Ти відмовляєшся

Ти заходиш до моєї кав’ярні з дівчиною і ви усміхаєтесь одне одному так, ніби цей день перевернув усе ваше життя. Сонце променями грає по ваших профілях, наче піаніст, плутається в твоєму волоссі, виблискує в очах, що дивляться на неї, на неї, лише на неї, бо вона ж, певно, та, кого ти стільки часу шукав, чи не так? Вона, з оцим її тонким носом та повними губами, з гладкою шкірою, з, з, ну, можливо, трохи надто мужньою щелепою — та це й добре, бо нащо вона тобі ідеальна, тобі потрібна справжня, справжня вона. І вона усміхається тобі, а ти усміхаєшся їй — прямо перед входом, наче два довбні. І здається, що ті одинокі бідолахи за столиками по кутах кав'ярні, що ховаються за чашками американо чи ноутбуками, мало не сахаються вашого світла — ви обоє його випромінюєте, коли дивитесь одне на одного.

Ви пританцьовуєте до стійки, і вона замовляє вам обом лате з карамеллю, не розриваючи зціплених рук. Я пропоную спробувати чізкейк, і ти, щасливий, не проти сказати мені «так», але вона махає рукою та каже, що чізкейки в нас такі собі — і ти, не прибираючи посмішку, відмовляєшся.

Ви сидите біля вікна за круглим столиком з мереживною скатертиною, на кованих стільцях із зеленими подушками, з лофтовою лампочкою, що звисає з високої стелі прямо над вами, вимкнена, бо зараз ранок. Ви сидите годину, дві, три, до самого вечора, коли лампочка теплим мерехтінням освітлює ваш куток — треба закрутити нормально буде, як підете — і ні на мить не припиняєте розмовляти, чи вслухатися в радіо та вгадувати одне поперед одного пісні, чи торкатись одне одного пальцями, чи дивитись в очі, чи посміхатись.

І ввечері, коли ви, нарешті, йдете, здається, немов ми — ті, хто залишилися у кав’ярні — застигаємо у нерухомості, бо час існує лише там, де є ви.

Згодом це відчуття минає— врешті-решт, ми, все ж таки, звичайні люди.

Це був перший раз, коли ти прийшов до моєї кав’ярні. Чи це вона тебе сюди привела? Чи ви йшли неподалік та обрали перше затишне місце, що впало в око? Це було ваше перше побачення? Схоже на те — ти настільки закоханий, що, здається, не помічаєш нічого й нікого навколо.

Ти приходиш до кав’ярні знову — кожного разу з нею, і кожного разу ви усміхаєтесь, і ви закохані, і ви щасливі. На тобі червона куртка — її улюблена? — сорочка в клітинку та сірі джинси, і волосся трохи довше, кучерявиться біля вуха — гарно. Вона обирає той самий столик, а ти підходиш до мене й замовляєш два лате з карамеллю. Я пропоную чізкейк, а ти ввічливо відмовляєш і йдеш до неї — знову до неї, до неї, до неї. Вона усміхається тобі. Ти усміхаєшся їй. 

Дай вгадаю — це тепер ваше місце? Ваша кав’ярня, ваш столик, ваша кава? Може, хвилин через десять по радіо навіть почне грати ваша пісня. Як в кіно. Це — ті самі стосунки, про які ти мріяв. Вона — тільки вона, і більше тобі нічого не треба, бо для чого тобі ще щось, коли є вона, з тобою, у вашому куточку в просторі?

Чи не так?

Цього разу ти приходиш без неї, але й трохи раніше, ніж зазвичай, і замовляєш для неї лате з карамеллю, а собі — подвійне еспресо. Бо ти йдеш до неї додому, правда? Хочешь розбудити її дзівнком у двері та запахом свіжої кави. Зараз тобі не треба прикидатись, що теж хочеш лате, тому й береш еспресо — це нормально, ти навіть не помічаєш різниці у своїх діях — різницю помічаю лише я.

Я пропоную тобі чізкейк. Ти винувато посміхаєшся — чим саме ти завинив переді мною? — та відмовляєшся.

…цікаво, як пройшла ваша зустріч? Мабуть, непогано, бо після цього ти приходиш до мене щоранку — з її сторони вулиці. Ти спиш у неї? Вона вже аж так звикла до тебе? Ти вже аж так звик до тієї домашньої атмосфери, коли можно ліниво ворушитися в ліжку, роздивлятись, як світло падає на її шкіру, проводити пальцями по її плечу, та не вірити, не вірити, що це все правда, що ви — разом? Звісно, звик — інакше ти не спав би в неї щоночі. Чи здійснюються твої мрії? Звичайно, здійснюються — інакше ти б не казав їй цього. Тобі подобається таке життя?

Звичайно, подобається — інакше ти б не переїхав до неї.

Чи не так?

Твоє життя застигає у цьому ранковому ритуалі: ти приходиш до мене, купуєш їй лате, собі еспресо, і ти щасливий. Щастя застигає на твоєму обличчі маскою, бо настає час — через два місяці? півроку? рік? — коли бути нещасливим неможливо. Злочинно, навіть.

Я пропоную тобі чізкейк. Я пропоную чізкейк. Я пропоную.

Ти відмовляєшся. Відмовляєш мені. Ти відмовляєш.

Одного дня вона приходить з тобою. Ти замовляєш лате, ви сідаєте за «свій» столик, хоча чомусь він більше не відчувається як ваш — мабуть, ви просто давно не приходили. Вона дивиться у смартфон, ти — у вікно.

Ви розмовляєте. Це приємна розмова. Наче двох давніх знайомих, людей, котрі вже рік живуть разом, знають одне одного, знають, що інший скаже — погане, хороше чи нейтральне — і ви рухаєтесь крізь неї автоматично, майже не помічаючи одне одного. Певно, це і є щастя: коли розчиняєшся в іншій людині настільки, що майже не відчуваєш її. Майже не відчуваєш себе.

Майже не пам’ятаєш, коли був лише собою.

Я пропоную тобі чізкейк. Ти відмовляєшся, навіть не глянувши на мене, і продовжуєш дивитись у вікно.

Це і є щастя.

Потім ти не приходиш. Не приходиш. 

Не приходиш.

Вона сказала, що їй набрид мій лате? Чи ти настільки зайнятий підготовкою до весілля, що не маєш часу завітати до мене? Я бачу, як ти прямуєш вулицею повз кав’ярню, погляд — лише вперед, наче боїшся подивитися в сторону. Чого ти боїшся? Запаху кави та карамелі, до якого вже звик? Світла моїх лофтових лампочок? Легкої музики, що забувається тієї ж миті, щойно стихне? Образ того столика — вашого столика — за яким ви сиділи всі ті перші рази та могли відвести один від одного погляд?

…мого голосу? Моїх губ, що раз за разом повторюють одне й те саме — «Дякую», «Будь ласка», «Ваша решта», «Не хочете скуштувати чізкейк?»

Чи всі ці речі викликають у тебе приємні спогади? Чи викликають ностальгію за часом, коли твоє обличчя ще не було обтяжене безліччю масок, а тому було живим та виразним? Чи викликають почуття, подібне до щастя?

Чи ти боїшся знову пережити всі ці почуття? Чи ти боїшся, що, як відчуєш — зрозумієш, що…

Ти заходиш у кав’ярню якийсь розгублений, немов не знаєш, нащо прийшов сюди. Ти повільно ступаєш до мене — не бійся, що я тобі зроблю? Щось нове скажу? Ні, все те саме, я ж наче частина меблів, реквізит для драми, у якій лише два персонажі.

Ти замовляєш лате та еспресо. Я пропоную тобі чізкейк.

Ти відмовляєшся.

Я бачу, яке розгублене в тебе обличчя. Ти наче стараєшся повторити рухи, які тільки-но показав мім; наче шукаєш загублені ключі в парку, повторюючи один в один кожний зроблений тобою крок.

Чи знаходиш ти те, що тобі потрібно?

Що з нею не так, скажи мені? Вона гарна. Вона добра. Вона розумна. Вона хоче тебе. Вона кохає тебе. Вона хоче провести з тобою все своє життя.

То що ще ти можеш від неї хотіти, чи не так? Що ще такого тобі може не вистачати, що ти ходиш тут, розгублений, наче в тумані?

Не питай в мене. Я лише працюю в кав’ярні. Я лише пропоную чізкейк — щоб почути, як ти мені відмовляєш. 

Якийсь дивний мазохізм, якщо вже спитаєш.

Більше ти не приходиш.

Довго.

Довгий, довгий час.

Цікаво, якби я не лише стояв і дивився на тебе, якби задав всі ті питання, які вирували в мене в голові кожного разу, як ти до мене приходив — ти б почувався краще? Чи навіть вони — ці питання — це просто моя уява, моє бажання вкласти в твій образ щось, чого там немає — ніколи не було? Може, ти дійсно щасливий. Може, й усі твої мрії справдились. Всі до однієї, навіть ті, про які ти й сам не знав.

А може прямо зараз ти лежиш поряд, поки вона спить, ворушишся в ліжку, вивчаєш її обличчя, слухаєш її дихання — та не розумієш, не розумієш, чому ти не розумієш?! — що не так?

Але я ніколи цього не дізнаюсь. Я просто працюю в кав’ярні, а ти просто подекуди приходиш до мене.

От і все.

А потім ти й справді приходиш. Вже темно. Я вже закриваю двері, щоб піти додому, але ти підбігаєш та майже перелякано торкаєшся моєї руки — в одній майці та шортах, це ж холодно зараз, ну що ж ти робиш? — і просиш еспресо. Всього один еспресо, будь ласка. Всього один.

Я відчиняю кав’ярню — світло можна не вмикати, музику теж, справді, потрібна лише еспресо-машина, мм? — і роблю тобі всього один еспресо. Я б відмовився, але в тебе зараз такий вираз на обличчі, немов від того еспресо залежить твоє життя.

Я подаю тобі чашку. Ти обережно береш її. Ти дивишся на мене.

Я пропоную тобі чізкейк.

І, коли ти береш виделку в руки та кладеш перший шматочок в рот, я питаю, чи тобі подобається.

Ти плачеш у відповідь.