Там, біля грифона

У хороший день Блуї міг настовбурчити своє хутро так, що він був більшим у ширину, ніж у висоту. Тієї ночі небачений дощ зробив його тоншим за листок. Сховавши лапки під пахви, він біг від одного вишневого дерева до іншого в пошуках прихистку.

Вздовж стежки протікав струмок, що так голосно хлюпав у темноті, наче от-от мав вийти з берегів. Блуї прибрав шерсть з очей і кинувся через слизький пішохідний місток до єдиної цятки світла навколо: вікна.

Над причалом і городом височіла чистенька, гостроверха хатка. Живіт Блуї забурчав. Йому докучав не лише холод. Виснажене мишеня перелізло через паркан і почало наминати горох.

– Агов? Хто там?

На стіні заворушились відблиски – хтось виносив до дверей чи то лампу, чи то свічку.

Блуї кинув недогризки гороху за квітучу брукву і швидко оббіг город, як ніби його там і не було. Краплі дощу з силою падали на землю.

– Тут! – пискнув він.

Їжачок підняв у дверях свічку. Він висунувся і притримав лапками свій нічний ковпак, аби той не злетів. Щоправда, це було зайве, адже голки їжачка надійно тримали ковпак на місці, а його довга нічна сорочка нагадувала подушечку для шпильок.

– Що вам… Що?

Їжачок, схоже, був сонним. Блуї одразу заскочив на ґанок біля вхідних дверей.

– Вітаю, пане! Чи можна мені…

Замість продовження, Блуї оглушливо чхнув. Йому навіть не треба було вдавати хворого.

~

Певна річ, їжачка звали Тобі. Лише хтось на ім’я Тобі міг отримати відзнаку “Найбільший гарбуз в окрузі” три роки поспіль. Він старанно вирощував у себе на городі всі можливі овочі, а надлишки врожаю вимінював на медовуху, хліб з жолудевого борошна та всілякі інші дрібнички. Він посадив Блуї в крісло, закутав у в’язаний плед і розпалив у каміні вогнище. Тепер, у кращому світлі, Блуї зміг побачити просту маленьку хатку – нічого блискучого чого, нічого цікавого.

Тобі, на щастя, був не з балакучих. Закутаний у ковдру, Блуї не міг ясно мислити, і якби їжачок спитав, що той робив під дощем цієї ночі, виразної відповіді не отримав би нізащо. Їжачок перестав вовтузитись і налив два кухлі сидру, зробленого з торішніх висушених яблук. Він сів у інше крісло та й собі поклав ковдру на коліна.

– Зігріваєшся? – спитав він, гучно сьорбаючи. – Кажеш, тебе звуть Блуї?

Блуї кивнув, ховаючи обличчя у своєму кухлі.

– Навіть не знаю, як можу тобі віддячити. Я загубився у вишневому лісі, а потім цей дощ… – він знову гучно чхнув.

– Що ж… Так, можеш лишитися на ніч. – Неохоче сказав Тобі. – Я витягну додаткову постіль. Ох, чорт.

Він відставив у сторону свій кухоль і поспішив із пустою каструлею на місце, куди зі стелі крапала вода. Солом’яний дах із легкістю витримував шквал дощу, але, здається, протікав десь біля самого вершечка.

– Я можу вранці подивитися в чому там проблема, – запропонував Блуї, – це найменше, що я можу для тебе зробити.

З того, як посвітлішали очі Тобі, Блуї відразу зрозумів, що припустився жахливої помилки.

~

При денному світлі дах був пологий, як обвалена скеля – себто, не пологий зовсім. Блуї зітхнув, закріпив драбину на клаптику твердого гравію і поліз нагору з в'язками соломи на спині. Драбина закінчилась задовго до флюгера, але Блуї з легкістю піднявся вище.

– Ось там, під вершечком на північній стороні! – крикнув йому в спину Тобі. – Біля грибів!

І справді, там, на соломі, росли пухкенькі маслюки. Або щось схоже на маслюків. Як миша, що у своєму житті вже була сміттярем, жебраком і так, інколи шахраєм, Блуї розумів, що немає небезпечнішого поєднання слів, ніж “непрофесійний знавець грибів”. Він утримався від того, щоб прибрати до рук гриби, поки працював над латанням дірки в даху.

Вітер змінився. Пронизливий скрип змусив шерсть Блуї стати дибки. Флюгер, зрозумів він, був прекрасно зроблений, набагато краще за звичайні жерстяні ложки Тобі – і достатньо малий, щоб прихопити з собою, якби він зняв його з даху. Можливо, не при денному світлі…

Він завмер там, де зустрічався вигин димаря і солом’яний дах. Тобі ніде не було видно.

Флюгер був у формі літаючого грифона, зроблений із темного чавуну й без значної іржі. Його основою був квадратний кронштейн, прибитий на один цвях. Блуї дістав тонкий кинджал зі свого рукава і обережно штурхонув основу флюгера. Той не дуже впевнено, але поворухнувся. 

Ніс Блуї сіпнувся. Тримаючись за флюгер, він обережно нахилився до комину. Це солодкий імбир? Йому не дуже подобались імбирні коржики, але, схоже, Тобі саме випікав їх. Тобто робив щось хороше для свого гостя.

Блуї почухав голову.

– Що думаєш? – спитав він у флюгера.

Коли грифон залишився незворушно стояти, Блуї зітхнув і сховав ножа за діркою в цеглині, де Тобі ніколи не зміг би наштовхнутися на нього. Він розгладив останній клаптик сіна, потім спустився по стрімкому даху.

Він затримався лише на вершині драбини, дивлячись на город, струмок і вишневий цвіт за ним. Життя, яке він вів, всі його потреби, дрібні образи та глибші провини, – все здавалося далеким, залишеним там, за вишнями.

Коли Тобі вийшов назовні з імбирними коржиками, Блуї виявив, що посмішка на його обличчі нарешті була справжньою.