Свідомість людини - Психология контрольная работа

Главная

Психология
Свідомість людини

Пізнання як процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини. Головна ознака агностицизму. Раціональне пізнання у мисленні. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Регулятивні принципи побудови наукової теорії.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) - це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму / Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю. Проте слід зазначити, що агностицизм виявив важливу проблему гносеології - що я можу знати? Це питання стало провідним у праці Канта «Критика чистого розуму» і досі залишається актуальним. Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розвивається, на кожному конкретному етапі свого розвитку має обмежений, відносний характер. Агностицизм абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ. Все знання зводиться ним або до звички, пристосування, специфічної організації психічної діяльності (Юм), або до конструктивної діяльності розсуду (Кант), утилітарної користі (прагматизм), до прояву специфічної енергії органів чуття (Мюллер), до «символів», «ієрогліфів» (Гельмгольц. Плеханов), до результатів угоди між вченими (конвенціоналізм), до відображення відношень між явищами, а не їхньої природи (Пуанкаре, Бергсон), до правдоподібності, а не об'єктивної істинності його змісту (Поппер). Спільна ідея - знання - не дає відображення сутності дійсності, а в кращому випадку обслуговує утилітарні потреби та запити людини. Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обґрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання, а найкраще - у питанні про джерела пізнання. Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання. Згідно з матеріалістичною гноселогією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності - це процес творчого відображення її в свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою - це результат відображення, суб'єктивний образ об'єктивного світу. Проте є принципова різниця в розумінні процесу пізнання як відображення дійсності домарксистським матеріалізмом та сучасною матеріалістичною теорією пізнання. Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розглядала ізольовано від суспільно-історичної практики людства, виключно як пасивний споглядальний процес, у якому суб'єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою, а об'єктом - така ж вічна і незмінна в своїх закономірностях природа. Подальший розвиток матеріалістичної теорії пізнання полягає, по-перше, в поширенні діалектики на пояснення пізнавальних процесів, створенні діалектики як науки про загальні закони розвитку природи, суспільства, мислення і пізнання; по-друге, у введенні принципу практики як основного і вирішального для з'ясування сутності гносеологічних проблем та їхнього вирішення. Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-історичний характер, що виявляється, по-перше, у тому, що всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовлені нею; по-друге, окрема людина навчається мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих людством знань, мови, тобто завдяки засвоєнню суспільно-історичного досвіду, нагромадженого попередніми поколіннями; по-третє, сам процес оволодіння цим досвідом передбачає життя в суспільстві, в людському колективі; по-четверте, те, що людина може пізнати і що вона пізнає, теж визначається рівнем суспільно-історичного розвитку людства, всесвітньо-історичним розвитком загальної системи знань, закріплених у предметах матеріальної та духовної культури, в категоріальній будові мислення, в його структурі, в мові. Введення в теорію пізнання принципів діалектики і практики дало змогу застосувати до пізнання принцип історизму, зрозуміти пізнання як суспільно-історичний процес відображення дійсності в логічних формах, що виникають на основі практики; науково обґрунтувати здатність людини в своїх знаннях давати істинну картину дійсності, розкрити основні закономірності процесу пізнання, сформулювати основні принципи теорії пізнання. Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких основоположеннях.
Пізнання - вид духовної діяльності людини, спрямованої на суб'єктивне відтворення світу речей, предметів, станів, процесів явищ тощо; на їх систематизацію і зберігання. Пізнання, а згодом і адаптація людини до навколишнього середовища починається за допомогою органів чуття. Предмети і явища, впливаючи на органи чуття, викликають відчуття. Відчуття - це чуттєвий образ якихось властивостей предметів і явищ, що виникає у людини в результаті дії їх на один з органів чуття. У взаємодії органів чуття і навколишнього світу виявляється загально біологічна властивість, характерна для всієї живої матерії, - чутливість. Саме за допомогою органів чуття (рецепторів) організм установлює взаємозв'язок з навколишньою дійсністю. Відчуття людини є різноманітними і визначаються тим, які органи чуття беруть участь у їх утворенні. Властивості і характеристики речового світу - шорсткість або гладкість предмета відбиваються за допомогою дотику. Колірну палітру явищ людина сприймає зором, гамму запахів природи - за допомогою нюху, симфонію звуків - за допомогою слуху, солодкість, гіркоту тощо - завдяки смаку. Відчуття дають людині не тільки первинну інформацію про навколишнє середовище, виступають для неї невід'ємним джерелом для утворення і повноцінного функціонування інших чуттєвих образів: сприйнять та уявлень. Сприйняттям (перцепцією) називається чуттєвий образ предмета або явища у цілісній визначеності. Будь-яке сприйняття охоплює безліч різноманітних відчуттів, проте не є якоюсь арифметичною сумою, отриманою від інших органів чуття. І справді, узявши в руки мобільний телефон, людині здається, на перший погляд, що «мобілка» і є якийсь набір характеристик. Це плоский, гладкий предмет, що світиться, має своєрідну форму, колір, розмір і видає певні звуки. Проте такі ж властивості й характеристики можуть бути притаманні й іншим предметам речового світу, тоді їх чомусь не називають телефоном. Отже, сприйняття не складається тільки з елементарних відчуттів, а саме є відчуттям, якому притаманна набагато складніша структура. Людина ж не сприймає, наприклад, спочатку цифри, а потім телефон, спочатку чуємо ноти, а потім мелодію. Адже люди сприймають саме цілісність телефону або мелодії. Більш того, органи чуття, маючи колосальний банк відображення даних, не використовуються повністю сприйняттям. Якщо уважно розглянути умови сприйняття, то маємо неодмінно визнати, що завжди сприймаємо лише те, що потрапляє в поле інтересу людини. Можна легко переконатися на прикладах елементарного сприйняття предметів реальної дійсності. Саме сенс сприйняття тісно взаємодіє з певною дією людини. Сприйняти телефон - це означає використовувати можливість за його допомогою поговорити з певним абонентом; сприйняти включений персональний комп'ютер - це означає приготуватися до початку або до завершення якої-небудь невідкладної програми; сприйняти телескоп - це означає приготуватися подивитися у нескінченний зоряний світ Галактики. Сприйняття у людини включає усвідомлення предмета з урахуванням її попереднього досвіду. А якщо людина визнала, що сприйняття виступає якимось початком для її пізнання навколишньої дійсності, то маємо визнати й те, що пізнання одночасно є інструментарієм впливу людини на певні дії. Найхарактернішими і важливішими особливостями сприйняття є: наочність, цілісність, структурність, константність (мається на увазі відносна постійність), свідомість та інші риси. На основі сприйняття формуються уявлення. Уявлення - узагальнений чуттєво-наочний образ предметів і явищ, що впливали на органи чуття людини десь у минулому, але не сприймаються безпосередньо в даний момент. Уявлення - своєрідна згадка про колишнє сприйняття, в основі якого лежить попередній індивідуальний чуттєвий досвід людини. Виходячи з такого положення, можна констатувати той очевидний факт, що людина, яка ніколи не бачила конкретного предмета, природно, ніколи не зможе уявити у своєрідній сукупності властивостей та унікальній, тільки йому властивій структурі. Уявлення є вищою формою психічної діяльності людини, ніж відчуття і сприйняття. У них виявляються елементи узагальнення предметів і явищ, які сприймалися не тільки одночасно, але й у різних просторово-часових координатах. І хоча в уявленні відстежуються елементи узагальнення, проте все-таки вони є образи, які не розкривають внутрішні (іманентні) характеристики, взаємозв'язки і взаємодії предметів і явищ. Як би не намагалися, наприклад, уявити нескінченність, вона завжди буде образно конкретною скінченністю. Як би не намагалися, наприклад, уявити «точку» в космічному просторі і навіть всі «крапки над і», вона завжди буде образно конкретною. Отже, уявлення завжди даються у вигляді своєрідної образної картинки, чуттєво-наочного образу, в якому узагальнення і абстрагування не зачіпає, а вірніше, не відображає суть сторін і зв'язків світу предметів і явищ. Це звичайно розпливчатий, усереднений, нечіткий образ предметів, але, проте в нім здійснюється елементарне узагальнення з виділенням деяких загальних ознак і з одночасним відкиданням неістотних, другорядних, нехарактерних для даного явища властивостей. Огляд форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) дає можливість визначити характерні риси, властиві цим формам пізнання і перетворення дійсності: безпосередність, тобто невіддільність суб'єкта, який пізнає, від предмета пізнання; наочність або образність; конкретність, тобто одиничність; суб'єктивність, тобто суть надбання одного суб'єкта, що має індивідуальні антропологічні особливості сприйняття і психіки, і зокрема його минулого особистого досвіду; пасивність віддзеркалення дійсності, тобто індивідуум отримує почуттєву інформацію незалежно від своїх бажань, бо є генетичною спадщиною; необов'язковість зв'язку форм чуттєвого пізнання з мовою і мовленням. Якою б значною не була роль форм чуттєвого пізнання (адже вони є первинною, вихідною позицією в пізнанні), проте завдання пізнання полягає в тому, щоб виявити загальне, необхідне, істотне у світі предметів і явищ. Ця мета досягається на другому, вищому рівні пізнання - на рівні мислення. Цей рівень називається також раціональним пізнанням (від лат. ratio - розум). Мислення виникає на підставі даних чуттєвого пізнання, без яких міркування людини лишається позбавленим будь-якого змістовного сенсу. Якщо уважно проаналізувати перехід від чуттєвого пізнання до раціонального пізнання, то відмітимо, що чуттєві дані фіксуються в словах і словосполученнях. Саме в такий момент триває трансформація чуттєвих даних, тобто їх перетворення, яке можна назвати усвідомленням даних людиною. Отримавши певний чуттєвий образ, людина повідомляє у словесній формі подібним до себе: «магніт», або «трансформатор», або «красивий захід», тим самим людина усвідомлює своє сприйняття, а це означає, що людина підводить конкретний предмет або явище, що сприймаються нею, під загальне знання про всі подібні предмети і явища певного класу. Отже, чуттєві форми пізнання немовби делегують матеріал для мислення, яке активно переробляє одержаний матеріал і трансформує його в досвід людської діяльності.
Раціональне пізнання якнайповніше і найадекватніше відображає дійсність у мисленні. Мислення є здійснюваний у процесі практики цілеспрямований, усвідомлений процес узагальненого і опосередкованого віддзеркалення дійсності. У такому процесі людина на основі чуттєвих даних розкриває закономірні зв'язки, які фіксує у формах: поняття, думка, висновок, теорія. Слід зазначити, що поняття, думка, висновок, теорія є особливими, необхідними мовними формами відображення людських знань. Це пояснюється тим, що саме за допомогою мовних виразів, які є матеріальною оболонкою думки, людина об'єктивує свою думку. Проте головне в такому процесі полягає в тому, що людина може за допомогою мовних форм зафіксувати, зберегти і передати свої думки іншим людям для можливості взаємного розуміння один одного в суспільстві. Тому з необхідністю визнається, що мова є основним засобом формування думок, засобом їх вираження і передачі. Мова може бути природною (звичайна, розмовна мова) або штучною (специфічна мова символів математики, фізики чи хімії, мова нот, мова символічної логіки тощо). Тут слід особливо виділити, що мислення і мова є не чисто природними властивостями людини, а сформованою впродовж тривалого історичного розвитку функцією наочно-практичної діяльності соціального суб'єкта, суспільства в процесі духовної діяльності та спілкування, ідеальною їх формою, тоді як чуттєві образи постійно несуть на собі відбиток суб'єктивності за своїм змістом та існуванням, думки, будучи матеріалізованими у словах, втрачають цю суб'єктивність за змістом. Так, думки якогось Петренка, великою мірою, більш належать соціуму, аніж йому самому, бо він увібрав культуру середовища, в якому тривало все його життя і діяльність до сучасності. Якщо ж Петренко вжив слово, наприклад, мінерал, то зрозуміло, що йдеться про певного представника класу природних неорганічних хімічних речовин, що входять до складу земної кори. Це знання не обтяжене ніякими подробицями і частковостями суб'єктивного чуттєвого образу мінералу. Характерною особливістю мислення є і те, що мислення є пізнанням світу в абстракціях. Абстрагування - це процес позбавлення від випадкового, неістотного, другорядного і одночасне виділення необхідного, атрибутивного, загального, істотного. Загальна ідея аудиторії - ідея абстрактна, адже справді завжди бачимо ту або іншу конкретну аудиторію: певного розміру, з характерною матеріально-просторовою організацією та унікальним інтер'єром. Абстрактна ж ідея при пускає лише загальні найхарактерніші особливості подібних соціально-просторових структур і організацій, призначених для реалізації певних функцій. Отримуючи з чуттєвого досвіду знання про предмети і явища навколишнього середовища, виявляємо, що в одних властивостях предмети і явища є подібними і навіть тотожними, тоді як в інших розрізняються, а деколи і взагалі виступають абсолютно протилежними. Часто не помічаємо, як мимоволі порівнюємо предмети і об'єднуємо їх у класи на підставі якихось певних властивостей, що уявляються істотними для практичної діяльності або для розвитку якоїсь теорії. Розрізняють абстракцію - просто як звичайну (тривіальну) ідею і суть - ідею, якій притаманна реальність. Поняття наднаціональна суть, або справедливість, є ідеал, що реально існує в душі кожної без винятку людини. Абстрактне - це щось ізольоване і таке, що розглядається окремо як певна цілісність. Абстракції - скорочення, своєрідні інформаційні ущільнення, в яких охоплюємо, згідно з їх загальними ознаками, безліч найрізноманітніших чуттєво сприйманих речей, що оточують і які потрапляють у формат потреб та інтересів людей. У результаті абстрагування окремих властивостей предметів і явищ утворюються поняття, тобто загальні знання про деякі класи однорідних предметів і явищ. Досвід абстрагування дає можливість зробити висновок, що мислення має узагальнений характер відображення дійсності. Це означає, що на раціональному рівні пізнання всяке окреме пізнання може здійснюватись тільки винятково на основі загального, тобто вже виділених суттєвих сторін конкретного класу предметів і явищ. Можна сказати що-небудь про конкретну гідроелектростанцію тільки на підставі знання про загальні характерні ознаки всіх видів електростанцій взагалі та всіх гідроелектростанцій зокрема. Характерною особливістю мислення є також і те, що мислення - опосередковане пізнання. Це означає, що людина за допомогою мислення отримує можливість пізнавати те, що неможливо безпосередньо сприймати. Більш того, людина може пізнавати і те, що ніколи не потрапляло в безпосереднє поле її індивідуального сприйняття. Левову частку інформації про світ речей і явищ людина отримує з банку даних і знань за допомогою висновків.
Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний (грец. empeiria - досвід) - це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостережень та експериментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх доповнюють; дає знання зовнішніх, видимих зв'язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо. Теоретичне пізнання (грец. - розгляд, дослідження) - це пояснення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення.
Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити майбутнє. Метафізичний підхід до розуміння емпіричного і теоретичного рівнів пізнання виявляється в запереченні єдності між ними або абсолютизації одного з них. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а теоретичне - емпіричне. Суперечності між емпіричним і теоретичним знанням вирішуються практикою, яка є основою пізнання і критерієм істини.
До форм пізнання належать проблема, ідея, концепція, гіпотеза, теорія. Кожна форма пізнання має свою специфіку. Особливо складний характер мають форми соціального пізнання. Головні його особливості полягають у тому, що в соціальному пізнанні суб'єкт і об'єкт збігаються, відображення дійсності відбувається через інтереси людей, які можуть сприяти об'єктивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному імовірний статистичний характер. Усі наукові методи пов'язані між собою. З їхньою допомогою наука осмислюється в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дає можливість оцінювати перспективи пізнавального процесу. Типова логічна структура наукового дослідження може бути представлена у вигляді ланцюга такої послідовності: «проблема - гіпотеза - теорія». Тобто наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе порушення проблеми, висунення гіпотез, збирання фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає можливість розв'язати порушену проблему. Проблема, на думку П.В. Копніна, - це знання про незнання. Для визначення послідовності розв'язання проблем необхідно їх класифікувати. Сучасні знання з логіки наукового пізнання дають можливість виділити п'ять гносеологічних принципів класифікації проблем: об'єктний, функціональний, структурний, екзистенціальний і часовий. Відповідно до об'єктного принципу проблеми умовно поділяються на конструктивні, що відображають пошук за заздалегідь заданими параметрами, і аналітичні, що відображають суперечності суб'єкта з актуально існуючим невідомим об'єктом. Функціональний принцип дає можливість поділити проблеми на стратегічні (спрямовані на вирішення довготермінових глибинних завдань) і тактичні (спрямовані на розв'язання сьогоденних, дрібних ситуацій). Структурний принцип дає ключ до розуміння внутрішньо наукових (виникають у межах однієї науки) і комплексних (пограничних або міждисциплінарних) проблем. Екзистенціальний принцип дає можливість поділити проблеми на реальні і нереальні (псевдопроблеми). Нарешті часовий принцип класифікації підкреслює різницю між першочерговими і другорядними проблемами. Аби остаточно сформулювати проблему, щодо неї слід виконати такі процедури: відокремлення реальних проблем від псевдопроблем; селекція реальних проблем за критерієм необхідності їх розв'язання; відбір проблем за критерієм цінності результату, що очікується; відбір проблем відповідно до критерію можливості її розв'язання.
Перша з цих процедур спрямована на цільову мобілізацію зусиль дослідників на розв'язання реальних проблем. Для цього їх слід відокремити від псевдопроблем. Серед них, по-перше, потрібно виявити так звані «вже не проблеми» (тобто ті, що вже розв'язані, але з різних причин потрапили до переліку реальних проблем). До них у наш час належать проблеми винаходу велосипеда. По-друге, слід розпізнати так звані «ще не проблеми» (тобто ті, для розв'язання котрих іще не створені необхідні умови). До них у наш час можна зарахувати проблеми «купівлі-продажу ділянок Місяця». По-третє, це так звані «ніколи не проблеми» (тобто такі, для котрих принципово не може існувати рішень). До них можна віднести проблеми створення «вічного двигуна». «Псевдопроблеми», на думку Л.Д. Ландау, приводять дослідника до стану мисливського собаки, що гавкає під пустим деревом. Друга процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників на розв'язання реальних проблем, вкрай важливих для сучасної науки й суспільства. Без розв'язання таких проблем подальший розвиток науки й суспільства стає неможливим. До них у наш час належать екологічні проблеми, проблеми сталого розвитку, проблеми діалогу цивілізацій тощо. Третя процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників, на розв'язання першочергових для суспільства проблем. До них належать проблеми подолання голоду, боротьби з міжнародним тероризмом, охорони здоров'я людини тощо. Четверта процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників навколо проблем, для розв'язання котрих є всі необхідні можливості: ресурси, кадри, теоретичне й інформаційне забезпечення. До них передусім належать прикладні проблеми науки. Ідея (від грец. ЯдЭб - початок, основа, прообраз) - це форма наукового пізнання, яка не тільки відображає об'єкт, його зв'язки, закономірності, а й спрямована на перетворення дійсності. Вона також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує такі функції:
підсумовування досвіду попереднього знання;
синтезування знання у цілісну систему;
евристичного принципу для здобуття нових знань;
наукового пошуку нових шляхів і підходів до розв'язання проблем;
прогнозування належного майбутнього;
спрямування пізнавальної діяльності людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання про майбутнє. Гіпотеза - це форма наукового пізнання, за допомогою якої формується один з можливих варіантів розв'язання проблеми. Кожна гіпотеза повинна відповідати таким вимогам: по-перше, діалектичному принципу розвитку, тобто розвиватися від моменту її усунення до перетворення у наукову теорію, бути результатом розвитку попереднього знання і підставою для виникнення нового знання; по-друге, діалектичному принципу взаємозв'язку і взаємообумовленості явищ, процесів дійсності, тобто враховувати вплив на будь-які елементи гіпотетичного знання теорій, концепцій, фактів суміжних галузей науки і практики; по-третє, загальнонауковому принципу відповідності, тобто спиратися на досягнення попереднього знання, включати його як базовий або випадковий елемент у нове знання. Крім того, вона повинна бути логічно несуперечливою, принципово перевірятися, пояснювати всі факти, для вивчення яких висунута. На стадії висунення гіпотез їхня кількість не може обмежуватися жодними підставами, крім наукових. Інакше кажучи, чим більше гіпотез, тим більша ймовірність того, що серед них є плідні. Кінцева наукова цінність гіпотези не повинна ставитись у пряму залежність від ступеня її обґрунтованості під час оцінювання. Як правило, одна з конкуруючих гіпотез перетворюється у теорію. Наукова концепція (від лат. сonceptio - сприйняття) - це форма тлумачення основної ідеї теорії, система поглядів на певне явище, спосіб його розуміння й тлумачення. Теорія (від грец. иещсЯб - розгляд, дослідження) - це структурована система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта пізнання. Існують три основні типи наукових теорій: 1) емпіричні, або описові теорії (їхні положення є узагальненням емпіричних даних, фактів); 2) математизовані теорії (їхня сутність відтворюється математичними моделями); 3) дедуктивні теорії (в основу їх створення покладені спеціальні формально-логічні мови).
У свою чергу дедуктивні теорії поділяються також на три види: 1) аксіоматичні (будуються на основі очевидних положень - аксіом); 2) конструктивні (будуються на основі створених абстрактних об'єктів); 3) гіпотетичні (включають багато інтуїтивних моментів, неопераціональних визначень).
Регулятивні принципи побудови наукової теорії. Існує об'єктивна логіка розвитку наукового знання, котра дозволяє раціонально реконструювати процес розв'язання проблемної ситуації у науці. У найзагальнішій формі результати теоретичної діяльності фіксуються у філософських категоріях. Вони поряд з прийнятим стилем мислення та панівною системою цінностей є факторами, що становлять найважливішу складову контексту наукового відкриття. Тобто категоріальний склад мислення детермінує програму досліджень, прийняту на певному етапі тієї чи іншої сфери пізнання. Велику роль у цьому грають регулятивні принципи пізнання (причинності, відповідності, інваріантності і простості). Ці методологічні регулятиви посідають проміжне місце між загальнофілософськими принципами та принципами спеціально-наукових теорій. Вони виконують роль системи координат, яка суттєво обмежує сваволю у виборі базових положень у процесі побудови концептуальної системи. Причому принципи відповідності й інваріантності є необхідною, але недостатньою умовою побудови теорії; принципи причинності і простості не так аподиктичні, бо виконують лише роль евристичних засобів. Крім того, теоретичні системи є відкритими, вони розвиваються. Вдосконалення їхньої структури відбувається завдяки координації з емпіричним рівнем пізнання, розширенням експериментальної бази науки. Принцип відповідності сформульований Н. Бором у 1913 р. Згідно з ним теорії, істинність яких була встановлена в певних фактичних межах, з появою нових, більш загальних теорій, не усуваються як хибні, а зберігають своє значення для попередніх явищ як гранична форма або окремий випадок. Висновки нової теорії для галузі, де була справедливою стара («класична») теорія, переходять у «класичну» теорію. Це правило поширюється і на математичний апарат обох теорій. Принцип відповідності відображає кумулятивний характер наукового знання. У світлі цього принципу процес пізнання виступає не як зміна несумірних концепцій, а як перехід до більш загальних і адекватних теорій. Деякі недоліки принципу відповідності пов'язані з його ретроспективною спрямованістю, тобто поглядом на старі теорії з позицій нових теорій. Саме це суттєво знижує евристичні можливості цього принципу. Інколи принцип відповідності доповнюють принципом обмежень (заборон) або принципом неможливості. Згідно із першим з них закони природи і суспільства уявляються як заборони, як вказівка на те, чого не може бути. Принцип інваріантності (від лат. invarians - незмінний) проголошує об'єктивним усе те, що залишається незмінним щодо трансформацій, які лежать в основі теорій (М. Борн). Згідно з цим принципом теорія повинна будуватися на величинах і співвідношеннях, які є інваріантними щодо деяких груп перетворень. Система інваріантностей, введена у теорію, виконує функцію ядра, навколо якого будується теорія. Принцип відповідності, проголошуючи збереження певних елементів знання, виступає окремим випадком принципу інваріантності. Принцип споглядальності формулюється як вимога щодо наукової теорії, згідно з якою у ній повинні фігурувати лише такі теоретичні положення і поняття, яким можна дати операціональні визначення. Сучасне його трактування формулюється у вигляді вимоги принципової емпіричної перевірки хоча б наслідків, що випливають з теоретичної системи. Принцип споглядальності тісно пов'язаний з принципом доповнюваності Н. Бора (при теоретичному вивченні деякого об'єкта необхідно користуватись парами понять, що взаємно доповнюють одне одного). Принцип фальсифікованості стверджує, що будь-яку теорію можна спростувати. У зв'язку з цим реакція на критичну аргументацію повинна бути адекватною. На думку К. Поппера, реакція на критику є адекватною, якщо від теорії відмовляються при знаходженні контраргументів хоча б до одного з її наслідків. Нова версія фальсифікаціонізму І. Лакатоса пропонує критично оцінювати не окрему модифікацію, а всю серію припущень, що введені у теорію під впливом нової експериментальної інформації, разом з вихідною теорією.
Принцип простоти зосереджує увагу на таких якостях теор
Свідомість людини контрольная работа. Психология.
Какого Декабря Сочинение
Курсовая работа по теме Піднесення Східної Азії та його конфлікти: досвід Японії
Гофман Собрание Сочинений В 6 Томах
Контрольная Работа На Тему Внедрение Новшеств В Библиотеках
Этическая Ошибка В Сочинении Егэ Примеры
Курсовая Работа На Тему Учет На Малых Предприятиях
Курсовая работа: Природа как предмет философского осмысления
Реферат: Понятие договора мены по Гражданскому кодексу России
Дипломная работа по теме Исследование высоконагруженных компьютерных систем
Реферат по теме Финансовая политика Франции
Реферат Про Птиц 2 Класс
Контрольная работа по теме Пифагорейцы второй половины V-IV вв. до н.э.
Роль Центрального Банка Реферат
Точка Немо Реферат
Курсовая работа по теме Виды международного кредита в Республике Беларусь
Реферат: Потенційна конкурентоспроможність України у виробництві ядерної енергії
Контрольная Работа Профиль Логарифмические Показательные Неравенства
Курсовая работа по теме Моделирование бизнес-процессов телекоммуникационной компании OOO 'Мультикабельные сети'
Курсовая работа по теме Кривошипные прессы
Реферат по теме Противопожарное страхование
Стратегия полов и социальная организация - Биология и естествознание курсовая работа
Административно-правовой статус Федерального агентства по печати и массовым коммуникациям - Государство и право курсовая работа
Бюджетный учет и отчетность - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа