Так починається казка

Всі речі на світі змінюються, а шинок на семи шляхах лишається незмінним – тому, певно, що він власне й є вічною обителлю і джерелом змін. 

Ви знаєте це місце, бо ви бували тут уві сні. Ці величезні балки та стяжки попід стелею. Ці старі столи, вкриті старим брудом. Знаєте руду господиню, її кота. Знаєте: хто випив у господині з келиха особливої настоянки, той уже до іншого прилинути не схоче. А в господині всі настоянки – особливі. 

Тут кімнат на другому поверсі завше стільки, скільки треба гостям, а як прийдуть нові – то жоден старий гість не поїде, а кімнати звільнятся, рівно стільки, скільки треба. У пивниці тут краще вино, і скільки його не пий, його завше лишатися тут удвічі більше, ніж було. Тут розказують завжди одну й ту саму казку, але завжди іншу.

Зізнайтеся: впізнали. Хтось десь колись побудував той шинок, і хтось був щасливий у ньому, а хтось горював, і гарував також. Хтось любив його, інші ненавиділи. Тоді хтось його прокляв, а хтось інший – спалив.

Але що вже поробиш, надто хороше місце було. Шинок прийшов у сни людей разом зі своєю рудою господинею, її котом, усіма напоями та казками, всіма гостями. Спершу він прийшов до тих, хто його спалив. До їхніх родичів та друзів. До сусідів. Просто до випадкових людей. Та врешті так укорінився, що візьми будь-яке плем'я, а в усіх знайдуться історії про нього.

Він створює історії, він же й живиться ними. Якщо придивитися, можна сказати, що все тут відбувається одночасно. Минуле, майбутнє, теперішнє, і люди часом схожі на вихори з волосся й рук.

А кому бракує грошви на ночівлю в кімнатах, ті лишаються просто неба й палять ватри, дивляться на зорі, й степ навколо шинка на семи шляхах укритий шатрами, мов земля горами, й ватрами, мов небо зірками. Таки впізнали?

Десь тут перестріваються троє. Часом це троє чоловіків, майстрів різного віку: один геть юний, другий старий такий, що аж помолодів, а третій і сам не знає, хто він. Часом – троє сестер-відьом, що одна відає дороги тварин, друга – людей, а третя нічого крім темряви не знає.

І як стрічаються вони, то починається казка знову, з початку, від нічого, від пустоти, від чекання на те, що зійде зоря, – створюється світ.

У цьому світі відьом часто вбивають, так уже їм судилося. Але щоразу, як казка закінчується, вони повертаюся знову на ці сім шляхів. У цьому світі ворожбити гублять себе самі, та ба – надходить час, і вони, всі троє, знову сидять на семи шляхах, і полум'я малює їм тіні на обличчі.

Ви впізнали це почуття? Коли збираєшся з кимось утрьох – уперше, й, можливо, ніколи більше не зберешся так, на мить час зупиняється, а простір плавиться в руках. 

Вітаю. І цю мить ви опиняєтеся на семи шляхах і маєте чарівну та страшну можливість упізнати – себе. 

Але зазвичай ви цього, певно ж, не робите. Натомість ви відпускаєте простір і час і говорите такі чарівні, древні, змучені слова.

Так знову й знову починається казка. 

Так створюється світ.