Так вона сказала

Це почалося, коли одного разу я прийшов додому, а вона стояла на кухні біля раковини з непомитим посудом.

Я спитав: «Ви хто?» Вона відповіла: «Я твоя мама, серденько». «Ладно, сказав я, крім жартів — де моя мама?» «А яку відповідь ти б хотів почути?»

В мене був поганий настрій. Я погано пожартував. «Ви її з'їли?» «З'їла, милий, з'їла».

Стало трохи моторошно. «Але серйозно, де мама?»

І вона пояснила щось про карму, пекло, Боже покарання та молитви.

«Тепер я замість неї».

І мене це, зрештою, влаштувало. Принаймні в той день вона не влаштовувала мені скандалів та не змушувала робити деякі речі. А те, що вона виглядала інакше, що ж. З усіх змін кольору волосся, одягу та рівня засмаги в моєї попередньої мами не було лише постійної кровотечі з тих місць, де мають бути очі. А до цього, певно, можна пристосуватися. Ще в моєї нової мами не було змінних, як рукавички, кавалерів, і подруг-п'яничок.

Ще вона ніколи не брала до рук пояс. Старий, батьків. Чорний і з великою важкою пряжкою. Я тоді ще подумав, що це саме час викинути його, чого він висить на видному місці серед шарфів при вході. Спочатку він належав батькові. Потім мама, повертаючись із роботи ввечері, в першу чергу знімала його з вішалки і брала до рук.

Але я швидко забув про нього, і забував щоразу. Можливо, бо нова мама виявилася дуже непоганою.

Вона добре готувала і не змушувала готувати мене. «Те, що я їм, милий, ти не зможеш приготувати як треба. Не переживай». Вона нарешті пояснила мені ті кляті правила з математики. І трохи налякала, коли я не хотів вчити історію. «Історія це пам'ять, милий. Ти ж не хочеш, щоб у тебе вкрали пам'ять?» Звична відмовка, що мені на все начхати, не прокатила.

Вона не спала. Просто стояла, повернувшись обличчям у куток, із відкритим ротом. Я трохи боявся, що зрештою хтось прийде до нас перевірити. Хтось. Може, поліція. Може, ЖЕК. Я сказав їй про це, і ніхто не прийшов. Бо я не хотів, так вона сказала.

З хати вона йшла, тільки коли в хаті був я, і таким чином у мене завжди було ще трохи вільного часу. Коли я приходив додому, вона завжди була там. Часом мені здалося, що їй потрібна допомога (наприклад, одного разу вона прийшла поранена). Але вона дозволяла їй допомогти, тільки коли я цього справді хотів.

Так ішов час. Деякі речі змінилися. В нас стало трохи менше сусідів, а двір став чистішим. Я завжди ненавидів те, що в нас на масиві розкидано сміття, цього поменшало. Я ненавидів зими через мороз і лід, і зими стали теплими. Частину міста через це трохи залило водою, та я не зважав. Це було гарно, і їй теж подобалося. Вона ніби навіть трошки погарнішала, якщо так можна сказати. А чому б і ні, вона ж моя мама, кажу що хочу. Ну і так, часом вона питала, як я хочу, і ставало так, як я хочу.

Загалом життя нарешті стало дуже нормальним і я почав задуматися про симпатичну дівчинку з паралелі.

Але в той день вона вперше сказала мені: ні. «Ні, милий, ми не можемо, це надто небезпечно». І вона пояснила, ще раз і ще, як пояснювала мені історію чи математику. Дуже терпляче, знову і знову. І знову. Ні, друзі по шаховій секції це не те ж саме. Ні, нажаль, не можна.

Тоді я згадав ту, попередню.

На яку мені весь цей час було справді все одно. І те, як та карала мене, щоби я зрозумів, що не можна. Як вона била мене бодай за найменший прояв симпатії до когось, хто не вона.

Ми саме стояли в коридорі і мені добре було видно, як блищить на вішалці чорна металева пряжка ременя.

Отже, це так? Знову?

Я не пам'ятаю, як ударив. Або чим. Можливо, це був не ремінь, а щось інше. Банка варення з кухні? Взятий з рюкзака пенал, у якому лежала металева лінійка і гострий циркуль?

Просто я чомусь подумав: якщо ударю, то, може, буде можна те, чого я зараз хочу насправді. Тоді я вдарив ще багато разів.

Вона лежала на підлозі при вході в кухню дуже квола і я не знав, що сказати. Тому я роззув вуличне взуття й пішов грати онлайн, і на якийсь час зовсім забув про неї.

Потім я зрозумів, що вона померла.

А потім — що ожила.

Вона довго втішала мене через цей випадок, і мені було справді прикро. Справді. Я відчував, ніби то вбили мене. До дівчинки я приглядатися перестав і зосередився на навчанні.

Але потім було ще кілька випадків: мене щось бісило, вона намагалася заспокоїти.

Потім вона поверталася й перепрошувала. Я почувався справді паршиво, і дедалі гірше через це все. Я кожного разу хотів викинути той клятий пояс, справді, я хотів.

А ще вода. Вода в місті прибувала. В деякі мої улюблені місця вже не можна було попасти, і вона нічого не могла зробити. Це вперше вона не могла зовсім нічого зробити.

Потім вода забрала Ніну. Так звали ту дівчину, що мені подобалася. Ім'я— це все, що залишилися від неї. Вона не вміла плавати, а що головне — їхня квартира була на першому поверсі, у долині.

А потім підтопило школу, і пацани написали мені, що сьогодні до класу не треба.

«Ма, що ми будемо робити, якщо все зал'є водою?» Я вперше назвав її мамою сам. Вона на те усміхнулася, як уміла, показуючи довгі та тонкі риб'ячі зуби. І сказала щось типу: «Тоді ми попливемо». І я зрозумів, що це жарт.

Бо я не вмів плавати.

«Я нікуди не попливу, сказав я, — я не вмію». Тоді вона знову спитала, чого я хочу. Вона часто питала про це, а ще частіше просто робила те, чого мені хотілося.

І я її попросив.

Я сказав: «Я хочу знати правду про мою справжню маму».

Вона довго пояснювала про потойбіччя, про справедливість, про право і так далі. Тоді я спитав, скільки разів я убив її саму. Вона сказала: «Сім чи вісім. Але ти не винний, це в тебе від матері і трохи від батька, насправді ти хороший хлопець».

Тоді я знов підняв на неї руку. А тоді опустив.

Це не поверне Ніну. Це не поверне улюблених парків, залитих тепер водою, яка прибуває щодня. Це не поверне... мою справжню маму?

«Я хотів викинути пояс, сказав я. Але я вже не знаю, чого хочу». В нашій хаті останнім часом з'явилося багато гарних речей. В мене тепер був хороший комп'ютер і крісло. В хаті гарно працював інтернет. Завжди було щось смачне поїсти, і матрац у моєму ліжку теж був новий. Але якось стало гірше. Чогось не вистачало.

«Я хочу піти, ма. Звідси. Кудись. Може, туди, де я зможу її знайти».

Вона раніше ніколи не плакала. Я не бачив, як вона плаче. А тепер з її очей полилося. Не сльози. Брудна вода з кров'ю. Дуже, дуже багато.

«Ти цього справді хочеш милий?»

«Хочу. Щось не так. Щось неправильно».

Я вже знав, що вона чарівна — логічно, ні? В простих людей не буває таких очей і зубів. Тому я не дуже здивувалася, коли побачив, як вона відкриває двері.

«Підеш стежкою, сказав її голос, а ніби не її. Підеш стежкою, побачиш на дорозі дім. Це буде мій дім, і я відкрию тобі двері. За дверима починаються інші дороги, і мені туди йти не можна. Але ти пройдеш і знайдеш її. Принаймні якщо дуже захочеш».

Так і сталося. Я, як був, увійшов у двері, навіть попрощався з нею і вперше її обійняв (її шкіра була слизька та холодна, і пахла стоячою водою). І пішов якимось лісом, далі лугом, все далі й далі, аж поки не прийшов до кам'яної хати.

Вона була там. Стояла з відкритим ротом в плакала, і луг був весь у воді. Вона не відзивалася, коли я назвав її мамою.

Але вона відкрила мені двері.

За дверима... Там було пекло, мабуть. Принаймні іти тут боляче, і з кожним кроком важче.

Але я йду далі, я шукаю її. Мені від неї навіть імені не лишилося. Я не пам'ятаю її обличчя. В мене є лише татів пояс, яким вона мене била кожного разу трохи сильніше.

Але я знайду її, бо, напевно, справді дуже хочу.

Так вона сказала.