Танок у вогні (Частина І)

Місце: Імперське місто, Сиродил

Дата: 7 початку морозів, 3E 397

Палац, у якому розташовувалася Будівельна комісія Атріуса, – компанія, клерки та майнові агенти якої мали стосунок майже до всіх будівництв у імперії, здавалося, існував завжди. Він являв собою величну будівлю із рівним фасадом, що вже два століття, ще з часів імператора Маґнуса, прикрашала одну із головних площ Імперського міста. У залах будівлі працювали енергійні та амбітні чоловіки та жінки середнього класу, а також шановані працівники старшого віку, такі як Декумус Скотті. Ніхто з них не міг уявити життя без комісії, особливо Скотті. Точніше, він не міг уявити життя без себе у комісії.

– Лорд Атріус чудово знає про ваш внесок, – сказав клерк-розпорядник, закриваючи позаду себе перегородку, що відділяла кабінет Скотті. – Але вам відомо, що зараз нелегкі часи.

– Так, – твердо відповів Скотті.

– Люди лорда Ванека складають нам неабияку конкуренцію, тому щоб вижити, ми маємо працювати ефективніше. На жаль, це означає, що нам доведеться звільнити кількох заслужених старших клерків, котрі уже не можуть поратися із роботою, так як раніше.

– Я розумію. Нічого не вдієш.

– Радий, що ви розумієте, – клерк-розпорядник посміхнувся тонко і гидко. – Будь ласка, звільніть кабінет якомога швидше.

Скотті почав впорядковувати справи для передачі їх наступникові. Ним мабуть буде молодий Імбраліус, і він скористається цією можливістю як слід, думав Скотті. Напевно, так воно і має бути, філософськи вирішив він. Хлопчина добре розуміється на справі. Старий клерк роздумував, що його наступник робитиме із контрактами на побудову новою статуї Св. Алесії, укладеними із Храмом Єдиного. Мабуть знайде в них якусь дрібну канцелярську помилку, звинуватить в ній свого попередника Декумуса Скотті, і вимагатиме додаткових коштів на її виправлення.

– Лист для Декумуса Скотті із Будівельної комісії Атріуса.

Скотті підвів погляд. Широколиций кур'єр стояв посеред його кабінету, тримаючи у витягнутій руці сувій, скріплений печаткою. Клерк дав хлопцеві золоту монету, і відкрив листа. За поганим почерком, низьким рівнем грамотності та загалом непрофесійним тоном, він безпомилково визначив, ким був його автор. Ліодес Юрус, колишній колега Скотті, звільнений із комісії кілька років тому через звинувачення у використанні неетичних ділових методів.

"Дорогий Шкотті,
Ти мабудь думав, де я і що я, але ти точно не міг у явити, що я можу бути в лісі. А я саме там. Ха-ха. Якщо ти не дурний і хочеш заробити багато золота лордові Атріусу (і собі, ха-ха), ти теж приїдеш сюди, до Валінвуду. Не знаю, чи слідкуєш ти за політикою, але може ти чув, що минулі два роки між бошмерами та їхніми сусідами, Ельсвером була війна. Тільки нещодавно все заспокоїлося, і тут багато що треба відбудувати.
У мене тут роботи більше, ніж я можу зробити. Тому мені на допомогу потрібна людина, до тогож така, що представлятиме солідну організацію. Ця людина – ти, мій друже. Приїжжай, зустрінемося у корчмі Мамки Паскос у Фаліннесті, Валінвуд. Я буду там 2 тижні. Ти не по шкодуєш.
Юрус.
P. S. Якщо зможеш, привези віз колод.

– Що там, у вас, Скотті? – пролунав голос.

Скотті здригнувся. З-за перегородки визирало красиве обличчя Імбраліуса. На обличчі хлопця була мила посмішка, та сама посмішка, яка розтоплювала серця найскупіших спонсорів та допомагала домовитися навіть із найгрубішими каменярами. Скотті поклав листа у кишеню куртки.

– Особиста кореспонденція, – відказав він. – За хвилину я все тут приберу.

– Я не збирався вас підганяти, – сказав Імбраліус, беручи зі стола Скотті кілька незаповнених бланків контрактів. – Я щойно списав цілу пачку, а у молодшого писаря руки схопило судомою, тож я подумав ви поділитеся.

Хлопець пішов. Скотті дістав листа і прочитав його ще раз. Він рідко думав про своє життя, але тепер замислився. В своїй уяві клерк побачив перед собою величезну сіро-чорну стіну. І лише один вузенький прохід у ній. Швидко, не даючи собі часу на те, щоб передумати, він взяв дюжину бланків контрактів із блискучим написом золотими літерами "БУДІВЕЛЬНА КОМІСІЯ АТРІУСА ЗА ЗГОДОЮ ЙОГО ІМПЕРАТОРСЬКОЇ ВЕЛИЧНОСТІ", і поклав їх до сумки з особистими речами.

Наступного дня розпочалася його легковажна пригода. Він домовився про місце у каравані, спорядженому до Валенвуду. Цей караван був єдиними транспортом з охороною, що вирушав того тижня із Імперського міста на південний схід. На збори Скотті мав лише кілька годин, але про віз із колодами не забув.

– Щоб його тягти, потрібен ще один кінь, за нього треба буде заплатити окремо, – буркнув голова охоронного конвою.

– Як я і передбачав, – відповів Скотті із посмішкою Імбраліуса.

Того ж дня десять возів рушили у дорогу знайомими місцями Сиродилу, минаючи поля диких квітів, охайні діброви і гостинні хутори. Стукіт підків об вимощену каменем дорогу нагадав Скотті, що її збудувала Будівельна комісія Атріуса. П'ять із восьми необхідних для цього контрактів були написані його рукою.

– Добре, що ви взяли з собою дерево, – сказав бретонець із сивим волоссям на скронях, що сидів поруч із Скотті. – Ви мабуть займаєтеся комерцією.

– Схоже на те, – відповів клерк тоном, який на його думку звучав таємниче. – Декумус Скотті.

– Ґриф Малон, – назвався чоловік. – Я поет, перекладаю стару босмерську літературу. Два роки тому я досліджував нещодавно знайдені тексти Мноріада Плей Бара, але через війну був змушений поїхати з Валенвуду. Не сумніваюся, вам знайомий Мноріад, якщо ви знаєте про Зелену угоду.

Скотті не розумів, про що мова, і знав, що слова чоловіка запросто можуть бути цілковитою нісенітницею, але все ж кивнув.

– Звичайно, я не буду стверджувати, що Мноріад настільки відомий, як Мег Айледіон, або ж настільки давній, як Дансир Ґол, та все ж, думаю, що він має величезне значення для розуміння природи мерелітичного розуму босмерів. Відмова лісових ельфів рубати свої дерева та взагалі вживати будь-яку рослинну їжу, і водночас їхній потяг до закупівлі рослинних продуктів у інших культур, на мою думку пов'язані із такими рядками Мноріада... – Малон почав копирсатися у своїх паперах, шукаючи потрібний текст.

На велику радість Скотті, обоз невдовзі зупинився на ночівлю. Табір розташувався на високій кручі над сивим струмком. Внизу простягалася величезна долина Валенвуду. Про близькість океанського узбережжя на заході можна було здогадатися лише за криками чайок, – жива стіна із зрослих докупи височенних могутніх дерев була непроглядною. На кручі, поблизу табору росло кілька менших. Краєвид був настільки чужим, що Скотті, стурбований перспективою подорожі цими дикими просторами, ніяк не міг заснути.

На щастя, Малон вважав, що знайшов в його особі подібного до себе вченого, одержимого загадками старовинних культур. Поет декламував босмерські вірші як в оригіналі, так і у власному перекладі, декламував натхненно, понижуючи голос, схлипуючи і переходячи на шепіт коли було потрібно. Скотті потроху почав засинати, аж раптом тріск гілки змусив його здригнутися і випрямитися.

– Що це було?

Малон посміхнувся:

– Мені також подобається. "Шабаш під лихим безмісячним дзеркалом неба, танок у вогні..."

– Там на деревах якість величезні птахи, – прошепотів Скотті, вказуючи на темні обриси угорі.

– Не зважайте, – сказав Малон, роздратований тим, що слухач його перебив. – Тепер послухайте, як поет описує виклик Герма-Мори у вісімнадцятій строфі четвертої книги.

Деякі з темних постатей на деревах сиділи, як птахи, інші простяглись вздовж гілок, наче змії, ще інші стояли прямо, як люди. Поки Малон декламував вірш, Скотті спостерігав, як вони м'яко перескакують з гілки на гілку, без крил долаючи величезні відстані. Істоти збиралися у групи і переміщувалися, аж доки не обсіли усі навколишні дерева. В якусь мить вони раптово кинулися вниз.

– Маро! – закричав Скотті. – Вони падають, наче дощ!

– Це мабуть стручки із насінням, – знизав плечима Малон, не обертаючи голови. – Деякі дерева мають дуже незвичайні...

Табір охопив суцільний хаос. Вози спалахували вогнем, коні іржали під смертельними ударами, вино, вода та інші напої полилися на землю. Повз Скотті та Малона пробігла швидка тінь, із неймовірною спритністю збираючи мішечки зі збіжжям та золотом. Несподіваний спалах полум'я дозволив Скотті на мить побачити істоту. Вона мала худе тіло, загострені вуха, великі жовті очі, строкате плямисте хутро і хвіст, схожий на батіг.

– Вовкулака, – відсахнувшись проскиглив він.

– Катай-рат, – гаркнув Малон. – Значно гірше. Якісь родичі хаджитів, чи щось таке. Прийшли поживитися.

– Ви впевенені?

Закінчивши грабунок, нападники один за одним пострибали із кручі у струмок. Вони зникли так само швидко, як і з'явилися. Все скінчилося раніше, ніж бойовий чарівник та лицар, що супроводжували караван, встигли як слід прокинутися. Малон та Скотті підбігли до краю прірви. Внизу, на сто футів нижче них, маленькі фігурки вилазили на протилежний берег струмка, обтрушувалися від води і зникали у хащах.

– Вовкулаки не такі вправні акробати, – сказав Малон. – Це точно були катай-рат. Кляті злодюжки. Дяка Стендару, що вони не знали, наскільки цінними є мої записи. Не все так погано.

________________________________________________________________________

Оригінал |Переклад: Olexandrg3.