Трохи шумно

Я не боягуз. Звісно, я маю страх, бо повністю нічого не бояться хіба що відморозки. Для мене «мужність» або «хоробрість» завжди було не про відсутність страху, а про вміння діяти всупереч йому. І я діяв. Тато завжди казав, що жаліються тільки стукачі, а якщо ображають — вчись давати відсіч. І я вчився. Не по книжках, не по фільмах, хоча і по них теж. На власному досвіді. Коли били натовпом  одного за школою. Коли кидали в голову камінням, в лице склом, коли тикали іржавими цвяхами в коридорах.

Так навчився тому, що вони бояться більше, аніж я їх. Коли я один, а їх багато, коли на розбитих в кров губах нахабна посмішка, коли тобі товчуть обличчя, а ти продовжуєш жартувати (подекуди ні шатко ні валко, бо в голові вже дзвін) — тоді ти лякаєш, а не тебе. Десь класі в 9 я перетворився на «не чіпай, воно йобнуте», і майже не чіпали. Страшно було, але боляче тільки тоді, коли друзі, за яких ти заступився, стояли в сторонці й мовчки спостерігали за тим, як тебе б'ють. От тоді боляче. А тіло то таке. Воно швидко вчиться зносити все. Навіть із часом — багатокольорове тату на 8-часовому сеансі без знеболюючого в чутливих зонах. Б'ють, а ти жарти травиш, і майстер похрюкує та просить не смішити, бо рука сіпнеться. А тобі і боляче, і не боляче, ти йобнутий.

Я боявся висоти, панічно, тому фарбував дах сусіднього дому, стрибав з моста (роупджампінг) та висовувався по пояс з найвищих  дахів недобудов. Не щоб комусь щось доказати, а тому, що не можна забувати — не страх владний над тобою, а ти над ним. Я огризався скінхедам, які труїли близьку мені людину, не тому, що хотів спровокувати або було не страшно, а щоб відволікти і він встиг втекти. І так, тому що я йобнутий.

Вже в доволі дорослому віці я зрозумів, що щось я себе переоцінив. В мене з'явився пес. Кіт — то моя душа і все таке, але кіт вдома, і захистити його простіше. Бо як для мене «захистити» («бажати захистити») — то і є любов. Синонімічно. Секс, розуміння, одна хвиля, тяга, ніжність — то все, звісно, вогінь і все таке, але захистити — це перш за все. Своїх. Бо то моє. Моє = захищати. Любити = захищати. І от пес. Мале, дурне, активне надмірно. І я, весь такий захисник, мать його вйоб. Магазин на районі, в який я заходив з малим нормально неодноразово, вечір, все як завжди.

А потім п'яне гівно, мат, «твій пес лякає мого сина», «син» задоволено ірже в сторінці, очікуючи гідне шоу від тата. Він заносить руку, я рефлекторно блокую, і він в цей час б'є ногою мого пса. Мого пса. Замість мене. Мого.

Захистник, блять.

Я стояв, притискаючи малого до себе — дяка богові, що він злякався більше, аніж постраждав — і навіть не міг дати здачі.  Свідків багато, але всім ніби байдуже. «Ейгов, відчепись від дівчини та щеняти, ну шо ти як той...» Ось і все. А я стояв і шаленів, бо руки зайняті, а опустити чи довірити малого комусь ще, пока буду битися не на життя, а на смерть, я не можу. І просто на землю поставити не можу. Бо він як я, страшно, але бийся. Не дай боже те гівно поцілить його ще раз, не дай боже! І гівно пішло. Може, щось побачило в моїх очах, може, просто задовільнилось. Я потім шукав його вечорами на районі, сам, кляв і ненавидів себе, і уявляв, що зроблю, коли знайду. Не знайшов, а згодом перестав і шукати. Тому що не він винуватий. Тому що образити можна лише слабого. І це був я. І я, а не він, це допустив.

Зрозумійте мене правильно, жертва не винувата в діях агресора. Я ніколи так не вважав. Але ж я не жертва. Я вважав себе воїном.

Самурай, блять.

Саме час робити сеппуку, ти проїбався, друже.

І от війна.

Я записався в тероборонку.

«Ви придатні?» — і в голові список хвороб, включаючи хронічні та депресію, але більш за все турбують коліна, бо на морозі або без руху не згибаються — та і хєр з ним, з лютим болем до виття під час приступу! — посміхаюсь та кажу «Звісно!», бо колись був йобнутим і може, десь там це ще живе.

«Не вийобуйся, їдь в Запоріжжя, там буде безпечно».

«Ма, та куди я без вас? Ти ж знаєш, гуртом і велетня бити легше! Ба, ну скажи, що ти без мене не зможеш!» 

«Щоб тебе чорти вхопили... залишайся» — а в очах полегшення. Ма і сама була колись як я, коли її власний батько бив їх з сестрою та матір до крові та переломів, захищала своїх. Та навіть краще, ніж я. Захищати = любити, це в крові.

Війна, перші дні. Допоки десь далеко. Трохи страшно, але більше якесь збудження. Бо наші їм насиплять! Бо у орків не армія, хуйня. Бо інакше і бути не може.

Бої вже біля хати. В тероборонку не взяли нікого, хоча записались всі, і батько — діабетик, ветеран АТО, і мати, і я. Ба казала, що в молодості мала розряд по стрільбі. Жартуємо. Допомагаємо тероборонівцям із Запоріжжя, які взяли за точку сусідній пустий дім. Водички? В туалет? Шкарпетки? Каву, пацани?

Мама — волонтер ще з часів 2014, я вже трошки встиг в ці, перші дні, тож якийсь досвід є. Батько не радий, що біля дому, бухтить, але допомагає пацанам займати позиції, щоб безпечно, але ворога добре видно, щоб мали перевагу.

«Пацани, візьміть до себе».

А за стіною виє мій малий, бо він, як і кіт, не сприймає нікого, окрім мене, і тільки поруч зі мною спокійний, навіть коли хата розвалюється на очах, і постріли ось, на відстані витягнутої руки.

«Очікуйте дзвінка».

«Малий, я ще з тобою, а потім як вийде. Не тужи, малий, прорвемся».  Сміюсь, жартую. В проміжках пишу колишньому: «блять, чоловік твоєї сестри сєпар та україноненависник, бля буду він нас здасть. Зроби щось. Натякни хоч пацанам, ти ж ЗСУшник, твоїх же положать!» 

«А шо я можу зробить. Нічо, він мене не слухає. Вибачай. До того ж я в Польщі. Я не можу приїхати. Я тільки дівчину тут знайшов собі... Що? Так, мама, сестра, маленька племінниця та племінник в Василівці, тож я морально з вами. Адью».

Тероборонка йде, поліції і військкомату як і не було. Мер нас здав.  Військкомат в доступі орди, а батько в базі, батько — атошник, атошників катують. А ще й привіт, список тероборонівців. І так, нас здав саме цей їбаний родич. Дякую тим, хто морально з нами, сподіваюсь, тобі хоч ікнеться там, в Польщі, під боком нової дівчини.

Вісім днів без світла. П'ять без води. Чотири без тепла. Температура мінусова. Ударною хвилею знесло шмат даху. Ніби прикрили, але прокинувся від того, що дощ в’їбашив штукатуркою по обличчю, а потім вмив. Відмовляюсь мінятись кімнатою з ба, бо всьо ок і «зате мені видно зорі». Ще через день виламує шмат стелі в куті кімнати. Вже навіть не панікую та не нервую. Орієнтуюсь в темряві краще, ніж в світлі. Все електричне здохло, як не економ і як не міняй заряд половини пауербанку на банки з закруткою. Спочатку нервував, економив, простежував, що з друзями — «як ти в Харкові, ще живий?» «Як твій коханий? Сьогодні телефонував?» «Що? Придумуєш ігри для молодшої сестри з аутизмом, як ховатись під час тривоги? Ну ти крута, подруго! Я? Та в нас все заїбись, тільки телефону всьо». «Як зникну — не хвилюйтесь, живий, та що мені зробиться! Ми ще повоюєм!» — жартував, видавав з себе йобнутого. А в новинах хєр про Василівку. Ніби і не існуєм.

І похуй.

Поки був заряд, передавав в бот відомості про ворожу техніку. Бо це святе. «По вулиці такій-то катає два танки та тигр. Повз нас вже п'ятий раз проїхали, може шукають, кому здатись)». Встиг посратись з близьким другом. Бо вмію. Встиг попрощатись, «про всяк випадок», і більше всього приколювався, коли будинок трясло і постріли були найбільш гучні.

Телефон здох на новинах про взяття та пожар на АЕС. Пожартував наостанок і залишився в цілковитій темряві.

Фіброз щитовидки, батько — ліквідатор на ЧАЕС на третю добу, я був в Прип'яті та уважно слухав. Я точно знаю, що зі мною буде. І в мене достатньо уяви, щоб дуже яскраво та детально це уявити.

Більш за все жаль малих. Своїх шість псяток, та під час війни прийшло ще одне, мале, харизматичне та нахабне. Стріляють всюди, але тут свої люди, тут не страшно. З іншого кінця міста сама дорогу знайшла. Точно знала, куди йде, мала сосисочка. П'ять котів + трійко зальотних, сусідських. Їм теж пиздець страшно, вони не люблять собак, але тут люди, а тому краще вже так.

От їх жалко. Малі, а такі прикольні, кожен по-своєму.

Боже, якщо йобне, то хоча б і вони з нами, га? Хай вітер на Москву, будь ласка, це все, про що прошу. Ти ж знаєш, я не християнин та не вмію молитись, але вмію баш на баш. Хай мені найпекельніші муки, аби тільки мої всі швидко та без болю, га? Ну будь хоч раз людиною, бо ти ж за нашою ніби подобою...

Вранці пишу в щоденнику своє ім'я, по батькові, дату народження. Відомості про членів родини, включаючи двоногих. Червоною пастою. Дописую все, що хотів би сказати ворогові, якщо це він знайде щоденник, та «СМЕРТЬ ВОРОГАМ!!», бо то моя улюблена частина. Завжди. Як не дивно, не страшно. Почав ще зі вчора, а на сьогодні продовжую пригадувати англійську. Бо якщо виживу і повезуть в який-небудь опіковий центр для радіаційних хворих, то буде сором не сказати хоча б «дякую, ви круті», «де мої??» та «хто ще вижив?». Як вже і казав, не страшно. Холодно пиздець, але не страшно. Сміюсь. Може, я все ще йобнутий і не все пропало?

Я не пам'ятаю, на який день я «втратив» телефон, на п'ятий? Шостий? Згодом я назвав це цивілізаційним детоксом. Ми кип'ятили дощову воду в городі під звуки близьких автоматних черг. «Змахуй, бляха, дим... потім друганам розкажеш, як тут було» — підморгує, сміється, але дуже тихо. «Та ще й прикрашу!» — вголос, а подумки: «Бляха, та обійшовся б без цього». 

Не прикрашу. І без того напридумував тонну жартів. Бо коли з дому виходити не можна, по дому ходити майже не можна, читати не виходить, бо не можеш сконцентруватись, встаєш зі світанком і лягаєш із заходом сонця, думається просто збс. І жарти є, і поради від потерпілого і для родичів потерпілих («які блять відосики та мемасики, коли заряду на 7%?!»), пости в інсту, ідеї для творів, плани партизанщини та кривавої помсти. Коли лежиш в кромішній темряві (а пам'ятаєш свій страх кромішної темряви в приміщеннях, майже фобію? Смішно? Обіржатись), розумієш, як у тих безграмотних, обмежених, заляканих, вічно зайнятих в які-небудь середні віки вистачало фантазії на такі казки.

В підвалі? В підвалі був. Два рази. В перший раз у пса сталась істерика, а кіт дивився на мене наче так, ніби підозрював, що ми в Єгипті, і хтось з наших родичів-фараонів вмер. Тоді я дізнався, що стеля підвалу складається з чотирьох довгих плит з бетону. Перша покосилась та стоїть на кривих сваях. Мінус. Друга обрізана задля сходів і тримається на кладці стіни лише з одного боку. Мінус. Третя покрита тріщінами в мій палець. Мінус. Четверта норм, але як перші три йобнуть, з-під четвертої вже не виберемось.

Другий раз їбашило так, що трясся навіть підвал. Мій малий копав яму (чи, може, прохід назовні), ба і її псяка молились на двох, ма і її старий псяка просто мовчи здригались, батько і його малий сиділи на сходах. Мій кіт позаглядав в очі так серйозно, ніби читав свій приговор, а потім мовчки ліг на руки, обійняв зап'ясток лапами та також мовчки пролежав до самого кінця, з широко розкритими очами, навіть не кліпнув. Це потім вже він буде в ліжку труситись та плакати уві сні, а тоді кремінь. Ліпша версія мене. Найхоробріший з нас трьох, чесно. Якщо десь і є взірець відваги, мужності та розуміння, то мій кіт. Вибачайте, пацани, бо так і є.

Інших малих або не впіймали, або вже не встигли спустити. Але вони молодці, поховались самі. Потім декілька діб висиджували на руцях кожного, по черзі (не ревнуй, малий, май совість!), і якось справились.

Цивілізаційний детокс.

Вода з дощу, дощ крізь стелю, суміш з того, що колись було пельменями та варениками з вишнею (малому, до речі, зайшло), життя на світловий день, та вибухи з пострілами 24/7.

З того часу мій фітнес браслет звуть Степан, він заслуджений герой, що вистояв до кінця. Кишеньковий ліхтарик — Світлик. Помирать буду — з собою візьму. Браслет, ліхтарик, складний армійській ніж, от і весь мій скарб, зате завжди в кишенях, навіть коли сплю. Бо сплю в трьох-п'яти шарах одягу.

Ні, не страшно. Дещо бісить, більшість заїбало, одного разу пустив сльозу, але в цілому норм. Жарти — то наша зброя. Та і я ж ніби йобнутий.

***

Дали світло. Спочатку на 2 години всього, але зате 8-го березня. До свята. Я вже не пригадую, де мій телефон (здається, ма кинулась заряджати все, що взагалі можна було зарядити, включаючи і моє), зате ба до свята зготувала святкові коржики, а батько дістав прибережену банку згущонки. Після декількох днів «пів тарілки супу з пакетика на одного на весь день» це свято. Ніколи, бляха, не їв такої смачної згущонки. І таких божествених коржиків. Клянусь вам.

І вже набагато пізніше — телефон.

П'ятеро помітили мою відсутність. Аж п'ятеро.

«Ти як? В тебе ж просто телефон здох? Нічого страшного?» — «Бляха, нічого від тебе не скроєш, моя піфіє. Так і є. Зі святом».

«Ти бля де? Я поклявся кинути палити, якщо ти виявишся живою!» — «Іди в дупу, ми посрались... Так, бросай, бо я живий. Бросай і ІДИ В ДУПУ». 

«Сонечко, ти як? Напиши хоч щось, бо хвилююсь!» — «Вибачай, трошки телефон здох. Як там Харків?!» 

«БЛЯХА, ВІДПОВІДАЙ, ЖІНКО!! ЧИ ТИ ЖИВА?!» 

Оцей, останній, дивує. Не друзі навіть, а так, знайомі, ще й не дуже імпонуємо друг другу. Але, може, тому, що ДСНСник, це в них профдеформація така?

«Та що зі мною стане, не КАПСЛОЧ на мене, бо вкусю».

І саме цей, сторонній, майже силою вибиває в мене, що мені можна прислати, бо в місті гуманітарна криза. А я що, я із коржиком та згущонкою, мені нічого не треба... без грошей-то. «Та нічого, братику, хіба може корму собакам та котам. Бо ми якось ще справимось, а малі... Але зовсім трохи, бо у мене лише 100 гривень».

«ЧИ ЇБАНУЛАСЬ? ЯКІ ЩЕ ГРИВНІ? Я САМ ТОБІ ВСЕ КУПЛЮ І НЕ ВИЙОБУЙСЯ». 

І купив. Відправити не зміг ще довго, бо ніхто не брався їхати, та і як відправив, без пригод не обійшлось, але то вже інша історія (які ж то були смачні макарони, боже мій, я вам клянусь, і хліб, позавчорашній, смачний, і чай, і... він багато чого надіслав, чотири мішки, один з яких під питну воду, а другий під сухий корм, і я вперше бачив, як моя мама плаче в обнімку з банкою кави. В той день каву пили всі, навіть ті, хто її не оч).

Взагалі зустріч тих мішків була дуже повна подій. Дуже. Подій і ризику, і не тільки для нас. Я про це потім цілий анекдот друзям написав. Але насправді найголовнішим було те, що я вперше всерйоз злякався. Не орків, які швендяли повз нас, не автоматної черги в повітря, не пробіжки з 30-кілограмовим (бо може, навіть більше) мішком в руках. Мами. Я ніколи до того не бачив її такою. Моя смілива, моя бойова, моя красива мама кричала на мене матом, вирячувала очі та лупила кулаками щоб загнати додому, бо я відмовлявся уходити — «Сказали, приїдуть, значить приїдуть! Скільки потрібно, стільки і буду чекати. Іди, як боїшся».  Зійшлись на компромісі, на дворі. І ледь не проворонили ту гуманітарку — бережи тебе боже, братику, а за каву та сардельки окреме місце в раю, в який ти, сподіваюсь, ще дуже не скоро потрапиш! — але все ж встигли, під несхвальний погляд водія.

«Я вам таке розповім, обіржетесь».

І обіржались.

***

Що, не дорахувались п'ятого? Все правильно. Бо то окрема історія.

«Ти там як, жива? А можна попросить тебе сходити до моїх батьків? Бо вже дев'ять днів не маю зв'язку та навіть не знаю, чи живі. Ось їх нова адреса. Просто дізнатися, чи живі, хоч якось!» 

«Та без бе».

Заряджаю телефон, бо вже світло постійне, від 9-го березня ми знов в цивілізації, хоч і частково, вигадую відмазу, планую шляхи, бо пиздрючити далеко. Ні, спочатку знайшов навіть місцевий чат, але скоро дізнався, що там тільки питають, відповідати на питання — то для лохів.

«Точно на сусідню вулицю?»

«Ну, трошечки далі».

«Трошечки?»

«Та нащо мені тебе дурити, ма? Ба, ну скажи їй, що батьки то святе!» 

«Батьки то святе...»

«Всьо, повернусь раніше, аніж ви встигнете договорити всі ті нісенітниці про паляниці з полуницями».

І попіздрячив в інший кінець міста. Бо все ж таки я трошки йобнутий.

...

Йобнутий, але мудрий. Ключі не брав від хати (довелось через ворота лізти, тільки потім дійшло, як це зі сторони мало виглядати, особливо для орків метрах в трьохстах від нас), щоб потім їх з трупа не змогли зняти, телефон вимкнуто та в ліфчику, йду не по головній дорозі, але неспішно і не ховаючись.

Тактика вогонь.

Не без труда знайшов дім. Але складніше було дозватись. В момент, коли я волав вже на всю вулицю, як той кіт, та зажбурляв у вікно всі камінці, що мав, дві дорослі залякані людини виглянули нарешті назовні.

«Передай Ілонці, що ми живі...»

«Нічого не буду передавати. Ось телефон, розмовляйте. Бо краще хоч один раз почути, аніж сто разів передати...»

Трошки збило, коли її мама, добалакавши, стала обіймати і плакати, а я не зміг навіть заспокоїти (на психолога він вчився, блять, ти подиви на нього), але в цілому я відчував себе норм. Вперше за довгий час. Бо не засцяв і ніби правильно йобнутий. І якось пофігу, що до війни я був вже не друг, бо, бач, «воно не може так бухать!» Бо зараз не час для образ, зараз всі свої.

...А ще бабуся сказала, що я раптом став офігенно красивим в її очах. Ба гордиться, я задоволений, ось такий кімнатний, блять, воїн.

В тероборонку він, бач, записався.

***

І ніби всьо ок. Ну як ок, світло є, вода, тепло (боже, як же це охєрєнно — купатись!), навіть мобільний (хай і такий-сякий) інтернет. І хоч окупація, і хоч вибухи та постріли прямо біля дому, хоч збираємо гільзи у дворі, бо орки тупі, можуть самі ними насмітити, а потім вирішити, що тут партизани (прецеденти були), все ніби ок. Навіть застуда з симптомами ковіду ок, бо боляче пиздець, але «дай боже ковід, піду хоч накашляю на них». 

«Шо у вас там?»

«Трохи шумно, а так заїбись».

Але не заїбись, якщо чесно. Між тими, хто був і хто бачив, і тими, хто чув хіба що сирену або, може, поодинокі вибухи здалеку — ніби прірва. Все ще жарти, все ще ми переможемо (без варіантів), все ще віримо в ЗСУ (а може бути інакше?), але щось змінилось. Ти змінився. Від смороду горілого людського м'яса, вид вигляду розірваного трупа, хоч і ворожого, від чужих документів в руках —

ого звідки зальотний, Кабардино-Балкарія, бач! — які треба віднести для фіксації в списках для матерів росії, від гарячих ще гільз в руках, яких вже банок надцять (частину на сувеніри, інше на цвєтмєт, щоб дах підлатати!!), від того, що навіть уві сні по звуку відрізняєш не тільки «ульот-прильот», але й калібр. Від того, що бачив ворога з автоматом на відстані витягнутої руки — вони на тебе, ти на них, боже, які ж діти, чи хіба є вже по 18? Залякані, одне до одного жмуться, ніби їм від тебе безоружного страшніше, ніж має бути тобі — і так розгубився, що навіть нічого не зробив, якщо взагалі міг.

Ніби той самий, але інший.

Передаєш дані по ворожій техніці в чат-бот, приходить повідомлення хєр зна від кого: «Це ви в чат-бот писали?», і ти чесно вивалюєш все (бо власними очима бачиш, а батя ще точно називає, що саме бачили) і тільки потім доганяєш, що кодове слово чувачок не сказав. А по дворах вже ходять орки і шманають телефони. І ти посміхаєшся (я йобнутий, я йобнутий, я... дай боже сил... йобнутий) — «Ба, то до мене, тільки маму не буди».

Виявляється ні, не до тебе. А з тебе вже стільки поту, що з футболки тазік набереться.

«Нє, ну зрозуміло, що тобі трохи страшнувато, але передавати треба... А як знову зайдуть у двір — просто чік-чік їх, і все! Ахаха!» 

Так, так, чік-чік їх, дитино, саме так. Ходиш і картаєш себе за те, що блять на тих двох сопляків рука не піднялась (а в них то вже певно піднялась і не раз!), але це «чік-чік їх, ахахаха» — ніби з іншого всесвіту.

Чистити чати, видаляти переписку. Повідомляти связному про техніку. Шаленіти, коли бачиш, як гради йдуть в сусіднє село, щоб там спокійно відстрілятись на Запоріжжя, а потім пусті повертають повз тебе назад (чи вам блять повилазило?? Я вже всі координати скинув, навіть координати координат!!!). «Ба, хіба у тебе тряслись руки?» — «...Вперше в житті».  Воювати із сєпарами в міському чаті та майже проти волі стати його адміном, бо ти там не тільки самий адекватний, але єдиний, схоже, хто вміє збирати інфу докупи та оформлювати її в закріплене, але все одно залишатись там гівном, бо і сєпарня, і просто неадекватні, і «нам пофігу, під ким, аби тихо».  І місто бля маленьке, і всі один одного знають, і ти майже певен, що якесь малолітнє ображене просєпарське їбланько тебе може здати, бо не розуміє ще, що все по-справжньому, і смерть теж.

«Я тебя сдам, хохловская подстилка» — і хрусь всередині.

«Повз нас проїжджає важка техніка... тепер проїжджає пуста» — «В Запорізькій області ворог влучив в... є загиблі» — хрусь всередині.

«Ой, ми блять тут в Василівці бідні хуїдні, ой тяжко, що пиво не продають» — «Як ти друже? Прикинь, мої мамо та брат вийшли зі сховища в магазин, і тут наш район почали бомбити. Я за півгодини пачку цигарок скурив. Повернулись живі, та ще й жартують, що...» —  хрусть-хрусть всередині.

«Братику, ти як?» — «Не можу зараз розмовляти. Збираю друга в мішок. Чуло, що нещодавно влучило? Наша зміна...» — ХРУСТЬ всередині.

...

До хати приходить родич і починає навалювати, що русня не така вже й погана. Ти чуєш крики мами, але не можеш спуститись. Бо блять вб'єш нахєр. І тому що малого прям сказ б'є. Він не заспокоюється. Аж ніяк. І тебе рве на шматки, темніє в очах, але раптом ти ловиш себе на тому, що занесена рука, а пес мовчки притиснувсь до підлоги і вигладає так, ніби справді в чомусь винний.

Боже, яке ж я гівно. Територіальний, блять, боєць. Партизан нахєр. Захисник, йобана в рот.

Пишався він, блять, тим що збігав до чиїхось батьків в іншому кінці міста.

Гівно тупе.

Я сьогодні бачив сон про те, що наступив кінець світу і місяць падав на землю. Красивий такий, кратери видно, рельєф. І ти думаєш, що вже НАРЕШТІ і спокій.

Але прокинувся, на жаль, живим.

Тобі справді страшно.

Опускаєш руку, сідаєш на диван. З очей тече. Дзинь: «Я тебе особисто дістану, хохлолюбка!».  Та давай вже, не затягуй, блять. Було б за що чіплятись.

Малий ластиться. Вибачається. І від того ще гірше.

Якби знав, що то допоможе, відрізав би собі руку, щоб не бити. Але не допоможе. Бо вже клявся не зриватись.

Не йобнутий, а просто їбане сцикло.

Вибач, малий. Не повезло тобі з хазяїном.

Косишся на кота. Кіт нагадує про нервові зриви, провину вижившого і все таке. Кіт робить вигляд, що все ще можна змінити. Штовхає телефон до руки.

Десь там в чаті психологічна допомога. Не те, щоб я її заслуговував (чуєш, малий, після війни, я тобі клянуся, піду дурну башку лікувати, чуєш мене? Як виживем, клянусь!), але все ж.

«Доброго дня, мене звуть... і в мене така ситуація…»

«Пийте більше води, щоб вивести гормони (дохуя альтернативна анатомія... хіба що з себе), танцюйте на зло ворогові (от славно подригаю ногами, коли підвісять на паркан), зміріться, бо то війна і хєрово всім (ну хоч тут правда, дякую). І головне — пам'ятайте, що все це робиться з любові. Ваш патріотизм — з любові до країни, сепаратизм — з любові до себе...»

— А вбивства, катування та згвалтування — з любові до мистецтва, — але лише думаєш, пишеш інше.

«Дякую за вашу допомогу. Мені стало легше. Спробую використати ваші поради».

Смієшся. Кіт фиркає, бо знає, що то за сміх. Малий думає, що його простили та приносить м'ячика.

Дзинь в чат.

«Ну що ти там?»

«Та всьо ок, що зі мною стане. Трохи шумно хіба що, але то вже звично».

«Ну і добре».

***

Постскриптум. Кажуть, якщо поділитись тягарем зі всім світом, стане легше. Хз, як може стати легше від того, що весь світ тепер знає, що ти сцикло та марна людина (чи як там аналог «бєзполєзний»). Якщо ви читаєте це, може, хіба що вам стане легше у порівнянні зі мною. Я хз. Мені хоча б стало легше.

Дякую.