Тимофій

Загадка

Ніч.

Темрява.

Мляві темпи хитання крон.

Мене тут немає

– в цьому місті в тіні дерев.

Тут прокидаються вдосвіта.

Розпалюють піч ще яскравими снами.

Дим тікає з будинків коминами

Чим швидше, тим далі.

На волю, до небесного холоду.

Проводжаю очима.

Заздрісно.

За деревами,

наче совість у снах,

Проявляється сонце.

Виходжу з тепла.

Прямую до єдиного в місті перехрестя.

На право підеш...

На ліво підеш...

Тамую бажання вирушити одразу в чотирьох напрямках.

Чим швидше, тим далі.

Рано.

Прямую вперед.

Кидаюся тінями.

На будинках читаю написи

Ельфійськими рунами:

"В цьому місті не вижити без союзників і без обладунків".

Союзників вдосталь.

З обладунками гірше.

Лінуюся одягати.

Процес нагадує збір великогабаритних меблів без інструкції:

В теорії – нічого складного,

На практиці – нічого простого.

Стає спекотно.

"В цьому місті не вижити без мовчання і без гумору".

Продаю усмішки в роздріб і комплексно.

Тим, хто мене помічає.

Єдині комплекси, тут побудовані – психологічні.

Ходова валюта – роздратування, розмінна – втома.

На скільки логічно шукати відображення у залізі та сріблястому пластику,

за відсутності дзеркала?

Намагаюся.

Прямую назад.

Кидаюся тінями.

На будинках читаю написи

Ельфійськими рунами.

До терплячих усе приходить вчасно,

Стукає в двері,

Кланяється у порозі.

Я не з таких.

Я з тих, хто приходить.

І йде.

Сіріє.

Помираю для цього міста,

Щоб знову народитися

Для іншого.

Мляві темпи хитання крон.

Темрява.

Ніч.