Стриб-Скок

Вілум Гопфроґ (ім'я, взяте ним на честь персонажа Едґара Аллана По з його оповідання «Hop-Frog; Or, the Eight Chained Ourang-Outangs») Пагмайр (справжнє ім'я Вільям Гаррі Пагмайр) народився в Сіетлі 3 травня 1951 року в родині активного члена Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. У школі Вілум часто ставав жертвою булінґу, бо з самого дитинства любив нетипово одягатися. Погані стосунки з однолітками змусили Вілума звернутися до літератури жахів та жанрового кіно; тоді ж він відкрив для себе телевізійну антологію «The Twillight Zone». У підлітковому віці він працював у Фантастичному музеї Джонса – сіетлівському родинному музеї, який виставляв химерні експонати та робив тематичні інтерактиви. Вілум виступав там у ролі вампіра «графа Паґслі», образ якого був натхнений персонажем Лона Чейні з фільму «London After Midnight» – Вілум був справжньою родзинкою музею: навіть вже відомий Вам з попередніх випусків Форрест Дж. Аккерман у жанровому журналі про фільми жахів «Famous Monsters of Filmland» присвятив один із випусків «графу Паґслі». Вілум виступав у цьому образі аж до сімдесятих.

Вілум провчився в коледжі тільки один рік, після чого вісімнадцять місяців служив мормонським місіонером в Омі. Тоді ж він почав писати химерні твори і зав’язав «кореспондентське» знайомство з Робертом Блохом, а також вперше знайомиться з творчістю Лавкрафта, яка справила на нього неабиякий вплив. Після свого повернення з місії Вілум робить камінґ-аут як гей, після чого церква примусила його проходити так зване «психологічне лікування». Внаслідок цього Вілум попросив відлучення, яке тривало двадцять п’ять років. На початку нульових він повернувся до церкви та повторно охрестився, попередивши їх, що він «дивний мормон», і що він візьме целібат (декількома роками до цього від передозування героїном його коханий помер у нього на руках, що неабияк травмувало Вілума). Протягом багатьох років, у перервах між письмом, Вілум працював у кафе, які належали панк-рокерам: пояснював він це тим, що їм було абсолютно все одно, в що він одягався та як виглядав, тож на роботі там він міг почувати себе в безпеці.

Як вже згадувалося вище, Вілум почав писати короткі історії під час свого перебування в Омі. На творчу манеру Пагмайра беззаперечно вплинули Лавкрафт, По, Сміт, Оскар Вайлд та Генрі Джеймс, але перший залишився для нього коханням та ідолом на все життя: сам себе він називав «одержимим лавкрафтіанськими жахами автором» та заявляв, що вся його творчість має за мету виключне «перебування в тіні генія Лавкрафта». Вілум насправді багато в чому наслідує свого кумира, особливо приділяючи увагу образу Ньярлатотепа (у доробку автора є навіть ціла збірка про нього: «The Strange Dark One: Tales of Nyarlathotep»), хіба що його твори містять в собі набагато більше інтимнішого і «людського» (деякі його навіть називали «гуманістичним» Смітом). Вілум навіть зробив Лавкрафта одним зі своїх персонажів, але в дуже неординарний спосіб: Пагмайр написав коротку історію, в якій старий вже Семюель Лавмен, близький друг Лавкрафта, листується з не менш старим Говардом, де вони згадують…про своє взаємне кохання, яке спалахнуло між ними за молодості! Це, до речі, не перший випадок подібного «переосмислення» орієнтації Лавкрафта – у книзі Пола ла Фарджа «The Night Ocean», наприклад, описуються романтичні та сексуальні стосунки Лавкрафта із Робертом Барлоу, що з низки причин, як Ви розумієте, дуже проблематично.

Одного разу Пагмайр зміг відвідати рідне місто Лавкрафта, Провіденс. Там він блукав вулицями, якими колись ходив його кумир, що послугувало йому натхненням для створення вигаданого географічного місця, подібного до лавкрафтівської Нової Англії та долини Северн Ремзі Кемпбелла – долини Сесква, де відбувається переважна більшість подій в його лавкрафтіанських оповідках. Долина ця фігурувала не в одній збірці його оповідань –  подіям, що там відбуваються, присвячено мінімум три його книги: «Tales of Sesqua Valley», «Sesqua Valley and Other Haunts» та  «Weird Inhabitants of Sesqua Valley».

Не дивно, що його твори характеризувалися іншими як «любовні листи Лавкрафту», адже всю свою творчість Пагмайр сконцентрував саме на ньому. Чоловік міцно товаришував із С. Т. Джоші, який описував його як «одного із найвидатніших письменників міфів Ктулху» і зачинателем «нео-лавкрафтіани». Нік Маматас, письменник та перекладач з японської у Viz Media, ставить Вілума в один ряд із Томасом Ліґґоті, як «найкращих лавкрафтіанців», а Сільвія Морено-Ґарсія, авторка «Мексиканської готики», присвятила йому оглядовий матеріал у Washington Post, де звертає увагу на його «декадентську пишну прозу».

Вілум Пагмайр, попри свою непопулярність на тлі інших письменників, має доволі велику бібліографію, яка складається з одного роману, та декількох десятків збірок оповідань, які переважно видавалися у «Hippocampus Press», сучасному видавництві, присвяченому популяризації Лавкрафта.

У 2011 році Вілум ледь не помер від серцевої недостатності, що заклало початок довготривалим проблемам із серцем, які 26 березня 2019 року все ж здолали його: Вілум тихо помер у своєму домі.