Тепер ми йдемо самі

Юрген Габермас, ультралівий філософ.

У світлі нової розстановки сил у світі подальша політична інтеграція Європи є важливою як ніколи. Це гірка оцінка. Але й проблеск надії.

Російське вторгнення в Україну, окрім іншого, спровокувало запізніле розуміння європейцями кардинально зміненої глобальної ситуації. Однак ці зміни назрівали вже давно, разом із занепадом США, наддержави XX століття. Передвісником цього стала швидка зміна настроїв в американському громадянському суспільстві після 11 вересня 2001 року. Цей зсув у менталітеті наляканого населення був ще більше посилений риторикою тодішньої адміністрації президента Джорджа Буша-молодшого та його безжально-агресивного віцепрезидента.

Здавалося, всі відчули на собі небезпеку міжнародного тероризму. Під час пропаганди війни проти Саддама Хусейна та Іраку, що порушила міжнародне право, цей зсув у менталітеті радикалізувався і вкоренився. В інституційному плані ці зміни торкнулися насамперед партійної системи. Вже у 1990-ті роки, під керівництвом Ньюта Гінгріча, докорінно змінилися не лише політика Республіканської партії, а й соціальний склад її прихильників. Однак тенденції до глибшої і, як тепер видається, практично незворотної трансформації політичної системи в цілому закріпилися лише після того, як президент Обама зруйнував надії на кардинальну зміну зовнішньої політики США.

Ослаблення міжнародного статуса колишньої наддержави тепер очевидне. Це було знову підтверджено на саміті АТЕС у Південній Кореї наприкінці жовтня: все більш невпевнені союзники США тепер також прагнуть угод з іншими сусідами, які займають більш нейтральну позицію або є більш залежними від Китаю. А після того, як саміт передчасно залишив американський президент, який, схоже, більше зацікавлений у швидких угодах, ніж удовгостроковій стабільності впливу США, голова КНР Сі Цзіньпін, як кажуть, задав тон, просуваючи концепцію мультикультурного глобального суспільства під керівництвом Китаю.

З моменту вступу Китайської Народної Республіки до Світової організації торгівлі (СОТ) її далекоглядні керівники прагнули перетворити свою країну на провідну економічну державу. Однак лише після вступу Сі Цзіньпіна на посаду у 2012 році чітка і дещо «оборонно-агресивна» мета заміни ліберального режиму глобальної торгівлі китаєцентричним світовим порядком стала однією з найважливіших. Китай давно переслідував далекосяжні стратегічні та політичні цілі у сфері безпеки в рамках своєї ініціативи «Один пояс, один шлях». Найбільшу вигоду завдяки їй отримали Росія, Пакистан, Малайзія та Індонезія. Однак тепер Китай, ймовірно, також є найбільшим донором економік, що розвиваються. Цей зсув у міжнародній розстановці сил загалом відображається в тому, що з геополітичної точки зору в майбутньому вирішальні суперечності будуть зосереджені в Південно-Східній Азії.

Буде цікаво спостерігати, як прихід Трампа до влади вплине на внутрішню політику Тайваню. Але за межами цієї гострої точки конфлікт тут розгортається не лише між Китаєм та його регіональними союзниками, з одного боку, і США та прозахідними державами регіону, насамперед Японією, Південною Кореєю та Австралією, з іншого. Індія також тепер має власні амбіції щодо глобального впливу в безпосередній близькості від своїх кордонів. Більше того, зміщення геополітичного балансу сил відображається не лише в Тихоокеанському регіоні, а й у зростанні впливу таких держав середнього рівня, як Бразилія, ПАР та Саудівська Аравія, які впевнено прагнуть до більшої самостійності.

Тим часом багато таких держав, що розвиваються, прагнуть до вступу в нежорсткий, тепер уже розширений альянс БРІКС. Глибокі геоекономічні зміни ліберального світового економічного порядку, встановленого США після закінчення Другої світової війни, також вказують на кінець західної гегемонії. Не можна сказати, що цей заснований на правилах світовий торговельний порядок, який тепер також перебуває під тиском самого Трампа, як це видно на прикладі показової суперечки про постачання рідкоземельних елементів, можна просто демонтувати; але навряд чи щось може краще проілюструвати обмеження світової торгівлі, що стали загальноприйнятими і пов'язані з політикою безпеки, ніж нещодавнє рішення уряду Німеччини, провідного світового експортера, надати державну допомогу неконкурентоспроможній на міжнародному ринку німецькій сталеливарній промисловості.

Хоча ці зміни в геополітичній розстановці сил були очевидні вже певний час, і хоча переобрання Трампа аж ніяк не виключалося до початку війни в Україні, після вторгнення Росії уряди країн Заходу не змогли зрозуміти, що цей конфлікт, якщо вже йому не вдалося запобігти, мав бути вирішений за часів президентства Джо Байдена. Тепер, під час другого терміну Трампа, сталося те, що давно передбачалося в маніфесті «Фонду спадщини» (Heritage Foundation): практично незворотний демонтаж найстарішого ліберально-демократичного режиму за моделлю, яку ми в Європі вже спостерігали в Угорщині та інших країнах.

Ці нові типи авторитарних режимів, очевидно, не можна віднести до конкретних обставин провального демонтажу пострадянських форм правління. Швидше, вони є провісниками демократично легітимізованого демонтажу найстарішої демократії на планеті та швидкого встановлення і розширення технократично керованої лібертаріансько-капіталістичної форми правління.

Те, що ми спостерігаємо у США, — це той самий, навіть не надто поступовий, а скоріше непомітний перехід від однієї «системи» до іншої з огляду на більш-менш паралізовану опозицію: останні або передостанні демократичні вибори стали давно анонсованим початком швидкого, довільно-автократичного розширення повноважень виконавчої влади, яка була одночасно урізана і очищена.

Трамп зловживає цим, не звертаючи уваги на заперечення неефективної правової системи, яка поступово розмивається згори донизу.

Спочатку президент відібрав у парламенту законодавчі повноваження за допомогою жорсткої тарифної політики і спробував поступово обмежити незалежність преси та університетської системи. Потім він залякав опозицію, розмістивши Національну гвардію без будь-якого запиту у великих містах, таких як Лос-Анджелес, Вашингтон і Чикаго. Сама їхня присутність свідчить про готовність адміністрації за необхідності використати армію, вищі рівні керівництва якої Трамп уже підім'яв під себе, проти власних громадян. Хоча в ЄС партійна система і демократичні вибори, як і раніше, захищені навіть в авторитарних державах, таких як Угорщина (або, в минулому, Польща), їхня доля в США залишається невизначеною.

Після нещодавніх окремих успіхів демократів на виборах мета Трампа — маргіналізувати й очорнити політичну опозицію шляхом її засудження. У зовнішній політиці, як показали його нахабні військові операції проти контрабандистів біля берегів Венесуели, він також ігнорує міжнародне право. Найбільш вражаючим і поки що незрозумілим феноменом цього поступового, але цілеспрямованого захоплення влади є малодушність громадянського суспільства, яке практично не чинить опору, не кажучи вже про мовчазну згоду студентів і викладачів, які всього кілька хвилин тому довели свій загальний опір ймовірно колоніальній державі Ізраїлю до крайнощів у своїх кампусах.

Не те щоб я пропонував нам поводитися якось інакше. Досі я не бачу переконливих ознак відмови від обраного нами шляху до політично авторитарної, технократично керованої, але економічно лібертаріанської соціальної системи. Адже потенційні наступники Трампа зазвичай поділяють ще більш вузьколобий світогляд, ніж патологічно нарцисичний президент, зосереджений на миттєвій особистій вигоді та самоствердженні, який прагне стати магнатом і лауреатом Нобелівської премії миру, а не відповідальним політиком.

Що стосується наведених досі міркувань, то я не можу претендувати на експертні знання, що виходять за межі рівня читача газети. Вони цікавлять мене насамперед у світлі питання про те, що геополітичний зсув у розстановці сил і старий політичний поділ Заходу означають для Європи в нинішній ситуації. Надалі я виходитиму з того, що, за деякими винятками, уряди ЄС та його держав-членів, як і раніше, твердо намірені дотримуватися нормативних засад та усталеної практики своїх конституцій. З цього випливає політична мета — посилити свій вплив настільки, щоб ЄС міг утвердитися як автономний гравець у світовій політиці та глобальному суспільстві, незалежний від США і такий, що не йде на компроміси зі США або іншими авторитарними державами, які суперечать системі.

Щодо продовження війни в Україні, то «ми» — якщо можна так висловитися з європейської точки зору — як і раніше, залежимо від підтримки США просто тому, що у нас немає їхніх технологій для необхідної повітряної розвідки. Без підтримки США український фронт неможливо було б утримати. Однак Сполучені Штати, які більше не виконують свою роль законного прихильника України відповідно до міжнародного права, як це було заявлено за часів Байдена, і в кращому разі постачають зброю за рахунок Європи (тобто де-факто Німеччини), стали непередбачуваним партнером для своїх союзників.

Вже з цієї причини ми зацікавлені у якнайшвидшому припиненні вогню, до якого прагне українське керівництво. Це спричинить сумні наслідки для Європи, якіпоки що не зрозумілі. ЄС не може політично дистанціюватися від пасивного члена НАТО, США, який фактично самоусунувся, хоча це означає, що «Захід» як і раніше діє колективно, але більше не виступає з єдиних позицій у питаннях норм. Війна в Україні змушує ЄС зберігати союз зі США в рамках НАТО, яке у зв'язку з майбутньою зміною режиму в його найважливішому і досі провідному членові більше не може переконливо посилатися на права людини для виправдання своєї військової підтримки України.

Будь-хто, хто знайомий зі свіжою промовою Трампа на Генасамблеї ООН, мусить визнати, що риторика міжнародного права, яку тоді ще об'єднаний Захід використовував з першого дня конфлікту для виправдання своєї підтримки України, знецінилася. Ця ганьба не стосується групи з початково 30 держав, які, окрім ЄС, але незалежно від США, на чолі з Францією та Великою Британією, об'єдналися для підтримки України. Тому, сподіваюся, що ненавмисно, саме ця група держав, вочевидь не подумавши, охрестила себе «коаліцією охочих» — тією самою назвою, під якою Джордж Буш-молодший, за допомогою британського прем'єр-міністра, але всупереч опору Франції та Німеччини, створив коаліцію для підтримки свого незаконного вторгнення в Ірак.

Після цього огляду зміненої ситуації розділеного Заходу я переходжу до свого головного питання: наскільки реалістично прагнути до подальшого політичного об'єднання ЄС з метою визнання в рамках світової спільноти не лише як одного з найважливіших економічно торговельних партнерів, а і як самостійного суб'єкта, здатного до політичного самоствердження і дії?

Хоча молоді держави-члени ЄС на сході найгучніше закликають до збільшення військових витрат, вони найменше готові поступитися своїм національним суверенітетом заради такого спільного зміцнення. З огляду на ці наслідки, ініціатива, навіть попри те, що національний уряд Мелоні також буде виключено з цього списку, має виходити з боку основних західних країн Союзу, а сьогодні, враховуючи нинішню слабкість Франції, насамперед з боку Німеччини. Триваюче будівництво загальноєвропейської оборони могло б послужити імпульсом для цього.

Бундестаг схвалив фінансування значного розширення та модернізації Бундесверу, хоча я не буду тут зупинятися на сумнівному обґрунтуванні про нібито неминучу загрозу російського нападу на НАТО. Уряд Німеччини прагне створення «найсильнішої армії в Європі» в межах чинних договорів, зрештою, в межах своїх національних повноважень. Тим самим уряд Німеччини продовжує лицемірну європейську політику, що проводилася за канцлера Меркель: незважаючи на постійну проєвропейську риторику, він відкидав різні французькі ініціативи щодо тіснішої економічної інтеграції, останньою з яких стала наполеглива ініціатива новообраного президента Франції Макрона.

Але для канцлера Мерца єврооблігації в цьому плані — справжня анафема. Немає жодних серйозних ознак того, що уряд Німеччини робить будь-які серйозні кроки щодо створення справжнього Європейського союзу, здатного діяти на світовій арені.

Звісно, з огляду на правий популізм, що постійно зростає в усіх наших країнах, крок до подальшої інтеграції ЄС (який так давно ігнорувався) і, отже, до його глобальної дієздатності, знайде ще менше спонтанної підтримки, ніж раніше. У більшості західних країн-членів ЄС внутрішні політичні сили, що виступають за децентралізацію або розпуск ЄС, або принаймні за послаблення влади Брюсселя, сильні як ніколи. Тому я вважаю, що Європа, ймовірно, буде ще менш здатна дистанціюватися від нинішньої провідної держави, США. Чи зможе вона зберегти у зв'язку з цим своє нормативне і, поки що, все ще демократичне та ліберальне саморозуміння, стане тоді головним викликом.

Наприкінці політично відносно благополучного життя мені важко зробити висновок, який, попри все, є досить переконливим: подальша політична інтеграція, принаймні в самому серці Європейського Союзу, ніколи не була такою важливою для нашого виживання, як сьогодні. І ніколи це не здавалося настільки малоймовірним.

Джерело: https://www.sueddeutsche.de/projekte/artikel/kultur/rede-juergen-habermas-eu-autoritarismus-usa-e353079/?reduced=true