Трагедія села Павлокома
Чи знаєте Ви?3 березня 1945 року — дата трагедії села Павлокома, яке є українською етнічною територією Надсяння.
Трагедія села Павлокома — винищення 1–3 березня 1945 року нерозформованим відділом польської Армії Крайової під керівництвом поручника Юзефа Бісса на псевдо «Вацлав» разом із групами з навколишніх польських сіл українського мирного населення села Павлокома (нині територія Польщі). На думку львівського історика Володимира Руденка, Павлокома — символ трагічної долі українців на землях Закерзоння.
Польські відділи увійшли до Павлокоми близько четвертої години ранку й розпочали етнічну чистку.
За даними Євгена Місила, Павлокома була цілком оточена, після чого поляки, просуваючись до її центру, стріляли по кожній зустрічній особі, включаючи жінок і дітей, яких, за оцінками автора, було вбито близько 50. Українські жителі села, зорієнтувавшись у ситуації, пробували переховуватися або втікати до церкви. Так, зокрема, за спогадами Любові Сапруки, врятувалась її родина — батько, матір і двоє дітей заховалися у викопану заздалегідь криївку:
Вони мусили усю ніч тримати на плечах шмат соломи, яка прикривала вхід до криївки, адже якщо б хтось зайшов до хати, одразу ж провалився б.
Осіб, укриття яких були виявлені, витягали зі схованок та/або вбивали на місці, або примусово гнали до церкви чи до Народного дому. Згідно зі звітом українських свідків трагедії у тих місцях відділяли чоловіків, жінок і дітей, старших 7 (або 10) років від інших і розстрілювали неподалік від церкви на недіючому вже на той час греко-католицькому кладовищі. За іншими даними, не вбивали хлопчиків до 5 років і дівчаток до 7-річного віку. У зізнаннях цих свідків присутня також інформація про лупцювання чоловіків ціпами, обкручення їх колючим дротом і вирізування хреста на грудях одного з них. Власне таких тортур та жахливої смерті зазнав саме парох місцевої греко-католицької громади отець Володимир Лемцьо: це його обмотали колючим дротом, волочили кіньми довкола церкви, а згодом забили ланцюгами.
За спогадами Тетяни Чуми-Нестеровської, місце їхньої криївки вказав озброєним нападникам хатній робітник, який ще й доводився родичем батькові. Цей чоловік згодом збудував собі хату на місці будинку вбитих, забравши їхню землю і майно.
Вона, на той момент 7-річна дитина, досі до подробиць пам'ятає, як у влаштованій в їхній стодолі криївці вбили сусідку пострілом у скроню, а на порозі павлокомської церкви в калюжі крові лежав чоловік з перерізаним горлом. З сім'ї вижили тільки вона з матір'ю, а батько та 10-річний братик загинули.
Місцева польська самооборона та підрозділи польської Армії Крайової розстріляли 366 українців, серед них 157 жінок та 59 дітей віком до 14 років. Всього з села врятувались лише 36 осіб.
3 березня, в суботу, люди побачили польських бандитів, які полями прямували з усіх сторін до села, йшли пішки та їхали возами. Люди, які не мали добрих криївок, поспішили до церкви і закривали двері. Вони стояли внизу, а також на хорах.
Жителі села сподівались, що святі стіни храму зупинять нападників, стримають їх запал до вбивства, але цього не сталося.
Бандити виламали бічні двері й увірвалися до середини. Наперед казали всім перейти на ліву сторону церкви.
Після цього розпочалася добре спланована перевірка присутніх жертв акції за національністю, конфесійною приналежністю, віком. Одних допитували, других катували, третіх одразу вбивали. Тих, хто отримував вирок смерті, ставили у церкві праворуч, хто отримав від убивць право на життя — ліворуч. Сортували не тільки людей, але і їхній одяг, при чому роздягали навіть «помилуваних» та малих дітей.
Тоді по кільканадцять людей забирали в захристію. Там їх роздягали, роззували, що було краще — забирали собі, при чому дуже сварилися між собою. Напівроздягнених вертали до церкви, ставили по четверо, коли набирали групу від дверей до іконостасу, відправляли через царські ворота, через захристію надвір.