Тимчасове вилучення доказів для дослідження суду - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Тимчасове вилучення доказів для дослідження суду

Поняття та види заходів процесуального примусу в цивільному процесуальному законодавстві України. Підстави та порядок застосування процесуальних фікцій. Сутність та особливості тимчасового вилучення письмових чи речових доказів для дослідження їх судом.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
1.1 Поняття та види заходів процесуального примусу
1.2 Підстави та порядок застосування заходів процесуального примусу
РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ТИМЧАСОВОГО ВИЛУЧЕННЯ ДОКАЗІВ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ЇХ СУДОМ
2.1 Поняття тимчасового вилучення доказів для дослідження їх судом
2.2 Випадки застосування тимчасового вилучення доказів для дослідження їх судом
РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТИМЧАСОВОГО ВИЛУЧЕННЯ ДОКАЗІВ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ЇХ СУДОМ
Актуальність дослідження. Реалізація конституційної ідеї створення в Україні демократичної, соціальної, правової держави створює необхідні умови для подальшого проведення судово-правової реформи з метою формування ефективно діючого законодавства, що має забезпечувати реальне додержання і захист прав і свобод людини й громадянина.
Відповідно до ст.3 Конституції України [1] життя та здоров'я, права та свободи людини визначають зміст та спрямованість діяльності держави. У контексті цього однією з головних і беззаперечних ознак правової держави є захист порушених прав та законних інтересів, що покладено законом на різні державні органи. Важливу роль у забезпеченні захисту прав, безперечно, належить суду. Розгляд та вирішення судами цивільних справ становить особливий вид державної діяльності - здійснення правосуддя у цивільних справах.
Проте трапляються випадки, коли особи, які беруть участь у справі, та інші учасники цивільного процесу (гл.4 ЦПК [4]) України порушують приписи норм цивільного процесуального законодавства, протидіють самому процесу здійснення правосуддя, зловживають своїми правами тощо. У зв'язку з цим виникає потреба в належних засобах протидії таким порушенням.
Забезпечення справедливості, неупередженості та своєчасності розгляду і вирішення цивільних спорів у порядку цивільного судочинства викликає необхідність формування правових норм, встановлюють порядок застосування заходів процесуального примусу.
У різні часи в роботах В.В. Бутнєва, П.Ф. Єлісейкіна, І.М. Зайцева, М.В. Кузнєцова, О.Г. Новікова, Д.Г. Нохріна, Н.О. Чечиної, М.Й. Штефана, А.В. Юдіна тощо аналізувалися окремі питання застосування заходів процесуального примусу, зокрема, тимчасового вилучення доказів для дослідження судом. При цьому слід зазначити, що деякі з указаних авторів взагалі не визнають тимчасове вилучення доказів для дослідження судом як самостійний вид заходів процесуального примусу.
Заходи процесуального примусу - новий інститут цивільного процесуального права, який не був передбачений ЦПК 1963 р. Заходи процесуального примусу є формою процесуальної відповідальності учасників процесу за невиконання процесуальних обов'язків.
Процесуальним примусом слід вважати застосування судом передбачених ЦПК заходів впливу до порушників процесуальної дисципліни. Вважаємо, що ознаками процесуального примусу є те, що це різновид державного примусу (застосовується судом - органом державної влади); заходи його передбачені законом і застосовуються до осіб, визначених законом; заходи застосовуються до осіб, що порушують певні нормативні установлення; заходи застосовуються у процесуальній формі та ін. Заходами процесуального примусу є процесуальні дії суду відносно осіб, які порушують: 1) встановлені у суді правила або 2) протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства [21, с.300-301].
Підставою застосування заходів процесуального примусу є порушення встановлених у суді правил, у тому числі і тих, які встановлюються безпосередньо судом, або протиправне перешкоджання здійсненню цивільного судочинства.
Встановленими в суді правилами є закони та підзаконні нормативні акти загального характеру, що регулюють діяльність суду та державних установ загалом, правила розпорядку конкретного суду, правила, що визначають пропускний режим, інші локальні нормативні акти, затверджені головою суду чи зборами суддів відповідного суду.
До правил суду належать також і ті, які встановлені головуючим для конкретної справи чи судового засідання. Наприклад, порядок дослідження доказів, черговість допиту свідків, правила користування засобами зв`язку та технічними засобами, місце для розташування телевізійних камер тощо [27, с.87].
ЦПК України передбачає можливість примусового вилучення судом доказів, необхідних для дослідження справи за умови, якщо вони не надані і причина такого неподання суду не повідомлена. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом застосовується у разі, коли письмові або речові докази, витребувані судом відповідно до ст.137 ЦПК, не надані йому без поважних причин, і якщо суду не повідомлені причини їх неподання. Слід зазначити, що, стаття, що коментується, передбачає непростий склад застосування вилучення доказів, для цього необхідна наявність наступних фактів: 1) письмові або речові докази, витребувані судом відповідно до ст. 137 ЦПК, не надані йому без поважних причин; 2) суду не повідомлені причини неподання доказів [28, с.102-103].
Головною метою дослідження є системний правовий аналіз порядку та підстав застосування тимчасового вилучення доказів для дослідження судом.
1) здійснити загальну характеристику заходів процесуального примусу в цивільному процесуальному законодавстві України;
2) дослідити сутність тимчасового вилучення доказів для дослідження їх судом;
3) проаналізувати особливості процесуального забезпечення тимчасового вилучення доказів для дослідження їх судом.
Об'єктом дослідження є цивільні процесуальні правовідносини, сутністю яких є тимчасове вилучення доказів для дослідження судом.
Предметом дослідження є сутність тимчасового вилучення доказів для дослідження судом у цивільному процесі України.
Методологічну основу дослідження складає система наукових методів, що в комплексі застосовуються для виконання завдань дослідження та досягнення його мети. Дослідження базується на методах і прийомах наукового пізнання, основу яких складають діалектичний метод як загальнонауковий метод, та системно-функціональний - в якості конкретно-прикладного методу дослідження. У роботі також застосовані формально-логічний, порівняльно-правовий та інші методи дослідження.
Дослідження має відповідну структуру: вступ, 3 розділи, висновки та список використаних джерел.
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
1.1 Поняття та види заходів процесуального примусу
Основні засади судочинства, закріплені у ч.3 ст.129 Конституції України є наріжним каменем для процесуальної діяльності судів усіх рівнів.
Українські вчені В.В. Комаров та Н.В. Сібільова зазначають, що у режимі судочинства конституційні засади судочинства не допускають ніяких винятків, і їм притаманна найвища стабільність. Невиконання приписів процесуальних норм, що містяться у процесуальному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочинства, визнається безумовною підставою скасування рішень і пов'язується з суттєвим порушенням судових процедур, які в більшості випадків не сумісні з правом на судовий захист та унеможливлюють належну його реалізацію [21, с.176].
Цивільним процесуальним правом регулюється здійснення правосуддя в цивільних справах, тобто визначається порядок судового захисту матеріального права, забезпечується обов'язковість норм матеріального права, їх примусове здійснення у випадках невиконання та визнання при оспорюванні.
Регламентуючи діяльність суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, норми цивільного процесуального права забезпечують умови, які дозволяють суду повно і об'єктивно з'ясовувати дійсні обставини справи, права і обов'язки сторін і на підставі цього правильно застосовувати норми матеріального права, правильно вирішувати справу по суті.
Саме тому в теорії цивільного процесуального права зазначається, що чим повніше деталізується діяльність суду, чим повніше регламентуються права і обов'язки учасників процесу, чим більше гарантій здійснення правосуддя тим краще можуть бути виконані завдання суду щодо охорони суб'єктивних прав [23, с.45-46].
У більшості правових систем сучасності неможливо уявити собі галузь права, яка не має власних засобів забезпечення правових вимог і дозволів. Кожна галузь права наділена широким інструментарієм для ефективного забезпечення належної реалізації всіх правових вимог і приписів. Стан відповідальності порівняно з іншими є особливим моментом у розвитку будь - якого цивільного процесуального правовідношення, що засвідчує факт неправомірного перебігу певних цивільних процесуальних інститутів. А це суперечить інтересам держави і суспільства.
В умовах стрімкого розвитку всіх правових відносин неабиякої актуальності набуває вирішення питання оптимізації заходів процесуального реагування законодавця через правозастосовчі органи на всілякого роду порушення чи недотримання нормативних приписів, у тому числі за допомогою заходів відповідальності та процесуального примусу.
Вивчення окресленого питання входило до проблематики наукових досліджень багатьох вчених. Зокрема С.С. Алексєєв, С.В. Васильєв, М.А. Вікут, І.М. Зайцев, П.Ф. Єлісейкін, Ю.С. Жицинський, О.С. Іоффе, В.В. Лазарєв, О.Е. Лейст, О.Г. Лук'янова, А.О. Мельніков, В.А. Ойгензихт, А.С. Піголкін, І.С. Самощенко, Т.В. Сахнова та ін.
В юридичній літературі загалом відображається точка зору, яка склалася ще в 60-ті роки ХХ століття, про наявність у вітчизняному праві лише чотирьох видів відповідальності: цивільної, кримінальної, адміністративної та дисциплінарної. Така позиція штучно нівелює уявлення про сучасний механізм правового регулювання процесуальних правовідносин, ігнорує суттєві особливості методів окремих галузей права і тому категорично не можна погодитися з думкою І.С. Самощенка і М.X. Фарукшина про те, що процесуальної відповідальності не існує [25, с.87].
Цивільна процесуальна відповідальність має типові і специфічні риси. Як і інші види відповідальності, вона представляє собою закріплену юридичними нормами необхідність визначеної поведінки учасників судочинства. Як і для інших видів правової відповідальності, для цивільної процесуальної відповідальності типовими є чіткість і визначеність змісту.
Адже у випадку недотримання норм матеріального права застосовується один механізм правових інструментів, покликаних відновити становище, що існувало до порушення законодавчих правил. Натомість у ситуації, коли відбулося певне порушення в сфері юрисдикції процесуального права, задіюються ті засоби реагування та впливу на поведінку порушника, що мають процедурний характер. Норми процесуального права охороняються специфічними, притаманними тільки їм заходами державного примусу, що забезпечують запровадження в життя негативних наслідків порушення процесуальних приписів, і без таких санкцій процесуальна норма існувати не може [11, с.76-77].
Справді, юридична відповідальність поділяється на види залежно від того, до якої галузі права вона належить, про що згадувалось не одним поколінням науковців. Дійсно, неможливо уявити собі галузь права, яка не має власних засобів забезпечення правових вимог і дозволів. Це має однакове значення як для матеріальних, так і для процесуальних галузей права, адже чимало норм цивільного процесуального права мають відсильний характер і містять вказівку на притягнення до відповідальності учасників цивільних процесуальних відносин згідно з нормами інших галузей права.
Як вірно зазначає О.Г. Лук'янова, сутність широкої концепції юридичного процесу полягає в тому, що функції процесуального права не обмежуються тільки регламентацією примусу і вирішення цивільних спорів, що окрім кримінального і цивільного процесів у системі матеріальних галузей права є численні процесуальні норми та інститути, на основі яких здійснюється діяльність щодо застосування матеріально-правових норм будь-яких галузей права [26, с.50-51].
Незважаючи на те, що за порушення норм цивільного процесуального права законодавством передбачені різні види юридичної відповідальності (адміністративна, кримінальна), цивільне процесуальне законодавство містить норми і про суто процесуальні заходи процесуального примусу.
Адже норми процесуального права охороняються специфічними, притаманними тільки їм заходами державного примусу, що забезпечують запровадження в життя негативних наслідків порушення процесуальних приписів, і без таких санкцій процесуальна норма існувати не може. В свою чергу, цивільно-процесуальні санкції поділяються на заходи захисту і заходи відповідальності [30, с.78-79].
Чинне цивільне процесуальне законодавство дає чітке визначення поняття "заходи процесуального примусу". Частина 1 ст.90 ЦПК України закріплює, що заходами процесуального примусу є встановлені цим Кодексом процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.
Таким чином, згідно зі ст.90 ЦПК України заходами процесуального примусу є встановлені цим Кодексом процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства. Заходи процесуального примусу застосовуються судом негайно після вчинення порушення шляхом постановлення ухвали [14, с.93].
Заходами процесуального примусу є: 1) попередження; 2) видалення із залу судового засідання; 3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 4) привід. До однієї особи не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу за одне й те саме правопорушення.
До учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень головуючого застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій - видалення із залу судового засідання. У разі повторного вчинення дій, зазначених у частині першій ст.92 ЦПК, перекладачем суд оголошує перерву і надає час для його заміни (ст.92 ЦПК України).
За порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, застосовується попередження. Порушенням порядку під час судового засідання вважається, зокрема, перебування в залі у нетверезому стані, паління, лайка, бійка та інші хуліганські дії, вчинення дій, які істотно відволікають увагу суду та учасників процесу, користування мобільними телефонами, псування майна суду, вживання їжі під час засідання тощо [24, с.85].
Попередження - це усне зауваження суду, яким він попереджає особу, винну у порушенні порядку під час судового засідання, про неприпустимість таких дій в майбутньому, необхідність дотримуватися встановленого порядку та виконувати розпорядження головуючого. Попередження не застосовується, якщо порушення мали місце не в судовому засіданні, а поза ним. Суб'єктом попередження може бути будь-який учасник цивільного процесу, а також будь-яка особа, яка присутня в судовому засіданні, незалежно від її процесуального статусу. Суд може застосувати кілька заходів у вигляді попередження за різні правопорушення.
Видалення із залу судового засідання - це окремий захід процесуального примусу, який застосовується у разі повторного порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого. На нашу думку, порушення слід вважати повторним, якщо за таке саме порушення до особи раніше застосовано попередження. Повторність має місце і тоді, коли вчинене інше порушення порядку, ніж те, за яке було застосовано попередження.
На нашу думку, видалення не доцільно застосовувати до сторони, оскільки матиме місце порушення принципу змагальності. Особа, яка видалена з залу судового засідання, видаляється до кінця цього засідання. В інших засіданнях особа може брати участь на загальних засадах.
Якщо перекладач повторно порушує порядок під час судового засідання або не виконує розпорядження головуючого, суд не має права його видалити, оскільки буде порушено право особи, яка користується послугами перекладача. В такому випадку суд оголошує перерву і надає час для заміни перекладача.
У разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом. В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються: ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення (ст.93 ЦПК України) [29, с.219-220].
Належно викликаний свідок, який без поважних причин не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення. Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу. Ухвала про привід у суд передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу. Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допитані відповідно до статті 51 ЦПК, а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої і другої груп, особи, які доглядають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів. Ухвала про привід оголошується свідку особою, яка її виконує. У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негайно повертає її суду з письмовим поясненням причин невиконання (ст.94 ЦПК України).
Свідок зобов'язаний з'явитися до суду на його вимогу. Цей обов'язок забезпечується можливістю застосування приводу. Стаття 94 ЦПК України містить положення про механізм приводу до суду належно викликаного свідка, який без поважних причин не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки. Свідок вважається належно викликаним, якщо у справі є розписка про завчасне одержання ним судової повістки.
Підставою для приводу свідка є неявка в судове засідання без поважних причин. Тому якщо свідок повідомив про причину неявки, його викликають повторно, але привід не застосовують [22, с.10-11].
Законодавець визначив вичерпний перелік осіб, які не підлягають приводу в суд. Одні з них - це особи, які не підлягають допиту як свідки, інші - це особи, яких не можна примусити з'явитися до суду в силу прямої вказівки закону: малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди I і II груп, особи, які доглядають дітей віком до 6 років або дітей-інвалідів.
Інші особи, крім свідка, примусовому приводу не підлягають. Разом з тим, у ст.146 ЦПК України передбачено також можливість примусового приводу відповідача для проведення судово-біологічної (генетичної) експертизи у справах про встановлення батьківства. Привід відповідача відбувається за аналогією закону.
Процесуальним документом, на підставі якого здійснюється примусовий привід свідка, є ухвала, в якій зазначаються необхідні для її виконання реквізити: повне ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце її проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу. Ухвала оформляється окремим документом, апеляційному оскарженню не підлягає і виконується негайно. Питання про привід свідка суд вправі вирішити як з власної ініціативи, так і за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. На нашу думку, така ухвала може постановлятися і не в судовому засіданні.
Інструкція про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28.12.1995 р. №864, втратила чинність на підставі наказу МВС України від 05.08.2009 р. №337. Порядок виконання ухвали суду про привід свідка законом не врегульований.
Попри досить визначене регламентування окресленого питання, наведене розуміння поняття "заходи процесуального примусу" викликає ряд певних зауважень. Зокрема незрозумілим є використання законодавцем словосполучення "протиправно перешкоджають", оскільки перешкоджання суду у відправленні правосуддя завжди є протиправним, і жодного правомірного перешкоджання у здійсненні цивільного судочинства не може бути - ні відповідно до чинного цивільного процесуального законодавства, ні згідно з елементарними правилами здорового глузду. Адже, наприклад, ч.5 ст.11 ЦПК України встановлює, що несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду має наслідком відповідальність, установлену законом.
Таким чином, одним із видів гарантування здійснення процесуальної діяльності є застосування заходів процесуального примусу. Відповідно до ч.1 ст.90 ЦПК України заходами процесуального примусу є встановлені процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства [35, с.116-117].
Правова природа заходів процесуального примусу мало досліджена в теорії цивільного процесуального права. Сьогодні чітко прослідковується два основних підходи в дослідженні цього правового явища. Сутність одного підходу полягає в тому, що заходи процесуального примусу розглядаються як міра цивільної процесуальної відповідальності. Зокрема, С.В. Васильєв зазначає, що цивільна процесуальна відповідальність це застосування судом мір процесуального примусу або інших санкцій до учасників цивільного судочинства та інших осіб за умов та в порядку, передбаченому ЦПК.
Інші дослідники вважають, що у ЦПК України 2004 р. законодавець відійшов від концепції наявності цивільної процесуальної відповідальності як особливого виду юридичної відповідальності, що була реалізована в попередньому ЦПК України 1963 р. Вони вважають, що чинний ЦПК України закріплює в своїх нормах лише заходи процесуального примусу, які не встановлюють додаткових обов'язків осіб. Заходи ж відповідальності, що передбачають покладання на правопорушника нового обов'язку (наприклад, відшкодувати збитки, сплатити штраф, відбути адміністративний арешт), повністю винесені за межі норм цивільного процесуального законодавства [19, с.454-455].
Отже, на нашу думку, основний зміст дискусії слід розглядати в площині - по-перше, чи існує цивільна процесуальна відповідальність; по-друге, чи є заходи процесуального примусу складовою цієї самої цивільної процесуальної відповідальності.
Слід зазначити, що наявність інституту цивільної процесуальної відповідальності неоднозначно розцінювалось науковцями і до прийняття нового ЦПК України 2004 р. Одні автори вважали, що процесуальної відповідальності в її чистому вигляді існувати не може, а є звичайна матеріальна або адміністративна відповідальність, яка виникає у зв'язку з порушенням процесуального законодавства.
Інші вважали, що інститут цивільної процесуальної відповідальності має повне право на своє існування, оскільки структура цивільних процесуальних відносин буде неповною, якщо виключати такий її компонент як юридична відповідальність.
С.В. Васильєв вважає, що галузева самостійність цивільного процесуального права є важливим доказом існування процесуальної відповідальності. Свою позицію він обґрунтовує посиланнями на О.С. Иоффе, М.Д. Шаргородського, які свого часу зазначали, що наявність самостійного різновиду юридичної відповідальності, як правило, свідчить про галузеву самостійність поєднаних між собою правових норм. Зокрема, вони писали, що юридична відповідальність може бути результатом порушення будь-якої норми, незалежно від того, до якої галузі права остання належить [12, с.19-20].
Отже, всі учасники цивільного судочинства мають добросовісно виконувати процесуальні обов'язки і своїми діями або бездіяльністю не порушувати процесуальних прав інших осіб. В разі порушення встановлених в суді правил або протиправне перешкоджання здійснення судочинства тягне застосування заходів процесуального примусу, якими є: попередження; видалення із залу судового засідання; тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; привід свідка (ч.1 ст.91 ЦПК України).
Важко погодитися з однозначним звуженням змісту поняття "заходи процесуального примусу" виключно до процесуальних дій. Тобто видалення із зали судових засідань (ст.92 ЦПК України), тимчасове вилучення доказів для дослідження судом (ст.93 ЦПК України) та привід свідка (ст.94 ЦПК України), очевидно, є безумовними активними діями суду, що чітко регламентовані законодавцем. Поряд із цим, такий різновид заходів процесуального примусу, як попередження (ст. 92 ЦПК України), такої однозначності не має. Зокрема йдеться про те, що згідно зі ст.92 ЦПК України попередження уособлює своєрідне поєднання дієвості і бездіяльності, тобто має подвійний характер, що виражається, з одного боку, у висловленні судом словесного формулювання - безпосереднє попередження, з іншого боку, у певному морально-психологічному впливі на свідомість порушника порядку в залі судових засідань [13, с.72].
Дослідники цивільного процесуального права одностайні у відтворенні цього законодавчого визначення, автоматично дублюючи окреслені лексикологічні неточності та суперечливі моменти. Так, С. В. Васильєв підкреслює, що заходами процесуального примусу є встановлені ЦПК дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства [11, с.73].
А.В. Цихоцький залежно від характеру заходів примусу поділяє їх на заходи відповідальності, заходи захисту правопорядку та превентивні заходи [13, с.75].
Як поширені обставини, які ускладнюють досягнення цілей правосуддя, дослідники називають "процесуальні порушення" (Н.А.Чечіна, І.М. Зайцев, В.В.Бутнєв, Г.Н. Вєтрова, О.Г. Новіков, О.Н. Єрмаков та ін.), "правові аномалії" (Н.В. Кузнєцов), "зловживання цивільними процесуальними правами" (А.В. Юдін), "перешкоджання здійсненню правосуддя з боку осіб, які приймають участь у справі" (А.І. Приходько). Всі ці категорії відбивають явища єдиної природи - несумлінну поведінку учасників процесу.
E.E. Доброхотова додержується позиції, що єдиною мірою специфічної цивільної процесуальної відповідальності є судовий штраф, який є мірою юридичної відповідальності у вигляді грошового стягнення, що накладається судом (а на стадії виконавчого провадження - і органом виконання) у випадках, порядку і розмірі, передбачених законом. Такий підхід є занадто вузьким та не відповідає на запитання про те, чому інші несприятливі процесуальні наслідки порушення процесуальних норм, що мають форму державного примусу та інші ознаки юридичної відповідальності, не можна вважати заходами цивільної процесуальної відповідальності. Тим паче, якщо формалізувати підхід до юридичної відповідальності, то й судовий штраф можна, наприклад віднести до заходів адміністративної відповідальності. Але такий усічений підхід є неприйнятним ані в теоретичному, ані в практичному сенсі.
Навіть якщо помилитися із віднесенням того чи іншого заходу до специфічного виду процесуальної відповідальності, негативні наслідки такої кваліфікаційної дії будуть набагато меншими, аніж сприйняття тих чи інших порушень процесуального законодавства як поведінки, яка не тягне несприятливих наслідків для правопорушника у формі відповідальності. В свою чергу визначення негативності того чи іншого процесуального наслідку потребує з'ясування питання про те, чи має він саме негативний аспект, а не простою формою реалізації процесуальних норм? При цьому вже сама постановка запитання про таку негативну дію дає можливість реально оцінити ефективність процесуального законодавства. Адже такий аналіз потребуватиме дослідження обмежень на порушення порядку судочинства, перешкод на шляху оперативності, доступності та справедливості судового розгляду, що можуть бути кваліфіковані у осіб, які порушують процесуальні зобов'язання.
В.В. Бутнєв, крім судових штрафів, до заходів процесуальної відповідальності пропонує відносити позбавлення процесуальних прав.
О.Г. Столяров вбачає цивільну процесуальну відповідальність в накладенні штрафу або обов'язку по відшкодуванню судових витрат, а також в застосуванні наслідків у вигляді зміни процесуального положення суб'єктів відповідальності або в зобов'язанні здійснити певні дії (наприклад, направлення справи для перегляду судом нижчої інстанції при порушенні ним норм процесуального права), що мають процесуальний характер.
На думку І.М. Зайцева, заходи процесуальної відповідальності охоплюються штрафами, компенсаційними заходами, несприятливими процесуально-правовими наслідками незаконної діяльності, застосуванням цивільних процесуальних фікцій.
Процесуальні фікції визначає серед заходів процесуальної відповідальності й О.Г. Новиков, який додає до цих заходів також процесуальні штрафи, судові витрати, відмову в ухваленні заяви про відведення, відмову у відновленні пропущеного процесуального терміну, розгляд справи у відсутності відповідача і відмову в ухваленні нових доказів. За такого підходу, як видається, змішується форма та зміст процесуального заходу. Зокрема, процесуальна фікція не має визначеного змісту, а тому не можна встановити її характеристики та взагалі умістити у систему заходів примусу.
М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник зазначають, що під фікцією розуміють використання в певних цілях положення, яке не відповідає дійсності. У процесуальному праві при доведеності певного фактичного складу завідомо недостовірний факт вважається існуючим і породжує юридичні наслідки. Процесуальна фікція повністю звільняє особу від доказування обставини, яка фікцією визнається за існуючу.
Хоча у такому розумінні міститься певна неточність, пов'язана із тим, що процесуальна фікція цілком може виявитися вірним відображенням реальної дійсності, справжніх обставин у справі, але загалом можна помітити вірний орієнтир у р
Тимчасове вилучення доказів для дослідження суду курсовая работа. Государство и право.
Актуальность Реферата Пример
Итоговое Сочинение На Тему Отчаяние
Курсовая работа по теме Трагедия в Афганистане
Реферат Уход За Телом 5 Класс
Дипломная Страховая Пенсия По Старости
Курсовая работа по теме Теория издержек и её использование в производственных решениях
Курсовая работа по теме Налог на доходы физических лиц: история возникновения, порядок уплаты, налоговые льготы
Изменение Исторического Сочинения
Реферат по теме Кадры, которые мы нанимаем. Анализ потребности в персонале
Личный Финансовый План Реферат
Сочинение Отцы И Дети Тургенев Образ Базарова
Реферат Оказание Первой Помощи При Различных Травмах
Дипломная работа по теме Деятельность банков Нижегородской области
Курсовая работа: Сертификация автомобиля УАЗ-31512. Скачать бесплатно и без регистрации
Курсовая работа: Системи модульно-розвивального навчання
Доклад по теме Созвездия Лисичка, Щит
Реферат: Русский народный танец
Правовое Регулирование Наружной Рекламы Курсовая
Религия и свободомыслие. Основы светской этики.
Реферат: Grendel Vs Grendel Essay Research Paper Grendel
Особенности правового регулирования деятельности саморегулируемых организаций в предпринимательских правоотношениях - Государство и право курсовая работа
Учет и анализ доходов по ценным бумагам в организации - Бухгалтерский учет и аудит дипломная работа
Влияние территориальной неоднородности на социально – экономическое развитие и миграции в Республике Армения - География и экономическая география дипломная работа