Так вона сказала

Це почалося, коли одного разу я прийшов додому, а вона стояла на кухні біля раковини з немитим посудом.

Я спитав: «Ви хто?» Вона відповіла: «Я твоя мама, серденько». «Ладно, — сказав я, — крім жартів, де моя мама?» — «А яку відповідь ти б хотів почути?»

В мене був поганий настрій. Я погано пожартував. «Ви її з'їли?» — «З'їла, милий, з'їла».

Стало трохи моторошно. «Але серйозно, де мама?»

І вона пояснила щось про карму, пекло, Боже покарання та молитви.

«Тепер я замість неї».

І мене це, зрештою, влаштувало. Принаймні в той день вона на мене не волала й не змушувала робити речі, яких я не хотів. 

А ще вона мала якийсь інший вигляд, ну та що ж. З усіх змін — одягу, кольору волосся та рівня засмаги — в моєї попередньої мами не було лише постійної кровотечі з тих місць, де мають бути очі. Але й до цього, певно, можна пристосуватися. До того ж, у  нової не було змінних, як рукавички, кавалерів, і подруг-п'яничок.

Ще вона ніколи не брала до рук пояс. Старий, чорний, із великою важкою пряжкою. Я тоді ще подумав, що це саме час викинути його, чого він висить на видному місці серед шарфів при вході. Спочатку він належав батькові. Потім мама, повертаючись із роботи ввечері, в першу чергу знімала його з вішалки і брала до рук.

Але я швидко забув про нього, і забував щоразу. Можливо, бо нова мама виявилася дуже непоганою.

Вона добре готувала і не змушувала готувати мене. «Те, що я їм, милий, ти не зможеш приготувати як треба. Не переживай». Вона нарешті пояснила мені ті кляті формули з математики, де майже не було чисел, самі лише літери. І трохи налякала, коли я не хотів вчити історію. «Історія — це пам'ять, милий. Ти ж не хочеш, щоб у тебе вкрали пам'ять?» Звична відмовка, що мені на все начхати, не прокатила.

Вона не спала. Просто стояла, повернувшись обличчям у куток, із відкритим ротом. Я трохи боявся, що зрештою хтось прийде до нас перевірити. Хтось. Може, поліція. Може, ЖЕК. Я сказав їй про це, і ніхто не прийшов. Бо я не хотів, так вона сказала.

З хати вона йшла, тільки коли в хаті був я, і таким чином у мене щодня була купа часу в абсолютно вільній хаті, де можна було робити що заманеться. Коли я приходив додому, вона завжди була там. Часом мені здавалося, що їй потрібна допомога (наприклад, одного разу вона прийшла поранена). Але вона дозволяла їй допомогти, тільки коли я цього справді хотів, а не просто пропонував, бо — ну, це ж мама, мамі треба допомагати завжди.

Так ішов час. Деякі речі змінилися. В нас трохи поменшало сусідів, а двір почистішав. Я завжди ненавидів, що в нас на масиві розкидано сміття — цього поменшало. Ненавидів зими через мороз і лід, і зими — стали теплішими. Частину міста через це трохи залило водою, та я не зважав. Було гарно, і їй теж подобалося. Вона ніби навіть трошки погарнішала, якщо так можна сказати. А чому б і ні, вона ж моя мама, кажу що хочу. Ну і так, часом вона питала, як я хочу, і так і ставало.

Загалом життя нарешті зробилося дуже нормальним, і я почав задумуватися про симпатичну дівчинку з паралелі.

Але того дня вона вперше сказала мені: ні. «Ні, милий, ми не можемо, це надто небезпечно». І пояснила, ще раз і ще, як пояснювала мені історію чи математику. Дуже терпляче, знову і знову. І знову. Ні, друзі з шахової секції — це не те ж саме. Ні, на жаль, не можна.

Тоді я згадав ту, попередню, на яку мені весь цей час було справді все одно.

І те, як та карала мене, щоби зрозумів, що не можна. Як била бодай за найменший прояв симпатії до когось, хто не вона.

Ми саме стояли в коридорі, і мені добре було видно, як блищить на вішалці чорна металева пряжка ременя.

Отже, це так? Знову?

Я не пам'ятаю, як ударив. Або чим. Можливо, це був не пояс, а щось інше. Банка варення з кухні? Взятий з рюкзака пенал, у якому лежала металева лінійка і гострий циркуль?

Просто я чомусь подумав: якщо вдарю, то, може, буде можна те, чого я зараз хочу насправді. Тоді я вдарив іще багато разів.

Вона лежала на підлозі при вході в кухню дуже квола, і я не знав, що сказати. Тому я зняв вуличне взуття й пішов грати онлайн, і на якийсь час зовсім забув про неї.

Потім я зрозумів, що вона померла.

А потім — що ожила.

Вона довго втішала мене через цей випадок, і мені було справді прикро. Справді. Я відчував, ніби то вбили мене. До дівчинки я приглядатися перестав і зосередився на навчанні.

Але потім було ще кілька випадків: мене щось бісило, вона намагалася заспокоїти.

Потім вона поверталася й перепрошувала. Через це я почувався геть паршиво, і дедалі гірше. Щоразу хотів викинути той клятий пояс.

А ще вода. Вода в місті прибувала. В деякі мої улюблені місця вже було не попасти, і вона нічого не могла зробити. Це вперше вона не могла зовсім нічого зробити.

Потім вода забрала Ніну — так звали ту дівчину, що мені подобалася. Ім'я — це все, що залишилося від неї. Вона не вміла плавати, а що головне — їхня квартира була на першому поверсі, в долині.

А потім підтопило школу, і пацани написали мені, що сьогодні до класу не треба.

«Ма, що ми будемо робити, якщо все заллє водою?» Я вперше назвав її мамою сам. Вона на те усміхнулася, як уміла, показуючи довгі та тонкі риб'ячі зуби. І сказала щось типу: «Тоді ми попливемо». І я зрозумів, що це жарт.

Бо я не вмів плавати.

«Я нікуди не попливу, — сказав я, — я не вмію». Тоді вона знову спитала, чого я хочу.

І я її попросив.

Я сказав: «Я хочу знати правду про мою справжню маму».

Вона довго пояснювала про потойбіччя, про справедливість, про право і так далі. Тоді я спитав, скільки разів убив її саму. Вона сказала: «Сім чи вісім. Але ти не винний, це в тебе від матері і трохи від батька, насправді ти хороший хлопець».

Тоді я знов підняв на неї руку. А тоді опустив.

Це не поверне Ніну. Це не поверне улюблених парків, залитих тепер водою, яка прибуває щодня. Це не поверне... мою справжню маму?

«Я хотів викинути пояс, — сказав я. — Але я вже не знаю, чого хочу». В нашій хаті останнім часом з'явилося багато гарних речей. В мене тепер був хороший комп'ютер і крісло. В хаті добре працював інтернет. Завжди було щось смачне поїсти, і матрац у моєму ліжку теж був новий. Але якось стало гірше. Чогось не вистачало.

«Я хочу піти, ма. Звідси. Кудись. Може, туди, де я зможу її знайти».

Вона раніше ніколи не плакала. Я не бачив, як вона плаче. А тепер з її очей полилося. Не сльози. Брудна вода з кров'ю. Дуже, дуже багато.

«Ти цього справді хочеш, милий?»

«Хочу. Щось не так. Щось неправильно».

Я вже знав, що вона чарівна — логічно, ні? В простих людей не буває таких очей і зубів. Тому я не дуже здивувалася, коли побачив, як вона відчиняє двері.

«Підеш стежкою, — сказав її голос, а ніби не її. — Підеш стежкою, побачиш на дорозі дім. Це буде мій дім, і я відкрию тобі двері. За дверима починаються інші дороги, і мені туди йти не можна. Але ти пройдеш і знайдеш її. Принаймні якщо дуже захочеш».

Так і сталося. Я, як був, увійшов у двері, навіть попрощався з нею і вперше обійняв (її шкіра була слизька та холодна, і пахла стоячою водою). Пішов якимось лісом, далі лугом, все далі й далі, аж поки не прийшов до кам'яної хати.

Вона була там. Стояла з відкритим ротом і плакала, і луг був весь у воді. Вона не відізвалася, коли я назвав її мамою.

Але вона відкрила мені двері.

За дверима... Там було пекло, мабуть. Принаймні йти тут боляче, і з кожним кроком важче.

Але я йду далі, я шукаю її. Мені від неї навіть імені не лишилося. Я не пам'ятаю її обличчя. В мене є лише татів пояс, яким вона колись мене била щоразу трохи сильніше.

Але я знайду її, бо, напевно, справді дуже хочу.

Так вона сказала.