Судові рішення у цивільному процесі України: юридична природа та сутність - Государство и право дипломная работа

Главная

Государство и право
Судові рішення у цивільному процесі України: юридична природа та сутність

Проблема сутності судового рішення в цивільному процесуальному праві України. Судове рішення - найважливіший акт правосуддя у цивільних справах. Порядок ухвалення, перегляду та виконання судових рішень. Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДВНЗ «УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
ФАКУЛЬТЕТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ТА ДО УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ПІДГОТОВКИ
Кафедра міжнародного приватного права, правосуддя та адвокатури
на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліст
«Судові рішення у цивільному процесі України: юридична природа та сутність»
РОЗДІЛ І. Проблема сутності судового рішення в цивільному процесуальному праві України
1.1 Юридична природа судового рішення в цивільній справі
1.2 Види судових рішень у цивільному процесуальному праві
РОЗДІЛ ІІ. Судове рішення - найважливіший акт правосуддя у цивільних справах
2.1 Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення
РОЗДІЛ ІІІ. Порядок ухвалення, перегляду та виконання судових рішень
3.1 Особливості ухвалення судових рішень
3.3 Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах
Актуальність теми. Суттєве оновлення процесуального законодавства викликає потребу в певній корекції наукових підходів, які лежать в основі правової доктрини щодо правової природи та основних якостей головного акту судової влади - судового рішення. Хоча окремі аспекти теорії судового рішення досліджувалися у роботах М.Г.Авдюкова, С.Н.Абрамова, А.Т.Боннера, Є.В.Васьковського, Т.Н.Губарь, М.А.Гурвича, П.П.Заворотько, Н.Б.Зейдера, М.А.Черемина, Н.А.Чечіної, Д.М.Чечота, М.К.Шакарян, П.І.Шевчука, М.Й.Штефана, О.О.Штефан, В.В.Яркова та інших, різний підхід до вивчення сутності судового рішення, виключно багатий зміст та складність цього інституту спричинили те, що до цього часу в теорії цивільного процесу немає загальновизнаного поняття судового рішення, а питання щодо його сутності трактується науковцями неоднаково.
Визнаним положенням у процесуальній науці вважається розмежування судового рішення як акту правосуддя та як процесуального документу. В той же час, основною фундаментальною роботою щодо цієї проблематики є робота М.А.Гурвича, написана понад 50 років назад. Хоча її положення і тепер залишаються актуальними, цю проблематику не можна вважати вичерпаною, перш за все, в зв'язку із уведенням в цивільне судочинство нових судових процедур (наказного провадження, заочного порядку розгляду справ та провадження у справі до судового розгляду) та нових видів постанов, які мають різний зміст як процесуальні документи (судовий наказ, заочне рішення тощо). Юридична природа таких постанов викликала дискусії в науковій літературі, про що, зокрема, свідчать і дисертаційні дослідження Шиманович О.М. «Судові постанови у цивільному процесі України» (Київ, 2005), Навроцької Ю.В. «Заочний розгляд справи в цивільному процесі України» (Львів, 2008), Андронова І.В. «Рішення суду першої інстанції в цивільному процесі України» (Одеса, 2008) та інші.
Звертає на себе увагу й те, що у літературі наявні різні точки зору щодо кола вимог, яким повинно відповідати судове рішення; існують різні підходи до визначення логічного змісту кожної із них; по-різному оцінюється їх співвідношення. Судова ж практика свідчить, що відносно правосудності певної частини судових рішень виникають обґрунтовані сумніви. У зв'язку із цим, є необхідність у визначенні модернізованих наукових підходів до інтерпретації основних якісних характеристик судового рішення та напрямків вдосконалення процесуальної форми здійснення правосуддя у цивільних справах з метою забезпечення ухвалення судами правосудних судових рішень та ефективного їх виконання. Отже, багато питань, що стосуються інституту судового рішення в цивільному судочинстві, досліджені недостатньо повно. Необхідність глибшого їх вивчення та вирішення обумовила вибір теми цього дослідження.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в науковій розробці актуальних проблем судового рішення у контексті здійснення владних повноважень суду як органу судової влади, а також формулювання теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на подальше удосконалення цивільного процесуального закону та судової практики з метою підвищення ефективності судового захисту та створення такого процесуального механізму, який би забезпечив ухвалення судом справедливих та правосудних рішень.
Мета наукового дослідження зумовила наступні завдання наукового пошуку:
- дослідити та узагальнити існуючі в науці цивільного процесуального права концепції щодо визначення сутності та поняття судового рішення в цивільному судочинстві;
- дослідити підстави диверсифікації процедур цивільного судочинства та відповідних різновидів судових рішень в межах єдиної процесуальної форми цивільного судочинства;
- дослідити та узагальнити вимоги, яким має відповідати судове рішення, з'ясувати суть, логічний обсяг та зміст кожної з них;
- визначити проблеми, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах. Об'єктом дослідження є судове провадження як комплексна система процесуальних дій суду та учасників цивільного процесу в межах процесуальної форми цивільного судочинства.
Предметом дослідження є судові рішення у цивільних справах як завершальний елемент цивільного судочинства, його види, а також вимоги, яким повинно відповідати судове рішення, як умови його правосудності. В роботі не досліджуються інші постанови суду, зокрема ухвали, оскільки ними цивільна справа по суті заявлених вимог не вирішується і вони виконують іншу процесуальну функцію, а тому мають бути предметом самостійного наукового дослідження.
Наукова новизна визначається передусім тим, що в роботі здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у дослідженні актуальних проблем судового рішення у контексті здійснення владних повноважень суду як органу легітимної судової влади, а також у формулюванні теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на подальше удосконалення цивільного процесуального закону та судової практики з метою підвищення ефективності судового захисту та створення такого процесуального механізму, який би забезпечив ухвалення судами правосудних судових рішень та ефективне їх виконання, шляхом створення такої структури як приватний виконавець.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення, досліджені в дипломній роботі можуть бути використані для вдосконалення правотворчої діяльності, правозастосовної діяльності та зокрема для вирішення проблеми виконання судових рішень.
РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМА СУТНОСТІ СУДОВОГО РІШЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
1.1 Юридична природа судового рішення в цивільній справі
судовий рішення цивільний процесуальний
Суд є органом державної влади, у зв'язку з чим волевиявлення суду з тих чи інших питань мають владний характер. Втілюються вони у відповідну процесуальну форму - форму судових рішень, постанов та ухвал.
Судове рішення з цивільної справи - інститут, теоретичній розробці якого в науці цивільно-процесуального права має бути приділена серйозна увага.
Інтерес, виявлений процесуальною теорією до теми судового рішення, глибина і багатосторонність досліджень дали суттєві результати. Однак було б неправильно стверджувати, що всі, навіть основні, питання вирішені, і потреба в подальшому дослідженні відсутня. Прогалини в теорії рішення суду існують. Як у будь-якій теорії цивільного процесуального права, ми зустрічаємося з різними, а іноді протилежними поглядами, і тут далеко не все зроблено для того, щоб розкрити причини суперечностей, висвітлити сутність проблеми.
Як було сказано вище, в теорії цивільного процесу з приводу юридичної природи судового рішення були висловлені різні судження, в яких виділяються окремі властивості, що характеризують його. Стверджується, що воно є актом судового, підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин і наказом суду; актом визнання, підтвердження існування чи неіснування спірного права і наявності в підтвердженні наказу; актом захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій та охорони правопорядку шляхом встановлення права і сприяння в його здійсненні; актом застосування норми права, що владно підтверджує правовідносини сторін, тощо [49, с. 157]. Дійсно, судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права та ін. Але зазначені риси підкреслюють лише окремі властивості рішення, які не дають повного уявлення про його суть.
В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави, але суть його не в цьому. Застосування примусової сили державою - це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення. Воно спрямоване безпосередньо на виконання заходів примусу. Особливо чітко вони виявлені в рішеннях про задоволення судом позову про присудження. В них суд від імені держави визначає для сторін виконання певних дій реалізації їх спірних правовідносин. Визначення для сторін таких дій - це і є наказ суду. Примусова сила судового рішення властива і рішенню про визнання. Вона опосередковується на різних суб'єктах неоднаково і залежить від процесуального становища суб'єкта правовідносин, від характеру заінтересованості його в наслідках вирішення справи [36].
В рішенні суду є також елементи декларативного характеру -- підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Таке підтвердження правовідносин є обов'язковою передумовою для відбиття в рішенні не тільки наказу, а й інших його властивостей. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосував примусову силу, він спочатку повинен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб'єктом матеріальних правовідносин певних дій. Неправильним буде визначення суті судового рішення за допомогою застосованих ним способів захисту права, передбачених ст. 6 ЦК, зокрема, визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що його порушують; присудження до виконання в натурі, припинення або зміни правовідносин тощо [3]. Суть рішення суду опосередковується метою і завданням цього процесуального акта. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об'єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, коли виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, із суб'єктивних та об'єктивних меж дії судового рішення. Судове рішення - акт правосуддя в цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної, економічної і юридичної його характеристики [31].
Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення виступає цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції по розгляду і вирішенню справи по суті. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуванню норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.
Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави - сторонам присуджується додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин [ 46, c.159 ].
Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій України, система господарства і власність.
В рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями та сприяє підвищенню їх правової свідомості [ 43, c.298 ]. Застосування в рішенні суду закону, розкриває перед широкими масами населення зміст законів України, утверджує в свідомості громадян повагу до низ і правопорядку, правил співжиття, виконує виховну функцію.
Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 від 29 грудня 1976 р. « Про судове рішення» в п.1 ( в редакції постанови №14 від 18.12.2009 р.) звертає увагу суддів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права [11].
Отже, суть судового рішення в тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, постановленим у передбаченому законом порядку іменем України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і громадських інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб в дусі поваги до Конституції, законів України, честі і гідності людини.
Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що судове рішення є найвагомішим у ієрархії судових актів також відповідно до ст. 124 Конституції, ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [4].
Як зазначав вчений-процесуаліст М.Й.Штефан, судове рішення - акт правосуддя у цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільне від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямоване, від його політичної, економічної і юридичної характеристики [48, c.425]. У судовому рішенні найяскравіше виявляється владна воля суду.
І при цьому чіткому визначенні поняття «судове рішення», деякі науковці мають розбіжні думки. Наприклад, така трактовка судового рішення пропонується Фурсою С. Я.
Судове рішення - це постанова суду, якою справа вирішується по суті. Крім того, судове рішення - це процесуальний акт у цивільній справі, який має свого форму та зміст, у ньому підсумовується уся діяльність суду першої інстанції щодо вирішення справи по суті, тобто встановлення фактичних обставин справи - наявність або відсутність юридичних фактів, якими позивач, заявник чи їх представники обґрунтовують свої вимоги, а відповідач, заінтересовані особи чи їх представники заперечують проти позову чи встановлюваного судом факту у порядку окремого провадження, дослідження та оцінка поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів та правова кваліфікація конкретних правовідносин [ 41, c.512 ].
Подібне визначення дає науковець Ясинок М.М. На його думку, судові рішення - це акти правосуддя, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні нори матеріального та процесуального права.
Сутність судового рішення проявляється у впливі на матеріальні правовідносини та здатності підтверджувати взаємовідносини суб'єктів матеріального права (цивільних, трудових, сімейних, земельних, житлових правовідносин), усуває їх спірність, створює правову можливість реалізації права або охоронюваного законом інтересу [ 38, c.304].
Більшість сучасних вчених-процесуалістів, серед яких М. А. Вікут, І. М. Зайцев, В. В. Комаров, І. В. Решетнікова, В. В. Ярков, М. К. Треушніков, визначають судове рішення як постанову суду, яка постановляється іменем держави і підтверджує наявність чи відсутність конкретних правовідносин або юридичних фактів і зобов'язує певних осіб діяти певним чином.
Однак у радянські часи поняття судового рішення в процесуальній літературі визначалося по-різному. Відповідний аналіз провела О. М. Шиманович [47]. Так, одні автори вважали, що це є постанови суду з приводу об'єкта процесу, тобто по суті спору між сторонами про право цивільне, і що судове рішення - це така постанова суду, якою розв'язується спір про право цивільне. Другі доводять, що це постанови суду першої інстанції, якими вирішується правовий спір, розв'язується матеріально - правовий спір і дається тим самим відповідь на звернення до суду про захист суб'єктивного права або інтересу, що охороняється законом. Інші автори визначають судові рішення як постанови суду, в яких дається відповідь на позовні вимоги і визначаються права та обов'язки сторін, що виникають зі спірних правовідносин.
Узагальнюючи всі визначення поняття судового рішення, П. П. Гуреєв зазначив, що це найважливіший акт правосуддя, в якому суд, керуючись законом, від імені держави і на підставі встановлених у судовому засіданні фактів вирішує цивільну справу по суті, дає відповідь на вимогу позивача та заперечення відповідача, вирішує питання про охорону і захист інтересів громадян і юридичних осіб.
Наведені визначення поняття судового рішення, які мали місце в теорії радянського цивільного процесуального права, більшою чи меншою мірою глибоко й логічно розкривали зміст цього правового явища загалом правильно. Але слід звернути увагу на одну неточність властивої риси судового рішення, яку постійно підкреслюють автори, а саме про вирішення судовим рішенням матеріального правового спору. Це положення дійсно властиве, але лише для справ позовного провадження, де поставлено питання про необхідність охорони чи захисту порушеного права, тобто необхідність прийняття з боку суду таких дій, які б ліквідували спірність юридичних відносин і усунули правопорушення. Але в окремих категоріях справ відсутній спір про право. Також за діючим цивільним процесуальним законодавством на розгляд суду віднесені справи з адміністративно-правових відносин та окремого провадження, в яких завжди відсутній спір про право. Суд лише встановлює наявність чи відсутність певних юридичних фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення прав. У дореволюційному праві цей вид провадження мав назву охоронного або безспірного. При вирішенні таких справ суд також приймає такий процесуальний акт, як рішення [55, c.132].
Також окремо слід торкнутися такого різновиду судових рішень як судового наказу. Особливість цього акту полягає у його подвійній природі: з одного боку - він є судовим рішенням, а з іншого - виконавчим документом. Така природа є винятком із загального правила та зумовлена необхідністю захисту безспірних прав стягувача у спрощеному порядку на підставі безспірних офіційних письмових доказів. Але при цьому, виходячи із принципу рівності сторін, до яких можна віднести стягувача та боржника - суб'єктів наказного провадження, боржнику також законом гарантується захист його прав шляхом спрощеної процедури скасування судового наказу.
Хоча наказне провадження є спрощеною судовою процедурою про стягнення з боржника грошових коштів, але воно здійснюється у межах судової процедури, регламентується ЦПК, хоча й з деякими винятками. Тому судовий наказ - це постанова (акт), якою закінчується судовий розгляд, але спрощений, оскільки здійснюється він суддею як обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних відносин відповідно до встановленої ЦПК процедури, хоча за відсутності стягувача та боржника. Але, якщо стягувач бажає, він може бути присутнім при розгляді судового наказу, так само як і боржник, оскільки за ч. 2 ст. 6 ЦПК ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи [2].
Дуже чіткі вказівки дає постанова Пленуму Верховного Суду №14 «Про судове рішення у цивільному процесі» від 18.12.2009 року :
1. Судові рішення викладаються у формі ухвали або рішення частина перша статті 208 Цивільного процесуального кодексу України ; далі - ЦПК [2]. Судовий наказ і заочне рішення є різновидами судового рішення.
Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду іменем України, в тому числі при відшкодуванні шкоди відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 року «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» [5], в якому вирішуються питання, що складають його зміст (статті 214 - 218 ЦПК). Інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема, закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду) оформляються постановленням ухвали [11]. Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (частина перша статті 14 ЦПК) [2].
2. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України [1] прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК) [2] .
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК [2], вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК [2], а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
1.2 Види судових рішень у цивільному процесуальному праві
Правосуддя у цивільних справах здійснюється шляхом розгляду та вирішення їх у судовому порядку. Розгляд і вирішення справи передбачає встановлення обставин справи, юридичних фактів, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, фактів, які мають значення для вирішення справи, а також низку процесуальних дій із застосування норм матеріального та процесуального права.
Діяльність суду з вирішення цих питань має владний характер, що дістає вияв у формі судових рішень, які мають чітко встановлену процесуальну форму, обов'язкові для виконання та забезпечені державним примусом. Ч.1 ст. 208 ЦПК передбачено, що судові рішення можуть викладатися у формах рішень, ухвал та постанов [2].
Не менш важливим питанням, ніж поняття судових рішень, є їх класифікація. Дане питання в юридичній літературі не було об'єктом самостійного дослідження, найчастіше констатується лише той факт, що судові рішення поділяються на певні види. Причому одні процесуалісти стверджують, що існують три види судових рішень, інші ж вважають, що суд постановляє рішення двох видів. Такий поділ судових рішень на види відповідає класифікації позовів.
Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення справи без розгляду, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.
Ухвали суду - це акти застосування норм процесуального права, що направлені на виникнення процесу, його розвиток і закінчення. Вони не стосуються матеріально-правового спору, а відносяться до питань процедури вирішення цього спору. Тобто ухвалою суду спір не вирішується і цим ухвала відрізняється від рішення.
Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду. Зазвичай ухваленням судового рішення закінчується стадія судового розгляду, однак процесуальний закон допускає ухвалення судового рішення і в попередньому судовому засіданні.
Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови [32].
Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу.
У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більш як п'ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частину суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи [41, c.304].
Група процесуалістів, до якої входять С. Н. Абрамов. М. А. Гурвич, Я. Л. Штутін та інші, поділяють судові рішення на три групи:
3) правоперетворювальні (конститутивні) рішення.
Рішеннями про присудження є такі судові акти, коли предметом рішення суду є вимога, що випливає з наявного суб'єктивного матеріального права, в суд підтверджує існування між сторонами в наявності спірних правовідносин, які підлягають примусовому здійсненню в результаті порушення їх. Такі рішення зобов'язують відповідача виконати на користь позивача певні дії на поновлення порушеного права або утримання від їхнього виконання [20, c.102].
Рішеннями про визнання є такі судові акти, якими ліквідується спір про наявність чи відсутність певних юридичних відносин між сторонами. Через відсутність між сторонами існуючих правових відносин суб'єктивні права й обов'язки не присуджуються до примусового виконання [24, c.121].
Коли позови спрямовуються на створення, припинення або зміну правових відносин, то постановлені судом рішення називаються правоперетворювальними (конститутивними). М. А. Гурвич вважає, що цей вид рішень у встановлених законом випадках може перетворювати правовідносини, створювати, припиняти, встановлювати або змінювати їхній зміст. Вони можуть бути правостворювальними, правозмінюючими, правоприпиняючими у сфері матеріальних відносин [20, c.131]. На його думку, суд, розглядаючи такі справи, має змогу контролювати правомірне здійснення громадянами та юридичними особами своїх прав на зміну або припинення правовідносин з іншими особами. Судовий контроль, який здійснюється постановленням судового рішення, є гарантованим засобом захисту інтересів зацікавлених осіб. Ця група рішень розглядається як юридичні факти, оскільки їм властиві аналогічні риси.
У теорії цивільного процесуального права прихильники концепції поділу судових рішень на два види М. А. Авдюков, Н. О. Чечіна, П. П. Гуреєв, А. Ф. Клейнман та інші заперечують існування третього виду судових рішень - перетворювальних. Ці процесуалісти вважають, що існування перетворювальних (конститутивних) рішень означало б надання суду повноважень створювати нове право [35, c.481].
Однак, на погляд О. М. Шиманович, не можна визнати це положення обґрунтованим, оскільки судовим рішенням норми права не створюються, не змінюються і не припиняються. Щодо суб'єктивних прав, то вони виникають унаслідок юридичних дій, що передбачені нормами матеріального права, і це не може бути віднесено до нормотворчої діяльності. Тому, якщо закон у певних випадках надає суду право здійснювати дії, що мають значення юридичних фактів, з якими пов'язано перетворення правовідносин, то така діяльність суду не може розглядатися як правотворча. Навпаки, обмеженість сфери конститутивних рішень і точна їх регламентація служать надійною гарантією від правотворчого свавілля [46].
Самостійну позицію в теорії поділу судових рішень на види зайняла Н. І. Авдеєнко. Вона виступила проти правостворювальних рішень, так як при вирішенні справи суд не є творцем права і не створює нової норми права, тобто суд не може своїм рішенням створювати нові правовідносини між сторонами. Водночас автор допускає наявність існування перетворювальних рішень у цивільному процесуальному праві, але не як самостійного виду рішень, а як підвиду рішень про визнання. Якщо позови про присудження можуть бути спрямовані на присудження до виконання відповідної дії або на утримання від вчинення будь-якої дії, то позови про визнання можуть бути не тільки з позитивним і негативним характером вимог, а й з перетворювальним. Але не погоджуючись з такою позицією, А. Ф. Клейман вважає, що неправильно відносити правоперетворювальні позови тільки до виду позовів про визнання. У цивільному процесі існують такі випадки, коли перетворювальне рішення було підвидом рішення про присудження.
Автори, які заперечують існування конститутивних рішень як самостійного виду рішень, вважають, що вони можуть бути віднесені до рішень про присудження і рішень про визнання. Однак, на переконання Шиманович О.М., така позиція видається непереконливою, оскільки вона випливає з досить спірних теорій. Суд повинен точно уявляти, рішення яких видів він постановляє. Саме тому, на її погляд, у цивільному процесі існують три види судових рішень.
У теорії цивільного процесу має місце й інша класифікація поділу рішень на види:
1) завершальні, тобто ті, якими вирішені усі правові вимоги, передані на розгляд суду;
2) додаткові - вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, що не були розв'язані основним рішенням (ст. 220 ЦПК);
3) альтернативні - ті, якими встановлюються два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права;
4) факультативні - рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій, а у випадку неможливості їх виконання водночас визначають інший спосіб це зробити;
6) часткові (окремі) - рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або визнані відповідачем (мають місце при роз'єднанні позовів). Щодо інших позовних вимог рішення не приймається до з'ясування необхідних обставин та подання необхідних доказів. У одній справі може бути ухвалено декілька рішень (процесуальна співучасть);
7) проміжні - рішення, якими вирішено спірну вимогу про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір;
8) умовні - рішення, якими право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастання) певних обставин. Виконання (невиконання) певних дій, а також коли його виконання залежить від зазначених умов [49, c.321].
Слід виділити також ще один із різновидів судового рішення - додаткове рішення суду, підстави та порядок ухвалення якого передбачено ст. 220 ЦПК [2].
Так, суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініці
Судові рішення у цивільному процесі України: юридична природа та сутність дипломная работа. Государство и право.
Краткое Сочинение По Повести Тарас Бульба
Реферат Про Пресные Воды В Молдове
Реферат: История развития бухгалтерского учета
Реферат по теме Синоптическая метеорология
Реферат: Итальянская республика
Наука Ненависти Сочинение
Реферат: Россия и экономическая глобализация. Скачать бесплатно и без регистрации
Курсовая работа: Оптимізація оподаткування на підприємстві
Источники уголовного права
Реферат: Этико-философская концепция люциферизма
Реферат: Уникальность еврейской истории и религии. Феномен возрождения языка иврит
Практическая Работа Сварочные Работы
Реферат по теме Исследование условий синтеза германатов-висмута (III) в неводных растворителях
Реферат: Экология. Скачать бесплатно и без регистрации
Курсовая Работа На Тему Статистико-Экономический Анализ Себестоимости Продукции Ооо "Маруся"
Эссе По Английскому На Тему Хобби
Статистика Курсовая Работа
Реферат Терроризм Как Основная Социальная Опасность Современности
Требования Фгос Реферат
Реферат По Теме Тип Кишечнополостные Кратко
Совершенствование организации учета краткосрочного кредитования в ОАО "АвтоТехИнвест" - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Понятие доказывания в уголовном процессе - Государство и право реферат
Трещиноватость горных пород, её влияние на изменения физико-механических свойств пород на примере месторождения Нойон-Тологой - Геология, гидрология и геодезия курсовая работа