункам, маленьким, зовсім простим епізодам. Побачила веселку в небі. Знайшла гарну брошку на вулиці. Тоді загубила. Це теж нічого. Мама казала: це для лісового народу. Вона часто згадувала мені лішаків, відколи ми жили при тій церкві. Чому ми тоді поїхали? Не знаю. Здається, в неї були стосунки зі священником, а тоді перестали. Мама в мене вродлива, вона багатьом подобалась, а він ревнував. Він сам теж був дуже гарний, і більше не як священник, а як якийсь лісовий принц. Ну, тобто мені так здавалося, і ми разом сміялися з того. Та я була малою і мало запам'ятала. Там весь час був сніг і туман, і церква була вся з дерева, ото й усе. Скільки маму не розпитувала, вона тільки цілувала мене в маківку і казала, що треба подякувати за те, що ми живі. Он у неї скільки коханців відтоді змінилося й померло, – а ми живі.

Потім у мами знайшли рак. Ну, як потім. Десь тоді і знайшли. Це давно було. Може, то цигарки з нею так, а може, хронічне безсоння.

Та ні, ні, не починайте нас жаліти, заждіть. Все гаразд. Вона жива, чудово почувається, лікарі чухають потилиці й порівнюють свої якісь аналізи. Це дуже серйозна, активна форма, але мама своєю чи взагалі невідомою силою якось її приборкала.

Що кажете? Лісом пахне? Тут, на наших забутих висилках? Можливо, я не відчуваю. А я взагалі не відчуваю запахів, жодних, уже багато років поспіль. Та це не страшно. І смак – так, його теж, теж не страшно. Та ні, це не хвороба, нічого такого. Це навіть дозволяє більше милуватися стравою, насолоджуватися її формою. Кольором? А, ну так, і це теж.

Мама завжди казала: найкращі речі – безкоштовні. Любов, обійми, запахи, слух, кольори, можливість бачити небо і живих істот. І ще оце тривожно-солодке відчуття осені. Вона мала рацію.

Словом... Так. До головного.

Коли ми дізналися діагноз, вона не плакала, вона сильна. Я була вже доросла, їй не треба було мене годувати і ростити, і якийсь інстинкт до мене, вона сама казала, відпав. Мама мене спитала як дорослу: що б я віддала заради неї.

А ми завжди були разом, вона мій єдиний друг, і я сказала: все, що завгодно. Ну, звісно, я так сказала. Ми тоді вийшли на прогулянку далеко звідси, в гарний район із великим диким парком. Була осінь, і листя пахло так... Сіном. І трохи кислуватим, але свіжим. Сушеним сонцем. Я досі пам'ятаю той запах, я можу відтворити його у спогадах, здається. А описати чомусь не виходить. От спробуйте описати свої улюблені пахощі. Правда, виходить дивина?

І от мама спитала мене, а я відповіла, і на мить світ став таким досконало-прекрасним, знаєте... Я не знаю таких слів. Але мить сплинула, і запах просто зник. І цей, і будь-які інші. Я чомусь не одразу помітила це. А коли помітила, не звернулася до лікаря. А от мама звернулася. Їй сказали: ремісія, рак відступив. Диво!

Тоді, ну... Минуло кілька років. Жити без відчуття запаху дивно, як уві сні, але можна. І мама підтримувала, як могла. Часом мені здавалося, що воно от-от повернеться, але вона мене навіть трохи ніби сварила через це.

Потім їй знову стало зле. І ми знову пішли до парку. І я була в такому зеленому плащі, і зі смарагдовими сережками, і черевички були з зеленими ґудзиками... І я плакала, бо мамі стало гірше. А вона ні, вона – сильна, а я – слабка і дурна. І я вже сама сказала, що віддала би що завгодно заради неї. І так, ви вже здогадалися? Дивина.

Але мені дійсно відрізало кольори. Вони були такі яскраві, бездоганні, і це навіть приємно, що останньою річчю, чиї кольори я бачила, була я сама. Потім все стало сірим. Як туман. Ні, я не плакала того разу. Ні, навряд чи це, як ви кажете, чортівня. Так просто буває.

Мама нічого не пояснювала. Бо вона сильна, а мене це приголомшить. Але того разу мені здалося, що я бачу священика в кущах. Він анітрохи не постарів, і його гарні брунатні очі пильно дивилися на мене.

Так я втратила і кольори. А тоді за якийсь час – смак, це виявилося майже легко, бо знову створило ніби як простір сну. Якщо в їжі нема запаху і смаку, то яка різниця, що їсти, і можна не їсти багато. Дуже рятує від шкідливих звичок.

Тоді надійшла черга розуміння музики. Це було боляче, але інакше мамі давали три-чотири місяці. Музики вистачило на п'ять років! І в мене лишалися книги і кіно. Книги ще й потім лишаться, книги це не музика, я планую слухати їх, коли не зможу читати. Але знаєте, як прикро слухати какофонію, розуміючи, що колись цей безлад ти любила і знаходила і ньому цілий світ і всю себе? Наділені слухом так рідко цінують те, що мають...

Тоді на початку року зникло вміння розпізнавати обличчя. Мені вже не треба було йти в ліс: мама просто питала, чи я готова, і воно ставалося. Я думала, цього разу теж вистачить надовго, але ні. Вчора їй укотре погіршало. Сьогодні їй на електронну пошту прийшов невтішний діагноз. Знову. Я її спитала навіть, уявіть моє нахабство, як їй буде жити, знаючи, що я взагалі нічого не бачу. А вона з відвертістю літньої людини сказала: ну, я сильна. Я впораюся.

Певно, це тому що я вже не маленька, мені малій вона б ніколи не сказала так. І тому що вона настраждалася. Не так щоби вона довго хворіла, щоразу це кілька днів щонайбільше. Але, гадаю, цього достатньо. Взагалі чи є не світі мірило болю, яке казало би, що отепер уже досить? Сумніваюся.

Так чи так, це станеться сьогодні, і я знаю, що і за що віддам. Я знову бачила священника. Мама жартома показала у вікно і крізь дим цигарки, такий схожий на туман (вона тепер знову палить, але нехай), сказала: бачиш? Оно твій татко. Але то все жарти, гадаю.

Сьогодні я ходила дивитися на дерева й обіймати їх, а ліс від нашої урбаністичної плутанини вулиць далеченько. Навіть бачила якихось дів у кущах, та то, певно, ввижалося.

І знаєте, найцінніше дійсно безкоштовне. І цінуєш це лише за мить до втрати. Тому для мене сьогодні тут із вами, випадковими перехожими, в цьому загадковому тумані, коли весь світ як туман на колір, запах і смак, – цей день найдорожчий, прекрасний і незабутній! Дивіться, я танцюю: раз па, два. А він крутить вихори мені у відповідь.

Чому я ще не боюся? Бо там є щось. На зміну запаху прийшли якісь тіні уявних ароматів, на зміну кольорам – нечіткі сліди нетутешніх барв, на зміну смаку прийшло дивне відчуття насичення спогляданням.

Хто це там, у кінці туману? Не бачите? Таж он, стрункий високий силует! Ніяк не розберу, але ніби чоловічий. Агов, ви ще тут?

А, добре. Я зовсім утратила вас у цьому тумані. Піду на ваш голос, бо зовсім загубила орієнтир. І ніби бачу щось,але так нечітко, немовби цей туман чарівний і предмети з тінями помінялися місцями. Ой, лишенько, то може, я вже?

Сподіваюся, вас не злякала моя історія. Зі мною все добре буде. Ні, справді. Ну і мама. З нею знову буде все гаразд. А мій стан вона переживе, я ж казала, вона дуже, дуже...