То чи спіймали Кайдаша?

Давно ще Нечуй-Левицький задумався стосовно того, що треба українське село передати, в літературу ввести, зі всіма його незгодами та радощами, бо теє село — це руки роботящі, це сльози та сміх, це цнотливість та вітальність, це традиція, обряд, дух, голос та галас; це дурнуватість, зацикленість, це жадібність та рабськість, — то й що?, — це так чи інакше частинка кожного з нас, бо, хоча і створені за образом Бога, але маємо вади, що гріхами кличуться, і в сьому наша сила — вади визнавати та виправляти.

Так, ще у школі, я побачив цей твір. Попри загальну експертну думку, маю свою: автор не має на меті засудити за егоїзм або за моральний занепад. Автор, навпроти, показує, що які б вади не були у села та його мешканців, це завжди — жага, різкість, дихання, по-хорошому впертість, хоча і показує: якщо цього забагато вже, то може і поганих діл сія штука наробити.

І сам твір — все у ньому: добро проти зла, батьки та діти, пристрасть та сімейні традиції, гідність та вольність, злидні, неосвіченість, руйнування укладу та набожність, народна мораль, авторитетність, самореалізація...

Але що є центром всього: незважаючи на цей постійний хаотичний рух, все є сталим, закорінілим, і ця сталість з цим рухом надиво гармонує: герої проходять безліч емоцій, станів, чварок, подій — але залишаються собою. В кожного з них на те власні причини: дотримання власних ідеалів, складний характер, бажання догодити, бажання насолити... Тим не менш. Серіал.

Важлива помітка: Кайдаша впіймали. Тепер — новий сеттінг, нові реалії, нові правила гри. Кайдаш не змінився. І я маю на увазі не просто персонажа, а ідею: серіал переводить сталість, як категорію, на новий рівень — персонажі залишилися з тими ж проблемами і через кілька сотень років, хоча, здавалося б, і держава своя, і панів немає.

Є речі, що виходять назовні. Одна з таких речей — мовне питання, бо більшість персонажів говорять суржиком. Бо суржик це є для одних — зневага до мови, для інших — черговий привід посміятися з "тупих хіхлів". Хоча, той факт, що суржик запросто можна називати базовим стовпом української культури, апелювати важко. Це мова, що виросла на багатьох факторах, чи то є фактори негативні або позитивні, вони — наші. І найважливіше — це і є ми.

Критично через весь серіал проходить питання релігії та церкви. Бог — усюди. Людина — то маленький божок, яку Бог наділив здібностями та обмеженнями, але часто сучасна церква стає на шляху між Богом та Сином своїм, обмежуючи діалог. Так, наприклад, Кайдаш приїжджає до Лаври, але не відчуває там Бога.

Село — це дійсно організм, який є самостійною одиницею. Життя його мешканців не відокремлюється від нього, і навіть коли персонаж виїжджає, нехай то в невеличке місто, щоб вбігти від власних проблем, чи до Києва, де хоче знайти нове життя, село завжди залишається.

І самий серіал з'явився в неймовірно підходящий для того час: людство починає себе переосмислювати та виправляти помилки. Ми більше не можемо мати індивіда, що робить, що йому заманеться, що розважається, мандрує та сміється. І до голови все частіше йде думка про те, що свобода — це далеко не можливість робити все, що захочеш, а скоріше, при наявності такого, самообмеження для досягнення суспільного блага, глобальної цілі.

Щоправда, самі персонажі ще цього не розуміють, бо працюють на виборах за гроші депутатів, постійно чваряться через особистий егоїзм, а гармонії досягають ті, хто усвідомив, що особисте повинне бути менш важливе за суспільне. Що це, хіба як не алюзія на сучасну комплексну кризу, яку в першу чергу варто називати не економічною, пандемічною чи політичною, а кризою глобальною, кризою ідеї, кризою людини, як об'єкта своїх же бажань та забаганок?

Такі глибокі, складені ідеї вказують на Ренесанс українського кіно. Сподіваємося, що цей тренд продовжать і інші сфери культури.