Тіт Лівій - История и исторические личности реферат

Розгляд твору Тіта Лівія "Римської історії від заснування міста", його основні погляди та концепції. Біографія історика та епоха його життя. Особливості мови та викладення матеріалу. Відношення Лівія до релігії, влади та зовнішньої політики Риму.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Тіта Лівія можна по праву вважати одним із найбільш значних істориків Риму епохи імперії. По-перше, ми можемо звернути увагу на те, що саме його твори відкривають собою епоху імператорської історіографії, а по-друге, саме у його творах найбільш детально та точно відображені колишні етапи існування Римської держави, починаючи із найдавнішого, і закінчуючи IV століттям до нашої ери.
Актуальність теми полягае в необхідності вивчення та аналізу так званої альтернативної історії,засновником якої й став Тіт Лівій. Римський історик, автор "Римської історії від заснування міста" (в 142 книгах, збереглося 35), був першим в історії античной літератури професійним істориком. Труд Лівія охоплював події в Римі і на фронтах незліченних війн, починаючи з часів легендарних, що передували заснуванню міста, і до 9 р. н. е.
Зразками досконалого стилю Лівій називав Демосфена та Цицерона.
Хронологічно стиль Лівія являє собою проміжний етап між класичним та так званою латиною срібного віку Імперії. Про Лівія з повагою відзивалися старший та молодший Сенеки, Квінтиліан і Тацит, а його праці використовували Валерій Максім, Анней Флор, Лукан та Сілій Італік.
Об'єктом дослідження є процес становлення професійной історичной літератури.
Предметом дослідження - Розгляд твору Тіта Лівія "Римської історії від заснування міста".
Методологічні основи дослідження. Принцип історизму обумовлюється необхідністю розглянути явища суспільно-політичного дискурсу тимчасової послідовності і закономірної спадкоємності етапів розвитку. Не менш важливе методологічне значення має принцип системно-структурного аналізу, що передбачає розгляд діяльності Тіта Лівія, як цілісної системи, структурні елементи якої нерозривно пов'язані один з одним. У підході до наукового аналізу предмета слід дотримуватися принципів об'єктивності, системності, реалізованих в наступних методологічних прийомах : порівняно-історичний, конкретний і логічний аналіз.
Хронологичні рамки. Після 27 до н. е. Лівій почав працювати над фундаментальної працею з історії Риму в 142 книгах. Можливо перші книги були створені між 27 і 25 роками до н. е., книга IX була написана до 20 р. до н.е, а останні -- тільки після 14 року.
Лівій працював над "Історією" 40 років і спирався на праці головним чином молодших анналістів: Квінта Елія Туберона, Гая Ліцинія Макра та Валерія з Анція (в основному, в першій декаді), а також на Фабія Піктора, Кальпурнія Пізона, Клавдія Квадригарія та Полібія.
Потрібно відзначити, що ще у давнину Тіт Лівій набагато випередив усіх своїх попередників, у Новий же час він став об'єктом як надмірної похвали, так і величезної критики. Особливо ця критика лунала у XIX столітті із вуст такого історика як Б. Нібур який критикував Лівія за надмірну довіру та малокритичність при викладі найдавнішого періоду історії Риму. Потрібно відзначити, що у кінці XIX- на початку XX століття критика праць Лівія відновилася, переважно із гіперкритичних позицій. Фактичний матеріал, що містився у перших десяти книгах його праці, був оголошений таким, що не заслуговує довіри. Але скоро у тодішній історіографії, завдяки археологічним відкриттям, запанувала „помірна критика" по відношенні до праць Тіта Лівія та до його відношення до історії.
Вже суто у XX столітті виникла цікавість до релігійних, соціальних та політичних поглядів історика. Колишня гіпотеза залежності творчості Лівія від елліністичної історіографії почала відкидатися, почала підкреслюватися обумовленість змісту його праці виключно завданнями так званого „національного та етичного оновлення римського народу", хоча ряд французьких та англійських вчених були налаштовані дещо по-іншому, все ж таки відзначаючи його симпатії до республіканської форми існування римської держави та не відкидаючи його залежність від елліністичної традиції.
Щодо праць радянських істориків, які так чи інакше стосуються праць Лівія та його постаті як історика загалом, то тут ми можемо виокремити погляди С. Л. Утченка, який виділяє два напрямки у історіографії античної доби: наукове, а також художньо-дидактичне. Найбільш типовим представником першого напрямку він називає Полібія, другий напрямок представляє саме Тіт Лівій, якому надаються такі влучні характеристики як „історик-драматург" та „історик-художник", що ставить перед собою завдання вчити, а також виховувати на прикладі історії та історичних закономірностей.
Своє оповідання автор публікував по мірі написання окремими випусками. Майже до кожної книги (за винятком книг 136 і 137) ще в давнину була зроблена так звана "періоха" - анотація, що коротко висвітлювала не тільки основні факти, а й авторську оцінку. Від деяких книг збереглися також значні фрагменти. Твори Лівія переписувалися в давнину аж до V ст.
Розділ 1. Біографія історика та епоха його життя
Тіт Лівій (59 р. до н. е - 17 р. до н. е) народився у північноіталійському місті Потавіум (зараз Падуя). Більшість істориків зазначають, що він походив із багатої, або ж просто забезпеченої родини і отримав хорошу на той час філософську та риторичну освіту. У період важких та напружених громадянських війн майбутній історик зміг ухилитися від служби у війську і зберіг зовні нейтральне відношення до ворогуючих сторін.
У 27 році до н. е, у час коли остаточно встановилася система принципату і Гай Октавій отримав ім'я Август, Тіт Лівій опинився у Римі і увійшов у склад прибічників нового правителя Риму.
За своїми політичними поглядами Лівій був „республіканцем", у староримському розумінні цього слова, тобто прибічником республіки, якою керує аристократичний сенат. Проте Лівій не приймав безпосередньої участі у політичному житті і тримався від нього в стороні, присвятивши себе суто літературним творам .
Лівій не був корінним римлянином і відповідно не міг себе таким назвати. Він народився у Потавіумі, як уже зазначалося раніше, а самі потавійці були нащадками плем'я венетів, які до часу життя історика вже втратили свою мову та культуру. Проте Потавіум був не лише значним містом Цизальпійської Галлії, але і одним із найбільш давніх міських центрів Апеннінського півострова. Заснування його пов'язують із іменем троянця Атенора, що начебто переселився у Італію одночасно із іншим троянцем, тобто Єнеєм, що не зміг закріпитися на її Адріатичному узбережжі. Паралелізм міфічних доль Потавіума та Риму був предметом особливої гордості потавійців та причиною їх цікавості до того, що римляни називали origines, тобто до початку державності. І хоча, звісно, ця проблема могла опинитися у полі зору кожного, сучасники Августа повинні були із більшою увагою віднестися до праці, що була написана вихідцем із міста, який можна назвати „міфічним побратимом" Риму.
Також дуже велику роль у рішенні Лівія зайнятися історією зіграло його суспільне становище. Відомо, що Потавіум був найбільш значним муніципієм Північної Італії, і у часи Августа там нараховувалося 500 римських вершників, більше, аніж у будь-якому іншому італійському місті, за виключенням Риму. Багаті потавійці повинні були у найвищій мірі негативно відноситися до громадянських війн, які не стільки загрожували їх благополуччю, скільки руйнували його соціальну основу. Потавійці змогли із честю вийти із потрясінь громадянської війни і зберегти буз допомоги ззовні владу над своїми рабами. Соціальна позиція Лівія дозволяє нам бачити у ньому, як вже зазначалося раніше, вихідця із достатньо багатої сім'ї, аби у роки, що були наповнені різного роду небезпеками, дати йому чудову освіту та привити на все життя ненависть до будь-якого роду змін у суспільному житті.
При політичних установках на реституцію порядків „доброго старого часу" поява нової змістовної історії Римської держави, що охоплює матеріал із найдавнішого часу і доведена до епохи Августа, була б доволі бажаною для останнього. Август чудово знав, що численні римські „ ...читачі поспішають ознайомитися із найновішим і найближчим до них часом". Тому написання подібної праці він міг довірити лише „надійній", із його точки зору, людині, якою він вважав саме Тіта Лівія.
Спираючись на слова самого автора, який називає імператором Августа, а цей титул був присвоєний Гаю Октавію у січневі іди 726 року від заснування Риму, тобто 13 січня 27 року до н. е, можна сказати, що свою працю Тіт Лівій почав після січня 27 року до н. е, але відсутність згадки про закриття храму Януса у 728 році від заснування Риму, тобто у 25 році до н. е, дозволяє стверджувати, що це було до 25 року до н. е. Певно що у середині чи в кінці 27 року до н. е Лівій почав свою історію, а закінчив цю працю вже після смерті Августа, тобто у серпні 14 року нашої ери . Уся ж римська історія до 9 століття до н. е, була викладена Лівієм у 142 книгах, із яких збереглися до наших днів лише 35.
Цілком зрозуміло, що працю такого об'єму могла виконати лише людина, для якої заняття історією було справою всього життя, а не тимчасовим захопленням. Це дійсно так, оскільки саме Лівія вважають першим римським професійним істориком. На відміну від своїх попередників, Г. Саллюстія Кріспа та Азінія Поліона, не кажучи вже про молодших анналістів, Тіт Лівій ніколи не виступав і не хотів виступати на політичному поприщі. Він ніколи не командував військом, не був намісником провінції, і не виконував дипломатичних доручень. Історія і лише вона була його покликання, сферою діяльності, у якій могло проявитися його розуміння політики, знання військової справи та дипломатії. Це у повній мірі відповідало духу режиму, створеного Августом.
Із повідомлень давніх авторів ми знаємо, що Август був покровителем Лівія. Тацит характеризує відносини між ними словом „дружба". Про близькість Лівія до імператорського двору певним чином свідчить те, що він рекомендував родичу Августа Клавдію займатися історією. Цілком можливо, що Август знаходився у курсі роботи Лівія та спостерігав за її написанням, був знайомий із її результатами. Про це можна говорити відштовхуючись від свідчень самого Лівія про повідомлення йому Августом змісту невідомого напису на льняному панцирі із храму Юпітера Феретрія. До того ж відомо і те, що сам Август називав Лівія „помпейцем". Проте це не слід розглядати як політичне обвинувачення, оскільки Помпей вважався борцем за республіку, а Август приписував собі її відродження. Але після смерті Августа і встановлення режиму, схожого на терористичний, а саме режиму Тіберія і Калігули, республіканські симпатії, що знайшли вираження у творі Лівія, могли стати дуже небезпечними, і швидше за все саме тому Калігула наказав вилучити із бібліотек книги Лівія, звинувативши вже давно померлого історика у багатослів'ї та у певному непрофесіоналізмі.
Розділ 2. "Історія Риму від заснування міста": основні погляди та концепції твору
Основною працею Тіта Лівія є „Історія Риму від заснування міст" (сам лівій, проте, називав свою працю „Анналами"). Це величезний історичний твір у 142 книгах, яке дійшло до нас лише у 35 книгах (так звані I, III, IV та половина V „декад") і лише фрагменти інших. Для усіх книг (крім 136 та 137) існують короткі перерахування змісту (невідомо ким і коли вони складені). Потрібно зазначити, що кінцева редакція I книги відноситься до 27-25 років до н. е. Слідом за нею з'явилися книги II-V, що висвітлюють історію Римської республіки до взяття Риму галлами (509-390 роки до н. е). Наступний матеріал Лівія, це - блоки-п'ятикнижжя. VI-X книги охоплюють ціле століття, на яке припали самнітські війни, а також війни із етрусками, галлами та умбрами (390-293 роки до н. е). Друга декада, яка до нас не дійшла, судячи по епітомам (нарисам давніх авторів), ділилася на два п'ятикнижжя: боротьба із Тарентумом та Пірром; Перша Пунічна війна. У описі війн із Ганнібалом, якій присвячені книги XXI-XXX, Лівій слідує за тим же принципом п'ятикнижжя. Перше - включає успіхи Ганнібала, друге - його поразку. Книги XXXI-XLV були відповідно розділені на три п'ятикнижжя. Перше охоплює війну із Філіпом та події Греції до вступу у війну Антіоха, друге - війну із Антіохом у Греції та Азії, третє - III македонську війну та тріумф Емілія Павла над Персеєм. У викладі епохи громадянських війн Лівій відмовляється від форми п'ятикнижжя та виділяє у якості особливої системи 8 книг. Хронологічні рамки праці Тіта Лівія є такими: від міфічних часів, від висадки Енея у Італії і до смерті Друза у 9 столітті до н. е.
Праця Лівія завершує розвиток римської історіографії республіканської епохи та втілює її найбільш характерні особливості. Як і його попередники, Лівій пише власне римську історію. Інші народи і місце Риму у всесвітній історії його не цікавлять. І треба відмітити, що це і є головною рисою римської історіографії (починаючи із анналів давніх понтифіків, що являли собою записи помітних подій у місті Рим).
Вихідним пунктом викладу римської історії для Лівія є „заснування Риму". Подібний початок є своєрідним підтвердженням римської історіографії, яким не міг знехтувати навіть Корнелій Тацит, що поставив за мету розповісти про правління наступників Августа. У початковому розділі своєї праці він коротко оповідає про римські долі із царських часів. Проте для Лівія найдавніша історія Риму - це не просто вихідний пункт викладу, але одночасно і епоха, де він відпочиває душею від „видовищ бід, свідком яких стільки років було наше покоління". У цьому розумінні Лівій має на увазі громадянські війни, і подібна їх оцінка не може показатися нам несподіваною. Громадянські війни отримали офіційний осуд, не дивлячись на те, що завдяки саме їм Август прибрав своїх суперників і прийшов до влади. Праця Лівія важлива не лише як найбільш повне зібрання фактів політичної та культурної історії Риму. Вона представляє інтерес як ідеологічний документ епохи. Це пам'ятка часів Августа, що найбільш чітко прослідковується при аналізі релігійних, філософських та моральних поглядів історика. Лівій не був оригінальним мислителем, і ми не можемо говорити про його вклад у ту чи іншу філософську систему. Мова може йти лише про ступінь впливу на нього якоїсь філософської течії, і найбільш чітко тут виступає залежність від стоїцизму, у тій формі, яка склалася у II-I століттях до н. е у працях Панеція та Посідонія. Вплив стоїцизму помітний у наявних у вступі до історії Лівія вихвалень високих моральних якостей найдавніших римлян та критику пороків, що ведуть державу до занепаду.
Для своєї величезної праці Тіт Лівій використав чимало літературних джерел, насамперед праці своїх попередників-анналістів, про яких він згадує у різних частинах своєї „Історії": це Фабій Піктор, Цинцій Алимент, Гай Ацилій у перекладі на латинську мову (старші анналісти), Кальпурній Пізон (середній анналіст), Клавдій Квадригарій, Валерій Анциат (молодші анналісти). Інколи історик посилається на багатьох авторів чи навіть на всі літописи (книга XXII, 31).
Окрім анналістів Лівій звертався до монографій Целія Антіпатра та Рутилія Руфа, Катона, використовував навіть деяких грецьких авторів (вони не названі поіменно) і серед них Полібія. Лівій не завжди посилається на свої джерела, тому можна думати, що коло їх не обмежувалося авторами, які були згадані у тексті оповіді.
Працюючи над творами багатьох авторів, Лівій у різних частинах своєї праці дотримувався якогось одного найбільш повного та надійного першоджерел, доповнюючи і коректуючи його іншими авторитетами. Зокрема історію Другої Пунічної війни він викладає, спираючись головним чином на монографію Целія Антіпатра; в основу розповіді про завоювання Римом Східного Середземномор'я покладена праця Полібія, яка „розбавлена" славнозвісною римською анналістикою.
Ставлення Лівія до своїх авторитетних джерел подається іноді в хибному освітленні. Як і Геродота, його часто звинувачують у щонайгрубішій довірливості, але, як і Геродота, звинувачують хибно. Він старається, як тільки може, бути критичним, але ж та методична критика, до якої вдається кожен сучасний історик, ще не була винайдена. Перед ним була купа легенд, і все, що він міг зробити з ними, так це вирішити, покладаючись на своє розуміння, можна чи не можна їм довіряти. Перед ним були три шляхи: повторити ці легенди у всій їхній солідній докладності; відкинути їх; повторити їх із застереженням, що він не певен у їхній істинності. Отже, на самому початку своєї історії Лівій заявляє, що перекази про події, які передували заснуванню Рима, чи, радше, про події, які передували тим, що безпосередньо вели до того заснування, є скорше байками, аніж надійними переказами, і їх не можна ні стверджувати, ні критикувати. Тож він повторює їх обачливо, зауважуючи лише, що ці легенди виказують схильність звеличувати походження міста, перемішуючи божественні діяння з людськими; але як тільки він доходить до самого заснування Рима, то приймає перекази майже достеменно в тому вигляді, в якому вони потрапляють до його рук. Тут ми бачимо тільки щонайгрубішу спробу досягти історичного критицизму. Опинившись перед величезними розсипами традиційного матеріалу, історик приймає все це за його номінальною вартістю; він не робить жодної спроби дослідити, як ріс переказ, через які різноманітні спотворливі посередництва пройшов, поки дійшов до нього; тож він виявляється неспроможним перетлумачити той чи той переказ, себто пояснити його як такий, що означає щось інше, крім того, що він ясно говорить. Йому доводиться або приймати його, як він є, або ж відкидати, отже, загалом Лівій схиляється до того, щоб прийняти перекази на віру й повторити їх у незміненому вигляді.
Філософські, моральні та політичні тенденції праці Лівія найяскравіше помітні у створених ним портретах історичних діячів. У них персоніфікується весь набір моральних достоїнств із сучасної політичної пропаганди та критика пороків суспільства у поезії та філософській літературі епохи громадянських війн. На відміну від Полібія Лівій не з'ясовує причин, які ведуть до підвищення чи падіння тих чи інших історичних діячів. Особистість цікавить Лівія не як продукт обставин та епохи, а як втілення певних якостей, що мають значення певних взірців для всіх епох. У цьому найяскравіше за все проявляється неісторичних підхід Лівія до своїх завдань.
Історик, як правило, не дає видатним особистостям розгорнутих авторських оцінок. Він застосовує метод косвенної характеристики, яка має коріння у творчості Фукідіда та Ксенофонта і кінцево у грецькій трагедії. Згадуючи про смерть тієї чи іншої видатної людини, Лівій дає коротке резюме: вказує тривалість її життя, перераховує посади, які вона займала і головний результат її діяльності. Так, Каміл та Фабій Максім у нього виступають як рятівники держави, а Сципіон Африканський - як людина, що виграла війну із Ганнібалом.
Як зазначав у свій час Сенека, цей прийом заключної характеристики був розроблений Фукідідом та застосовувався Саллюстієм по відношенні до нечисленних особистостей, а Лівієм - до всіх великих людей.
Римський народ Лівій, звичайно, возвеличує і ставить його над усіма іншими народами світу. Саме римський народ є у нього головним героєм історичної оповіді. Найвищі його якості були втілені у самій Римській державі, якій він виголошує справжній панегірик: „Втім, чи пристрасть до самої справи вводить мене у оману, чи і дійсно ніколи не було держави більш великої, більш благочестивої, більш багатої добрими прикладам, куди заздрість та розкіш проникли б так пізно, де так довго і високо поважали б бідність та бережливість". Велич римського нарду у Лівія проявляється також і у порівнянні його із іншими народами, що не мають його якостей.
Лівій зображує карфагенян дикими та жорстокими, наводить масу прикладів „пунічної брехні" та „пунічної невірності"; галли у нього - це народ легковажний та дикий, який більше нагадує тварин, аніж людей; греки - базікали; кампанці - народ, що виродився внаслідок впливу на нього розкоші. І лише германцям історик дає порівняно високу оцінку.
Відзначимо ще раз, що перед Лівієм не стояло завдання досліджувати, якою була істинна історія ранніх часів Риму. Він не звертався до першоджерел, до тих написів та давніх актів, які у його час ще можна було б відшукати у державних архівах та храмах. Лівій задовольнявся працями своїх попередників-анналістів та частково творами грецьких істориків. На них він і будував свій виклад, прагнучи аби він був живим, яскравим та позбавленим протиріч. При такому підході до завдань твору дуже важко очікувати, аби Лівій міг у якійсь мірі вияснити закономірності історичного процесу. Ми не знайдемо у нього даних про економічний розвиток, оскільки він їх повністю ігнорує, і не знайдемо у нього навіть оцінки ролі римської держави як історичного фактору.
„Історія" Лівія має дуже велике значення як праця, що увібрала у себе історичну традицію Риму, яка не дійшла до нас. Проте для Лівія характерне нехтування документальним матеріалом. Він неточно описує хід воєнних дій, особливо бойових епізодів. Як і інші історики античності він зловживає урочистими промовами. При описі війн у нього іноді проявляється і його патріотична пристрасність.
За своїм жанровим характером „Історія" Тіта Лівія була не тільки науковим, але і художнім твором. Лівій багато уваги приділяє цікавості та красі викладу. У нього зустрічаються описи характерів та звичок римських та іноземних воєначальників і державних діячів. Найбільш вдалим портретом у Лівія вважається характеристика карфагенського полководця Ганнібала. Однією із особливостей твору Лівія є детальний опис надприродних явищ, божественних знамень (prodigia). Але у часи Ціцерона та Августа навряд чи ця риса відображала особисту віру історика. Більш вірогідно тут бачити політичний вплив Августа, що свідомо намагався відновити занедбані благочестя та віру у вітчизняних богів заради суто політичних цілей.
Розділ 3. Розуміння історії та завдань історика Тітом Лівієм
Як же Лівій сам розумів завдання історика? Його profession de foi викладена у авторському вступі до всієї праці: „У тому і полягає головна користь і кращий плід знайомства із подіями минулого, що бачиш всякого роду повчальні приклади у обрамленні величного цілого; тут і для себе, і для держави ти знайдеш до чого прагнути, тут же - що оминати". Але якщо справа історії - вчити на прикладах, то приклади, без сумніву, слід обирати найбільш яскраві, найбільш наглядні та переконливі, що діють не лише на розсудок, але і на уяву. Така обстановка зближує - за спільністю задач, що стоять - історію та мистецтво.
Що ж до відношення Лівія до своїх джерел, то він, в основному, користувався - до того ж доволі некритично - літературними джерелами, тобто творами своїх попередників (молодшими анналістами, Полібієм). Документами, архівними матеріалами він, як правило, не користувався, хоча можливість користування такого роду пам'ятками у його добу, звісно, існувала.
У Лівія своєрідною є і внутрішня критика джерела, тобто принципи виділення та висвітлення основних фактів та подій. Вирішальне значення для нього має моральний критерій, а відповідно, і можливість розгорнути ораторський та художній талант. Так, зокрема, сам він заледве врив у легенди, пов'язані із заснуванням Рима, але вони цікавили його багатим для художника матеріалом. Нерідко у Лівія те чи інше важливе рішення Сенату чи коміцій, новий закон, згадані побіжно та частково, у той час як який-небудь явно легендарний погляд описаний ретельно і з великою майстерністю. Зв'язок подій у нього чисто зовнішній; не випадково загальний план величезної праці Лівія, по суті, примітивний та сягає взірців, які відомі нам із анналістики: виклад подій дається послідовно, по роках, у літописному порядку.
У історії Лівій слідом за Ціцероном вводить особливий вид ораторського мистецтва, що відрізняється від інших його жанрів лише тим, що він заснований не на фактах сучасного політичного життя чи побуту, а на історичному матеріалі. Політичні діячі та полководці перетворюються у ораторів, що змагаються у красномовстві, а сама історія - у свого роду судовий процес, у якому слухачу чи читачу надано роль арбітра. При цьому від історика залежить, наскільки логічно та вміло той чи інший полководець „веде свою справу", оскільки ніяких справжніх речей їх не збереглося. На жаль ця умовна форма не є винаходом римської історіографії. Вона являє собою перенесення на римський грунт теорії та практики грецьких істориків. У працях Фукідіда та Полібія ми можемо знайти не менше політичних промов, ніж у Лівія, причому у більшості випадків ці промови також вигадані.
Але ця обставина не завадила Фукідіду та Полібію серйозно відноситися до джерела та достатньо глибоко аналізувати причини подій. Лівій, як і його римські попередники, сприйняв лише зовнішню форму грецької історіографії і не зміг зберегти її серйозність та глибину.
Тіт Лівій був офіціозним істориком, і ідеї його твору, створеного на потребу політичного режиму Августа, в цілому нічим не відрізняється від ідей та оцінок очільника держави. Вміло описавши переваги римської військової дисципліни у порівнянні із хаотичністю та нестійкістю варварських полчищ, він опинився безсилим внести у свою працю якусь подобу римського порядку. У ній немає дисципліни думок, яка наявна у творах вищезгаданих Фукідіда та Полібія. У викладі Лівія історія Риму постає як зібрання фактів, важливе межує із несуттєвим, декламація заміняє собою.
У Лівія на першому плані - художність зображення. Не стільки пояснити, скільки показати та вразити - таке основне направлення його роботи, його основне завдання. Це історик-художник, історик-драматург. Тому він і віддзеркалює собою - із найбільшою яскравістю та закінченістю - другий (після наукового) напрям у античній історіографії, напрям, який може бути визначений як художній, а точніше художньо-дидактичний.
Тіт Лівій помер через три роки після смерті Августа. Його твір пережив тисячоліття і залишився одним із найбільш значних пам'яток цього часу, поряд із „Енеїдою" Вергілія. Це була праця, яка цілком відповідала вимогам пишності та величі, які були притаманні для тієї епохи.
Проте чимало науковців, зокрема радянські (А. І. Немировський) вважають, що із точки зору наступних поколінь, цей твір був продуктом часу обманутих надій. Вони вважають, що Лівій не створив твору, який міг би морально вплинути на сучасників та заслужити високу оцінку наступних поколінь. У історіографії минулих десятиліть, особливо у радянській, побутує думка про якусь жахливу недорозвиненість давньоримської історіографії у порівнянні із грецькою історіографією, із поглядами і творчістю вже не раз нами згадуваних Полібія та Фукідіда.
У радянській історіографії побутує думка, що римська молодша анналістика, до якої безпосередньо відноситься Лівій, втратила так звану наївність на безхитрісність, якими відзначалися аннали минулих римських істориків, зокрема Квінтія Фабія Піктора, набула багатослів'я та „розв'язності", які були притаманні Фепомпу, Тімею та іншим корифеям грецької риторичної історіографії. Стверджується, що гордячись Полібієм та широко користуючись фактичним матеріалом його праці, пізніші після Лівія римські історики I ст. до н. е виявилися на рідкість несприйнятливими учнями і „уроки" написання історії, надані Полібієм, були погано ними „засвоєні". Причинами цього вважаються принципові установки, із яких вони виходили під час створення своїх праць. Я цілком погоджуюся із останньою фразою, але абсолютно не згоден із другорядністю давньоримської історіографії у порівнянні із давньогрецькою. Навіть незважаючи на численні недоліки першої, у якій майже завжди Римська держава та її громадяни стоять на голову вище за інші народи, а також недостатність використання джерельної бази римськими авторами, дана історіографія має свою неповторну специфіку. У Тіта Лівія вона полягає насамперед у тому, що являє собою інший, ненауковий напрямок у античній історіографії, тобто художньо-дидактичний, тобто автор свідомо і принципово не хотів писати свою працю у цілком науковому руслі.
Згідно із загальноприйнятою точкою зору праця під назвою „Історія" (будь якої країни чи народу) повинна мати лише наукове спрямування, і відповідно до цього ми звісно ж можемо цілком впевнено і без якихось сумнівів розкритикувати Лівія як історика. Але його праця не підпадає під визначення наукова. Вона насамперед художня. Художня як „Енеїда" Вергілія, художня як „Одіссея" та „Іліада" Гомера. Саме тому оцінювати творчість Лівія і його погляди як історика потрібно у дещо іншому ракурсі (на мою точку зору), відштовхуючись насамперед від її художньої основи.
Щодо використання джерельної бази та надмірного патріотизму та возвеличення Римської держави та римського народу, то треба згадати, що історики античності дуже рідко обминали почуття патріотизму, оминаючи свої твори, тим більше, що возвеличуючи римський народ над усіма іншими як найбільш цивілізований та розвинутий.
Що ж до джерельної бази, то як ми знаємо, навіть ґрунтовні художні історичні твори не писалися на основі обширного використання джерел чи документів, у них вони використовуються фрагментарно. А чому? Та тому що для подібних творів це просто не потрібно.
Римська імперія не була добою потужного й прогресивного мислення. Вона зробила напрочуд мало в просуванні уперед по будь-котрій із тих стежок пізнання, що їх доти вже відкрили давні греки. Якийсь час вона підтримувала життя в стоїчній та епікурійській філософіях, не розвиваючи їх, і тільки в неоплатонізмі появила хоч якусь філософську оригінальність. У природничій науці не зробила нічого такого, що перевершило б досягнення елліністичної доби. Навіть у прикладній природничій науці була вона украй слабка. Вона користалася елліністичною фортифікацією, елліністичною артилерією, а мистецтва й ремесла у неї були почасти елліністичні, почасти -- кельтські. В історії вона зберегла інтерес, зате втратила силу. Після Лівія більш ніхто вже не брав на себе його завдання; годі й казати про те, щоб хтось заповзявся перевершити його. Пізніші історики або копіювали його, або скромненько обмежувались оповіддю про найближче минуле.
Список використаних джерел та літератури
1. Бокщанін А. Г. Джерелознавство Древнього Риму : навчань. посібник/ А. Г Бокщанін. - М.: МГУ, 1981. - 160 стор. - стор. 29, 60-62.
2. Історики античності : В двох томах. Том II. Древній Рим: пер. з латів / Сост. І прим. М. Томашевської. - М.: "Правда", 1989. - 640 стор. - стор. 51-52.
3. Історики Риму : пер. з латів. - М.: "Художня література", 1970. - 496 стор. - стор. 19-21.
4. Лівій Тіт. Війна з Ганнібалом: пер. з лат
Тіт Лівій реферат. История и исторические личности.
Реферат: Мита
Любительский И Профессиональный Спорт Рефераты Курсовые
Жизнь И Творчество Бетховена Реферат
Понятие О Внимании В Психологии Реферат
Практическая Работа Осуществление Химических Превращений
Реферат: Нормирование загрязнений сельскохозяйственных почв
Музыка Нас Не Покинет Сочинение
Реферат: Модернизация системы охранной сигнализации в ООО "Мотексавтозапчасти"
Маленькое Сочинение Про Папу
Доклад по теме Страстной бульвар
Контрольная работа по теме Сущность мировой экономики
Реферат: Взаимодействие государственных и муниципальных органов
Реферат: Освобождение от административной ответственности
Дипломная работа по теме Поощрительные меры на военной службе
Реферат Режим Труда И Отдыха Организация Сна
Контрольная Работа По Биологии Членистоногие
Дипломная работа по теме Повышение продуктивности лесов с помощью гидротехнической мелиорации
Дипломная работа: Проект автоматизированного рабочего места специалиста по формированию программ радиовещания
Административные Взыскания Реферат
Сочинение Зачем
Турецкая республика - География и экономическая география контрольная работа
Государственное управление как объект административно-правового регулирования - Государство и право реферат
Анализ кадровой политики в прокуратуре Новосибирской области при подборе кадров в аппарат прокуратуры (на примере отдела государственной гражданской службы) - Государство и право курсовая работа