Так Христос воскрес?

Чим більше дізнаюсь, тим більше розумію, що нічого не знаю. Як мінімум тому, що цілі архіви потенційних знань тимчасово або навіки ховаю далеко-далеко лиш для того, щоб не лякатись обсягу того, що мені належить пізнати.

Сьогодні, волею збігу найсильніших обставин, я вирішив поставити для себе питання: а хто для мене є Христос?

Мої побратими і посестри по Руху, видно, зранку оцінили моє привітання як пранк. Частково правильно — адже не варто сприймати мої потуги як щось свідоме, до цього дуже далеко. Але це не був жарт. Ні, я не став вірянином, але наново відкрив для себе питання віри.

В принципі, воно для мене ще гостро стояло з самого дитинства. Я був позбавлений релігійного виховання, певно, на щастя, ніж на горе, оскільки нині маю шанс зробити більш свідомий вибір. Тоді, в дитинстві, це дійсно було у жартівливому форматі: для мене, юного толкієніста і ваха-лояліста Бог-Імператор і Еру мали однаково сильний характер. Але, звісно, це все були казки, які з часом переросли у дещо більше.

Є така штука, як ідентичність. У кожної людини вона складається з багатьох рівнів і в кожного вона своя. Хтось не набуває її протягом всього життя, а хтось, як Ніцше, висвітлює свою унікальну ідентичність протягом всього життя під різними кутами. Расова, релігійна, національна — ідентичність, наче компас, визначає наш життєвий шлях, вчинки і думки. Частково вона успадковується, частково — набувається. І цей процес вибору у свідомих людей проходить через глибинне пізнання та прийняття певних постулатів всередині себе. Коли ці постулати стають не просто вірою, а частиною твого світогляду.

Так сталося у мене з Ідеєю Нації. На 16-ий День народження мені подарували книгу відомого австрійського художника. Ще довго Адольф Алоїзович був для мене безапеляційним прикладом й ідолом, я щиро не міг зрозуміти, чому його так недооцінюють.

І так було рівно до того моменту, поки я не почав, завдяки побратимам, відкривати своє, рідне. Сціборський, Донцов, Мирон-Орлик, Горліс-Горський — національне достояння українського націоналізму виявилось куди багатшим, ніж я міг припускати. І з часом я перестав відчувати Ідею Нації як якусь теорію, яку треба зазубрити. Я почав її відчувати як частину самого себе. 

Тому я розумію і підтримую тих, хто ніяк не відреагував на моє вранішнє привітання. Ніхто не стає свідомим християнином за одну ніч, і я не претендую на те, щоб ним бути. Але претендую на свідомий вибір, бо на те завжди пам'ятаю: Adel verpflichtet. Я не можу собі дозволити імпульсивних та необдуманих рішень, і розуміння цього замало.

Проблема християнства, як і будь-якої віри в тому, що вона ірраціональна і її не можна піддавати структурному аналізу, бо тоді вона матеріалізується і розкладається під вагою власного трупа. І так відбувається з кожною вірою: паралельно тому, як Ніцше у своєму "Антихристі" громить віру Христа, справжній вірянин може громити рідновір'я, і навпаки. Допоки ж Віра сакральна, вона непідступна у своїй силі та могутності, і ніхто з невірних не зможе її прийняти без того, щоб не зламати себе.

Так для чого тобі мені намагатись? Це ж питання мені можна було задати і три роки тому, коли Ідея Нації для мене набувала аморфних образів. Справжнє розуміння Ідеї взагалі не поступається сакральності Віри по силі — вона настільки ж могутня, наскільки і закони Природи. Як ніхто не переконає комуніста у вірності інтегрального традиціоналізму, так ніхто і не зможе перетворити ісламіста в християнина, але лише тоді, коли ця Віра тверда, немов граніт.

Чи потрібна вона мені? Що ж, певно, це одна з ситуацій, коли я не маю свободи Волі, а лиш свободу Дії. За особистих причин не буду конкретизувати — знаючі люди зрозуміють. Але це саме той випадок, коли моїм обов'язком є, що мінімум, відкриті давно поховані архіви та прочитати християнський міф так само, як колись прочитав "Мою боротьбу".

Адже лише тоді, коли робиш свідомий вибір без погоні за мейнстрімом, маєш право казати, що ти є — Людина.

А тим більшої свідомості набуваєш, чим більше має чітко визначених позицій. Чим би не був об'єкт роздуму — тостер чи розділ метафізики. Коли є ідея — вона швидкоплинна. Коли є Віра — вона безсмертна. І лише увірувавши, можна бути певним, що не зійдеш з вірного шляху.

І те, що на святкування Великодня під час карантину, коли так багато часу є для пізнання світу навколо себе та світу всередині себе, є лише зайвим аргументом, аби я знову задав собі питання: а хто для мене є Христос?

Надто довго я уникав цього. Схоже, більше не зможу.

Христос та Воскрес. Але чи прийму я його?

Час покаже.