Ти і ти

Ти знаєш, я пам’ятаю тебе іншим. І надто добре я пам’ятаю іншого тебе у той день, коли ти був ним востаннє.

— Я бачив найдивніший сон, — сказав ти. — В ньому на мене з дзеркала дивилося ніби не моє обличчя. Я вперше побачився своє відображення у дзеркалі, і побачене налякало мене. Але це, напевно, нічого. Це знак мені зустрітися зі своїми демонами та побороти їх.

Можливо, тоді ти помилявся.

Можливо, вночі напередодні твої демони вкрали твій глузд, і це почало потрохи даватися взнаки.

Спершу ти засяяв навіть ясніше, і я не міг намилуватися тим, який ти буваєш у колі друзів — яскравий, жвавий, ніби сповнений живого вогню ти. Ти спішив на допомогу кожному й ні від кого не відвертався. Ти тоді дуже мало спав, я знаю. На мої зауваги ти сміявся, мовляв, реальність — це теж сон, тож яка різниця? Он славетні генії спали по три години на добу, і нічого.

Потім ти перестав сміятися й лише дивився на мене у відповідь на моє “Ти б, може, спати йшов”. Дивився то журливо, то важко.

Тоді ти вмовив людину, чужу, незнайому тобі, не стрибати з даху. Це стало сенсацією. Всі лише про тебе й говорили.

Наступного дня ти прийшов у чорному і сказав, що нічого не зможеш пояснити. Так, навіть мені. Може, навіть надто мені.

Ти змінився. Твій вогонь був усе ще присутній, але мене він обпікав, а не грів. Ти був скрізь. До тебе йшли перетримати тварин, врятуватись від родичів, залити горе, позичити гроші. Це сталося так швидко.

Ти просто перестав знімати чорне. Якось я спитав усе ж — чому. Ти ж так любив кольорове, квітчасте, світле.

— Бо в пеклі не розрізняють фарб, — сказав ти. Ніби пожартував. Всі посміялися. Тебе вважали диваком. Добрим наївним диваком, таким крихким і незвичним.

Я знаю, ти робив щось із тими людьми. Ти...

Ти зробив щось зі мною. Це було не з усіма, ні, інакше було б надто примітно, але я став ніби одержимим тобою. З кожним днем я затято рахував кількість змін у тобі, і вона невідворотно росла. В тебе стали інші очі, інша посмішка. Прокляття, про те, що ти зробив із волоссям, я навіть не починаю.

Але це досі був ти. І в миті, що ставали все коротшими й рідшими, коли ми були поруч сам-на-сам, і обидва мовчали, я досі бачив у тобі того тебе, якому ще не снилися сни.

Допоки одного разу — ми йшли з якоїсь вечірки, обидва напідпитку, хоча раніше той гріх водився лише за мною — і я глянув тобі — йому — тобі в очі і сказав:

— Я знаю, що ти робиш. Ти впевнений, що це поможе?

Ти зупинився тобі, посміхнувся як колись, а тоді ледь не вгатив мною в стіну:

— Упевнений, що справді знаєш?

Я стенув плечима:

— Ти хочеш спуститися в пекло і знайти там демонів, що тобі снилися. І побороти їх на їхньому полі. Мені здається, це нерозумно.

Ти щось плів мені тоді про те, що нічого я не розумію, і нема ніяких демонів, є лише ти, і я тебе не знаю, я собі вигадав щось, а справжній ти отакий як зараз... В якусь мить мені захотілося чи то вдарити тебе, чи поцілувати.

У тебе в хаті був неймовірний безлад, а в одному кутку ніби щось здохло, але ми не зважали. Точно знаю, якби хоч один із нас був тверезим — нічого не було б. Принаймні якби тверезим був я. Але мені тої ночі чомусь здавалося: якщо тебе роздягти, я зможу, я відшукаю тебе, того тебе, яким ти був, світлого, справжнього.

Тобі подобалося. Ти спитав, що я роблю. Я відповів чесно. Ти повторював зі сміхом:

— Ти мене знайшов. Оце справжній я, іншого немає.

Потім ми злягалися так, ніби насправді хотіли одне одного вбити і зжерти. Потім ти спав, а я роздивлявся шрами в тебе на спині. Ніколи не бачив їх раніше. Я раніше не бачив тебе без одягу.

А потім ти зник. Ні пояснень, ні навіть повідомлення, нічого. Просто зник і все. Тебе ніби навіть хтось шукав, але нічого не знайшли. І в нашій компанії різко поменшало людей, які власне належали до компанії.

Якийсь час зі скаргами йшли до мене, бо я завжди був мов тінь при тобі. Але втішати я не вмів, а міг зробити навіть гірше, тож компанія врешті розпалася. Нас тримало те, що ти можеш допомогти. Довго. А колись же нас об’єднувало щось інше.

Я хочу зустріти тебе знову. Байдуже, де. В лісі, в парку, біля порогу власних дверей. Я загубився, мені тебе бракує. Тому я тебе ненавиджу.

Мені здається, якщо ми зустрінемося, я тебе вб’ю. Часом я уявляю, що тобі погано, що ти хворий, що ти помираєш від різних хвороб — і тоді мені легшає.

Не знаю, яких демонів ти боров, та мені ти приніс легіон нових.

Коли мене ще брала пиятика, мені снився ти, ви обидва — такий, яким ти був, і такий, яким став. Ось ви вовтузитеся в твоєму неохайному ліжку, а коли я підходжу ближче, то бачу, що руде падло з твоїм обличчям сидить у тебе на грудях і безсоромно жере твоє серце просто в тебе з грудей. Ти при цьому посміхаєшся блаженно й кажеш — дивись, моє серце тепер точно легше пір’їни, мене напевне пустять у рай.

В інші ночі я не бачив уві сні нічого, і це було найбільш паскудно. Насправді останнім часом я не бачив снів.

Але оце сьогодні, знаєш, було щось. На мить ніби промайнуло в дзеркалі те, чого не може бути насправді, а тоді виявилося, що я закуняв.

Ти, певно, знав би, що це. Ти міг би це пояснити.

Я майже переконую себе в тому, що зараз візьму телефон, а там буде несподіване повідомлення з чужого номера — від тебе. “Це я. Я знаю, що з тобою відбувається. Читай уважно, я через це вже проходив”.

Але повідомлення нема. Є сповіщення про робочі файли, надіслані колегою, залишки на рахунку та знижка на дешманську піцу.

А ще є фото-спогад, якого я, здається, ніколи раніше не бачив. Ліс, у лісі озеро таке прозоре, що риби в ньому ніби плавають у відображенні гілок. У ліс іде твоя фігура, і не обертається. Ти у світлих джинсах, і більше на тобі нема нічого.

Шрамів нема також.