Ти боїшся мене, Генерал?

Для Міхаеля Морган був постаттю чужою і відразливою. Він сприймав його як ще одного атлантидського політика, що загруз у системі та зрадив власним принципам, які колись проповідував на сцені разом із померлими "братами". Колишній музикант, голос вільної молоді, тепер здавався йому карикатурою на самого себе: чоловіком, що колись кликав до свободи, а тепер сам став частиною машини, яка цю свободу відбирає. Він відчував до Моргана недовіру, навіть зневагу, і ніколи не цікавився ним як особистістю — бачив лише фасад, створений політикою й владою, саме того, кого зуміли підкорити, як і всіх інших.

Міхаель часто ловив на собі його погляд. Той дивився уважно, часом надто пильно, немов намагався прочитати його зсередини, і це лише дратувало. Поставало питання: "Чого він чорт забирай витріщається?". Вони не раз обмінювалися репліками — короткими, різкими, наповненими холодом, як і саме місце, де вони працювали. Морган ставив питання, на які Міхаель не хотів відповідати, але мусив, і кидав у відповідь різкі репліки, тільки щоб скоріше звести цей діалог на "ні". Його дратувала навіть тінь схожості між Морганом і його власним батьком — арханом, якого він ненавидів усім серцем. Але на відміну від Артура, Морган здавався ще гіршим: молодим, колись фальшиво вільним, а тепер добровільно прикутим ланкою системи, що прикривалася прогресивністю й владним фасадом. Для Міхаеля він був живим прикладом того, як легко навіть найдикіші бунтарі можуть стати рабами.

Проте довго засуджувати колишнього Роуза Сафрон не міг, адже думки повертались до очевидного — він був таким самим. Що він зробив для того, щоб взагалі якось змінити цю систему? Навідріз від того, кого Міхаель так недолюблює, він зробив нічого. Надія на зміни зникала з кожним новим вбитим агентом, і напевне нічого не залишалось окрім як змиритись...Проте в той самий час, коли надія здавалась похованою, у його житті з’явився загадковий чоловік, ім'я якого — Сінсере Мортала. Повідомлення надійшло безпосередньо на особистий робочий комп'ютер Міхаеля — саме туди, куди за визначенням не мало надходити нічого, окрім службових звітів і внутрішніх директив. Це одразу викликало в нього цікавість і підозру: будь-яке стороннє втручання означало витік або пастку. Файл виглядав як пошкоджений документ зі звичайними технічними помилками в коді, який відкривав кодову панель на комп'ютері. На перший погляд — нісенітниця, уламок даних, що загубився в мережі. Але сам факт, що «поламаний файл» прорвався в його приватний канал, був цікавим явищем. Міхаель хотів стерти його без роздумів, проте цікавість взяла верх і старший брат попросив молодшого розібратись з даною головоломкою. Ісаак звернув увагу, що структура файлу надто правильна, щоби бути просто випадковістю. За хаотичними символами крилася ретельно продумана система шифрування того, хто точно в цьому розбирався. Це було ніби послання, заховане у тріщинах коду, яке міг побачити тільки той, хто знає, що шукати. Саме Ісаак, працюючи з цим «пошкодженим» файлом, витягнув із нього прихований текст. Там було небагато слів, лише пряме звернення:

"Michael Safron. I know who you are. I know your silence is not loyalty. If you still remember as a child what it means to be free — come. Otherwise, they will break you as they broke the others. Valentine, Nadia, Tadey. I know what they did to them."

А наприкінці — координати, зашифровані в кількох шарах коду. Ісаакові довелося працювати годинами, щоб зняти їх і відновити справжню адресу. Це було викликом, пасткою чи шансом — тоді вони ще не знали. Але точно знали одне: відправник надто добре знав, до кого звертається.

Цікавість виявилась сильнішою за страх, і двоє братів вирішили прийти у відведений час, у вказане місце. Це був старий, занедбаний сектор одного зі складів Атлантиди, про нього брати навіть не знали. Лампами там вже давно ніхто не займався — лише поодинокі проблиски електрики мерехтіли у темряві, ніби намагаючись дожити останні хвилини. Повітря було важке, наповнене запахом іржі та старого мастила. Кожен крок луною відбивався від порожніх металевих стін, роблячи кожен звук голоснішим у рази.
Вони чекали, напружено озираючись, поки раптом не почули, як хтось перелазить через вікно і ступає на землю. У коридорі вони побачили, як на їхніх очах з'являється постать, яку невидимою робила шпигунська голограма.

"Гібридний атланський костюм?..." — подумали брати.

Він був дуже високий, костюм точно додавав ще пару сантиметрів, а саме атланське творіння було модифіковане до невпізнання. Поверх костюма був накинутий важкий плащ із глибоким каптуром, що закривав шолом. Тканина спадала вниз широкими складками, поглинаючи світло, немов шматок самої темряви. По боках від нього на поясі ледве виблискувало два меча — велична зброя, Міхаель і не пам'ятав, у кого востаннє її бачив. Це був воїн, колишній суперсолдат чи експеримент проєкту A.N.G.E.L.S? Брати могли тільки здогадуватись.

Він зупинився на кілька кроків від братів. Тиша повисла між ними. Лише тоді, повільно піднявши голову, Сенсер заговорив. Його голос був низьким, викривленим та переробленим з допомогою костюму, але він був рівним і водночас пронизливим — таким, що змушував слухати.

"So…you came." — мовив він. "My name is Sinsere Mortala. You don’t know me, but I know both of you. I’ve watched. For a really long time." Він зробив паузу, нахиливши голову трохи набік, немов вивчаючи їх.

"I know what they did to you, Michael. I know what they took from you. I know what you've been through trying to keep what's left of your family. And I know the silence you’ve been carrying all these years is not obedience. It’s grief. It’s rage. You bury it, but it’s still burning in you. That’s why you’re here."

Він перевів погляд на Ісаака. "And you…Isaac. You hide behind laughter, espionage, and alcohol. But you opened the message, didn’t you? You wanted to know who I am. That means you still believe in something more than survival and life in war."

Плащ ледь ворухнувся від його руху, коли він ступив ближче. "I am not here to promise you a brighter future, because chaos is coming. There will be no paradise, no golden tomorrow. What I offer is the only chance to cut the chains before they break this world completely. Freedom is not a dream — it’s a fight. And fights are never clean, you both know what it is like. But peace…peace can only exist if we choose it, even through blood."

"I have a plan. — продовжив він. — But I need archans like you to make it real."

" Go on..." — майже одночасно відповіли брати.

Він був наче тінь, яку спершу важко було навіть сприймати серйозно. Але коли Міхаель почув всі ці слова вперше, вглибині душі зародилося почуття надії та довіри до чоловіка, який стоїть перед ним. Невже те, що він так боявся зробити, нарешті хтось робить? Серце б’ється швидше, але не від паніки, а від якоїсь незрозумілої напруги — відчуття, що зараз відбувається те, що кардинально змінить їхнє життя. Міхаель згадував своє життя в Атлантиді, всі ті роки мовчання і втрат, всі невисловлені обурення і гнів, які тримав у собі. І тут, у тиші занедбаного складу, він відчув, що це хтось визнає. Невідомий чоловік, стоячи перед ним з двома мечами, не обіцяв легких рішень, не давав пустих обіцянок, але він пропонував можливість діяти. Можливість вийти з системи, яка зламала так багато душ, і не залишитися безсилим.
Ця думка викликала в Міхаеля внутрішню боротьбу: страх за себе, за Ісаака, за майбутнє їх обох протистояв тій іскрі надії, що Сенсер підпалив у ньому. Душа тріпотіла, адже він давно не відчував — що це, коли ти ще здатний на щось більше, ніж виживати в рамках законів Атлантиди. Його погляд кілька разів мимоволі шукав реакцію Ісаака. Брат, зазвичай смішний і розважливий, зберігав велетенську серйозність, але Міхаель помічав напруження в його рухах, відчував цікавість і хвилювання, яке той намагався приховати. Це зміцнювало в ньому відчуття, що вони обидва на порозі чогось важливого. У глибині свідомості Міхаеля почав формуватися план: якщо Сенсер настільки точно знає про них і пропонує шанс, можливо, настав час перестати бути пасивним. Страх залишався, але тепер він не паралізував, а змушував бути уважним, готовим до дій. Йому вперше здавалося, що він може боротися не лише за виживання, а за щось значно більше — за свободу, і тепер не буде в цьому один.

Пройшло приблизно п’ять років від тієї першої зустрічі у занедбаному складі. П’ять років, протягом яких Міхаель і Ісаак працювали разом із Сенсером, долаючи небезпечні завдання, ризикували життям, навчалися діяти швидко і злагоджено. Це був довгий і виснажливий період, який перевірив їхню витримку, терпіння та вміння довіряти один одному. За цей час з’явилося непохитне відчуття — вони знали, що можуть розраховувати один на одного, навіть у найтемніші моменти, коли все здавалося приреченим. Міхаель мав стійке відчуття безпеки, покладання саме на цю загадкову фігуру, від якої всі 5 років знав лише ім'я. Він не міг уявити, що все ж комусь настільки невідомому буде банально довіряти своє та братове життя.

Як генерал-майор і архан, який мав доступ до багатьох внутрішніх процесів Атлантиди, він дістав неймовірно цінні відомості. Структура управління, слабкі місця, відомості про ситуацію на фронті інших країн, локації складів і лабораторій, переміщення елітних сил — усе це потрапляло до рук Сенсера. Збір всієї цієї інформації з доведеними фактами та документацією могли довести всі злочини Альтаріни у майбутньому та допомогти в поширенні правдивої інформації в Інтернеті. Це був першочерговий план Сенсере Мортали. Але робити це було небезпечно: доводилося маскувати витоки інформації так, щоб вони виглядали, як звичайні збої системи або «людський фактор», як казали архани про людей, коли відбувалася якась помилка. Не рідко генерал підставляв інших, щоб самому вийти сухим із води, напевне це була ціна за інформацію.

Сенсер часто говорив, що в майбутньому на них чекає жахіття, але навіть він не міг уявити, що слово "жахіття" не зможе описати весь той кошмар, терор та холод, який чекав на них і дихав у спину. Щоб припинити цей морок, Мортала планував революцію проти тоталітаризму, але жодна революція не могла існувати без грошей. Ісаак був вправним у фінансових махінаціях, але саме Міхаель забезпечував «легальний дах». Вони створювали фіктивні контракти, перекручували документи, перекидали кошти через чорні ринки та приватні корпорації, пов’язані з Атлантидою. Перепродавали зброю та знаходили підпільні групування атланських солдатів ветеранів — радикальних анархістів, які відчули на собі ще давно всю систему, але більше їм не залишалось нічого, окрім як мовчати. Молодий Сенсер став для них народженням надії і так поступово накопичувався ресурс, достатній для закупівлі зброї, технологій і іноді підкупу потрібних архан.

Саме Міхаель та Ісаак стали одними із перших найсильніших союзників у цій непростій справі. Протягом п’яти років Міхаель відчував, що його життя знову набуло сенсу та потроху припиняло бути лише інструментом у чужих руках: він сам міг бути руками, які діють.

Проте останній рік зруйнував частину цієї спокійної впевненості. Морган Лавгард — той, кого Міхаель давно вважав чужим і навіть відразливим, став з’являтися в його думках частіше, ніж хотілося. Він почав поводитись так, наче володів якоюсь інформацією, яку ще не наважувався озвучити. Кожна їхня розмова, хай навіть побутова чи офіційна, залишала неприємний післясмак.

Вони зустрілися у вузькому коридорі адміністративного сектора. Міхаель повертався після наради, несучи планшет із доповідями, коли раптом з іншого боку з’явився Морган. Світло від тьмяних ламп ковзало по його обличчю, роблячи вираз ще більш невизначеним.

Морган зупинився першим. Його погляд затримався на Міхаелі трохи довше, ніж належало.

— "Busy day, General Safron?" — запитав він, легка посмішка торкнулася його губ.

Міхаель стиснув планшет міцніше, намагаючись не видати напруги.

— "Always busy. Unlike some archans."

Морган лише знизав плечима, але його очі ні на мить не втратили пильності.

— "You know…sometimes I wonder if you ever sleep. Or maybe you’ve got something else keeping you awake at night?"

Міхаель злегка сіпнувся та його великі вуха піднялись вверх, відчуваючи, як слова вдарили точно в ціль, проте на його лиці виднівся лише спокій.

— "If you have a point, mr. Loveguard, get to it."

Морган наблизився на крок, нахиливши голову так, щоб їхні погляди зустрілися майже впритул.

— "No point. Just an observation. You look like a man carrying too many secrets."

Тиша зависла, розтягнувшись у кілька секунд. Міхаель відчув, як кров почала гучніше битися у скронях. Він ледь стримався, щоб не відповісти різкіше.

— "I'm not just a simple soldier to observe me, mr. Loveguard. Careful with this. This might get you in trouble."

Морган усміхнувся ширше, але в його усмішці було щось дивне, погляд меланхолійний, що дивився прямо в душу.

— "Maybe. Or maybe they’ll lead me to the truth, who knows General...who knows..."

Він озирнувся та пройшов повз, ледь торкнувшись плечем плеча Міхаеля.

— ""We’ll talk again...mrs. Safron. Have a good evening."

І він просто залишив Еля стояти посеред коридору з відчуттям, що його щойно знову зчитали наскрізь.

Схожих діалогів почастішало. Морган міг поставити просте питання, але робив це з таким поглядом, немов уже знав на нього відповідь. Його зухвалі посмішки лякали більше, ніж слова. Вони були надто впевненими й проникливими, ніби Морган бачив крізь нього, крізь усі стіни, які Міхаель будував роками, аби приховати свою справжню діяльність. І що більше він намагався ігнорувати це, то сильніше відчував загрозу. Здавалося, ось-ось настане момент, коли цей чоловік, якого він завжди вважав зламаним рабом, зламає мовчання й знищить усе, над чим вони так довго працювали разом із Сенсером.

Ці зустрічі підточували нерви. Міхаель ловив себе на тому, що після кожного діалогу з Морганом йому потрібно кілька хвилин, аби все ретельно обдумати. У глибині душі зростав страх: а що, як цей покидьок, як він сам його називав, справді почав щось підозрювати? Що, як Морган знає більше, ніж показує, і вже чекає слушного моменту, аби викрити і його, і його брата? І все ж, водночас у цих розмовах було щось інше — невиразне, але відчутне. Міхаель не міг пояснити цього відчуття, яке почав викликати в нього цей чоловік, але іноді йому здавалося, що Морган наче пробує його на смак. Наче щось натякає, але не договорює. Наче сам хоче, щоб Міхаель зреагував, зробив перший крок і щось сказав. Це бісило ще більше: невідомість завжди була для нього найгіршою пасткою.

В один із періодів Ель вже не міг витримати цього, йому робилося страшно. Він припинив нормально спати через всі свої думки навколо цього клятого виродка. Кожен раз, коли зустрічав його золоті, все так само меланхолійні очі, пульс у скронях відбивався сильніше з кожним ударом. І ось, він сидів на ліжку в напівтемряві своєї спальні, зчепивши пальці в замок. Ноутбук на покривалі ще світився, відображаючи незакриті файли звітів, але він давно не бачив літер — лише безформні плями. В повітрі відчувався настирливий холод, хоч і вікно було зачинене. Його серце билося рівно, але всередині все стискалося в тугий вузол. Він зловив себе на тому, що дивиться у темряву вже, мабуть, пів години. Пальці час від часу легенько сіпалися, немов мозок шукав хоч якусь справу, щоб відволіктись, але відволікатись не виходило.

"В що ти блять граєш зі мною Лавгард…чи все таки звати тебе Роуз?" — крутилась думка в голові.

Було таке враження, наче цей аристократський синок насолоджується цим. Грає у якусь свою викривлену гру, витягаючи з генерала кожен вздих. Іноді він навіть думав, що той провокує його не через якусь підозру, а з якоїсь особистої цікавості. І саме це доводило до сказу — відчуття, що його наче вивчають, як експонат. Він пригадував, як ця рептилія дивився на нього останню зустріч: зіщуривши очі, злегка нахиливши голову, погляд не агресивний, але настільки проникливий, що навіть твоє власне тіло зраджує — м’язи напружувались, пульс підскакував, йшли мурахи, а на лобі точно виступав піт. І найжахливіше було те, що Ель не міг збагнути, чого саме боїться: викриття чи… самого Моргана Лавгарда.

Він провів долонею по обличчю — холодна шкіра, різкий подих, а потім — абсолютна тиша. Погляд ковзнув по ноутбуку, на мить затримавшись на вже, темному екрані. Відображення власних очей здалось йому чужим: глибокі, з тінями під ними, але в них уже не було колишньої впевненості.

"Ні...мені точно треба розказати йому про це." — думав той.

Він зітхнув, відкинув ковдру і підвівся. Треба заспокоїтись, вмитись, постаратись заснути. Повторював це собі, дивлячись на себе в дзеркало. Напевне, Міхаель збреше сам собі, якщо скаже, що не відчуває шаленої цікавості до цього чоловіка —  тієї, якої він не хотів визнавати; що не хоче дивитись у ці мутно-пронизливі очі і що зустрічі з ним викликають не більше ніж злість. Ні. Тепер ні.

Він нахилився до умивальника, відкрив кран — холодна вода вдарила по долонях, потім по обличчю, спустившись струмками по шиї. Холод мав би повернути ясність, але всередині ставало ще гірше. Наче кожна крапля лише вказувала, як глибоко затягло це відчуття. Його думки перескакували, заплутувались. Кожна спроба раціоналізувати події провалювалась. Він міг би сказати, що це лише напруга, що Морган просто потенційна загроза, і його тіло реагує, як на небезпеку. Але глибоко в душі він знав — це вже не тільки страх...