The Heart From Your Hate. Chapter 1 - "Off Script"

Вітер і дощ ледь билися об вікна, з кожною хвилиною дедалі більше загущуючи атмосферу. Рівномірний, відчутний стукіт по дерев’яній підлозі розходився актовою залою, а легке шелестіння паперу невдовзі переросло в напружене нервове тремтіння. Дівчина, що сиділа навпроти великої сцени, важко зітхнула, намагаючись не звертати уваги на свого неспокійного компаньйона, який ніяк не міг знайти собі місця. Вона вже, мабуть, удесяте перечитувала ту саму сторінку книги аби тільки остаточно не зійти з розуму в цьому приміщенні поруч зі своїм ровесником.

Ця школа славилася доволі широким вибором секцій та гуртків для позакласного часу. Більшість учнів обирали творчий, спортивний або науковий напрям. Кожен ставав частиною невеликої, але затишної родини, де можна було займатися тим, що до душі. Та за весь час існування навчального закладу був лише один гурток, з якого учні йшли буквально після кількох репетицій. І справа була зовсім не в тому, що він поганий. Радше навпаки…

На багатьох святах особливу увагу приділяли саме театральному гуртку «Золота Роза», який не раз завойовував серця учнів і викладачів. До того ж керівниця групи, Мері, добирала чудові книги та сценарії для постановок. Саме їй вдалося отримати дозвіл на створення гуртка й згодом прославити його.

Однак, попри відчутні результати, існувала одна зовсім немаленька проблема — Річард Стерлінґ. Людина за своєю природою надзвичайно пихата й злісна, але водночас до жаху талановита, бо будь-яку роль виконував так, що приковував до себе всю увагу глядачів. Як би під нього не копали, він ніби був створений для загального захоплення та поваги. Саме тому й відбирав учасників до театрального гуртка, керуючись власними критеріями та симпатіями. Якщо хтось йому не подобався, у повітрі майже одразу відчувалася зневага до нової людини доти, доки та не починала почуватися некомфортно й не залишала гурток самостійно.

Мері не раз дорікала Річарду за таке ставлення до людей, однак у глибині душі розуміла, що сама вона ніколи не змогла б вигнати учня з групи, навіть якби той не витримував навантаження.

Дівчина, що сиділа навпроти напыщеного павича на сцені — Евелін Мора, одна з перших учениць, яка приєдналась до «Золотої Рози». Вона також не раз ловила на собі пильний погляд Річарда і схоже, таки виправдала його очікування. Хоч це й був доволі сумнівний привід для гордості.

Евелін мала суперечливу думку про Стерлінґа. З одного боку, він здавався їй справжньою занозою, здатною влаштувати трагедію ледь не через температуру в актовій залі. З іншого - вона ніяк не могла проігнорувати його схвальну усмішку від якої на душі ставало неспокійно. Вони були знайомі ще з початкових класів, тож вона намагалася ставитися до його витівок більш поблажливо. Можливо, саме це й стало другою причиною, чому їй вдалося тут залишитися. Тримати поруч знайомих людей значно простіше й зручніше.

Однак, один із учасників гурту, Флоріан Бренд, був тут особливим випадком. Завжди пом’ятий і вічно запізнілий учень одразу відчув на собі всю зневагу й тиск з боку Річарда. Годі й казати про характер, бо той не міг терпіти його на дух. Веселий і життєрадісний хлопець із дурнуватими жартами був повною протилежністю Стерлінґа, чим і виводив того з себе. Та на всі образливі слова, Флоріан відповідав достатньо майстерно, ніби чужа думка зовсім його не хвилювала.

Так тривало вже понад пів року і весь цей час Мора не раз вислуховувала від так званого «друга», як сильно Флоріан його дратує.

Спочатку, потай, усі робили ставки, хто з них першим здасться, не витримавши присутності іншого і покине «Золоту Розу» і дівчина не була виключенням.

Укотре погляд пробігся тією самою стрічкою тексту, коли годинникова стрілка вдарила рівно на 16:00 і дівчина більше не витримала цього тупоту по сцені. Гучно ляснувши книгою, вона нарешті змогла привернути увагу хлопця.

— З мене досить. Я навіть читати не можу в цій атмосфері, а коли ти ходиш туди-сюди по всій залі, це лише погіршує ситуацію. Ти можеш бути хоч трохи спокійнішим?

Голос прозвучав неголосно, але достатньо, щоб тупіт припинився й Річард зволив перевести погляд на Евелін. Вона ж нервово стисла книгу й опустила голову, розуміючи, що монологу їй тепер не уникнути. Гучно фиркнувши, він спершу поглянув на свій текст, потім на годинник і зрештою зупинився на дівчині.

— Спокійнішим? Ми чекаємо на нього вже понад сорок хвилин. Це обурливо! — він сів на край сцени, закинувши ногу на ногу, перш ніж знову почати гортати сторінки з репліками — І де всі інші? Невже сьогодні ніхто не прийде, окрім нашого «головного героя»?

— У Мері нарада, Езоп захворів, Вера на побаченні, Нортон зараз на спортивній секції, а Маргарет… здається, виступає десь в іншій школі. Але всі обіцяли бути до цієї п’ятниці.

Евелін важко зітхнула, помітивши, як Річард трохи поник після розмови. До середини травня в них уже все мало бути готово, а залишалося більш менш два місяці. За цей час навіть з нинішнім результатом доведеться працювати значно більше і з таким розкладом вони могли просто не встигнути. Та й злився хлопець зовсім не на свою групу. Одна річ це попередити про відсутність і зовсім інша - принципово запізнюватися щоразу.

Вона вже хотіла щось сказати, аби бодай трохи його втішити, та двері актової зали різко відкрилися і в щілині з’явилася світла маківка. Евелін здригнулася й обернулася назад, щоб переконатися, що сюди й справді хтось прийшов. 

Річард майже миттєво ожив. Той підвівся, схрестив руки на грудях і знову зім’яв у пальцях макулатуру, безжально псуючи текст.

— Подивіться-но, хто зволив ощасливити нас своєю присутністю. Сам Флоріан Бренд!

Хлопець, що щойно зайшов до зали, підвів погляд на сцену й винувато всміхнувся, скидаючи з плечей промокле пальто й недбало кидаючи його на задні ряди. Пасма волосся виглядали вологими, а одяг був трохи зім’ятий, наче він навіть не замислювався про прасування перед виходом. Судячи з неквапних рухів, він зовсім не поспішав сюди. І це лише дужче дратувало.

— А ти, як бачу, у своєму репертуарі. Не перестаєш дивувати. — Флоріан навіть не потрудився глянути на Річарда, нахабно плюхнувшись на сидіння поруч із дівчиною й вихопивши з її рук книгу — «Портрет Доріана Ґрея»? Трохи заїжджено, тобі не здається?

— Якби ти був хоч трохи розумнішим, то здогадався б, що це вічна класика. — Річард стримував бажання скривитися від самого вигляду цього життєрадісного бовдура, з усіх сил намагаючись зберігати серйозний вираз обличчя — Мері сказала, що ти гратимеш Безіла Голворда, тож будь ласкавий, тримай свої емоції під контролем.

Бренд голосно видихнув і перегорнувши кілька сторінок, повернув книгу Евелін, яка могла лише мовчки спостерігати за тим, що відбувається. Найчастіше вона не втручалася в ці сутички, знаючи, що доки обидва хлопці не нагавкаються одне на одного й самі не розповзуться по кутках, робити щось марно.

— Боюся, якщо я стримуватимусь, уся зала засне від твоїх монологів. Хай там як, але дозволь глянути на репліки.

Не чекаючи відповіді, блондин підвівся й рушив сходами до сцени. Зім’ята стопка паперів майже одразу перекочувала з одних рук до інших. 

Під тихе мугикання Бренд повільно читав текст, перегортаючи сторінку за сторінкою, тоді як інший продовжував свердлити його поглядом, аж доки в ніс не вдарив тонкий запах тютюну. Стерлінґ глибоко вдихнув, поправив кілька пасом волосся назад і злегка скривив ніс, стримуючи бажання щось сказати, добре знаючи, що закиди для того нічого не варті.

— Отже, наш улюблений Річард гратиме Доріана Ґрея? Яка іронія….бо роль нещасного й одержимого художника дісталася мені. — хлопець повернув папери й зробив крок ближче, скорочуючи відстань між ними — Не гидуватимеш?

— Ще й як.

Останні слова прозвучали шипінням просто в обличчя, поки навпроти хлопець не зміг стримувати посмішку. 

Зараз різниця в зрості відчувалася особливо гостро, всього кілька сантиметрів, але саме вони змусили Річарда вперше відвести погляд. 

Раптом Флоріан хапає Стерлінґа за плечі й починає трусити так, що той випускає папери з рук і вони розлітаються по всій сцені. Тишу актової зали розтинає гучний голос.

— Доріане, ви не повинні піддаватися впливу лорда Генрі! — навмисно притискаючись усім тілом, Бренд повільно сповзав униз, чіпляючись за одяг — Чому ви так змінилися? Я не впізнаю вас!

Відповіддю були лише важкі, роздратовані зітхання, обурення й роздратування, поки той опускався дедалі нижче, зрештою сідаючи на дерев’яну підлогу й щільно обіймаючи чужі ноги.

— Флоріане! Це не акторська гра, а дурощі!

— Ви стали зовсім іншою людиною, мій Доріане!

Той так розгойдував його з боку в бік, що зрештою Річард завалився назад, дзвінко вдарившись потилицею й скриплячи зубами, чи то від болю, чи від люті. Лише тоді блондин замовк, та все ще тримав його ноги разом, притискаючи до себе. Переможений павич важко дихав і крізь темряву в очах, намагався підвестися, але Флоріан ніби приклеївся до нього, не даючи вибратися з міцної хватки.

— Погано ти входиш у роль. Не бути тобі Доріаном з таким підходом.

Він уже збирався випалити колючу фразу, явно без жодного цензурного слова, як із зали почувся дзвінкий дівочий сміх. Евелін прикривала вуста долонею й ніяк не могла заспокоїтися. Побачене було надто абсурдним і Бренд на мить подумав, що зараз серйозний напарник зірветься на дівчину, та замість звичного гніву помітив ледь помітну усмішку Надто незвичне видовище. 

Тепер уся увага тепер була на чарівній Евелін і від цього відчув неприємне поколювання в грудях.

Та спостерігати за цим далі не було жодного бажання. Значуще цокнувши язиком, він підвівся й потягнув Річарда за ноги по брудній підлозі вздовж усієї сцени.

— На жаль, наш Доріан Ґрей не витримав такого перебігу подій і помер раніше, ніж належало…

Тепер усі «найтепліші» слова летіли вже в його бік, аж доки тіло не дотягли до сходів зі сцени. Це змусило Евелін розсміятися ще дужче, що на очах виступили сльози. 

Невдовзі Річард підвівся на ноги, потираючи потилицю, але Флоріан вже спустився зі сцени.

— Бовдур. Більше ніколи сюди не приходь.

— Якщо я не буду присутній на виставі, а ти й далі забуватимеш, як входити в роль, то про славу нашого гуртка можна забути.

Річард укотре скрипнув зубами, спускаючись за ним і поправляючи розкуйовджене волосся. Блондин же, попри розслаблену позу, не зводив із напарника уважного погляду.

— Хочеш це обговорити, Флоріане?

Він різко зробив крок уперед, та цього разу жіночий голос знову не дав їм зчепитися.

— На сьогодні досить. — нарешті промовила Евелін, підводячись і закриваючи книгу — До п’ятниці вам краще навчитися стояти поруч і не намагатися вбити одне одного. Або ж навпаки… навчіться робити це професійно.

Вона підійшла до Річарда й поправила його волосся, обережно заправляючи попелясті пасма за вухо. Настільки дбайливо й м’яко, що вогонь у його очах на мить згас, а погляд опустився в підлогу.

Флоріан стиснув губи від цієї сцени та мовчки розвернувся й попрямував до свого кинутого верхнього одягу, яке вже встигло висохнути.

— Постарайся прийти в п’ятницю вчасно. У нас не так багато часу на підготовку.

Значно спокійніше кинув Стерлінґ услід, але той відповів лише недбалий помах рукою і рушив до виходу, на ходу поправляючи пальто.

— Я подумаю над твоєю пропозицією.

— Це не…!

Двері актової зали грюкнули раніше, ніж він устиг договорити. Мора повільно поклала руку на чуже плече, стримуючи його порив кинутися навздогін.

— Якщо ви не навчитеся говорити одне з одним хоча б трохи краще, працювати буде неможливо. Постарайся тримати себе в руках.

— Тобто тепер винен я, а не він зі своєю поведінкою?

Евелін важко зітхнула, прибрала руку й сумно похитала головою. Сперечатися й щось доводити Річардові було марно, тож залишалося лише сподіватися, що комусь із них двох усе ж спаде на думку не влаштовувати зайвих сцен.

Дівчина мовчки розвернулася й пішла за сцену, до невеличкої кімнатки, що слугувала гримеркою, забрати свої речі. Тим часом хлопець продовжував фиркати собі під ніс і збирати розкидані папери.

Флоріан не просто дратував…. він був нестерпним. Увесь із себе такий веселий і безвідповідальний, він діяв на нерви сильніше, ніж будь-хто інший у житті. Пальці мимоволі стиснули папір так сильно, що той зім’явся, залишивши глухий хрускіт у тиші зали.

Він зловив себе на думці, що з того моменту, як Флоріан переступив поріг, уся увага, нехай навіть через злість... була прикута до нього. Не до тексту чи до сцени. І навіть не до вистави.

До нього.

Це роздратувало значно сильніше, ніж запізнення. Тоді Річард різко випрямився, ковзнув поглядом у бік дверей і скривився. Готовий був присягнутися, що колись точно придушить його на очах у всіх.