Сторінками (не)знищеної «скрипниківки»
NGO Media Bober
Авторка тексту: Софія Стефанишин
Редагував: Владислав Остроухов
Чому потрібно повертатися до норм харківського правопису?
Вступ
Як часто вам трапляється слово любов? А чи зринають на полотні ваших думок незалежність та соборність? Можливо, ви асоціюєте ці три лексеми із Україною, а Україну — із її мовою. Мусимо завжди тримати в голові аксіому: єдина мова нашої держави — українська. Однак так упродовж сторіч вважали далеко не всі, а російська імперська держава зі своєю споконвічною колонізаторською метою і поготів. Одним із способів знищити нас як націю було знищити мову — коріння народу.
У 1933-му нас позбавили любови, незалежности та соборности, разом із тим прибрали із харківського правопису 1928-го року ще вдосталь норм, які слугували своєрідним ідентифікаційним ключем, вирізненням нашого засобу спілкування, а ще — літеру «ґ». Погодьтеся: якби мова не мала значення, її би не намагалися всіляко асимілювати та «нейтралізувати». У 2019-му українському правопису повернули лише деякі норми «скрипниківки», серед них і один із її стовпів — закінчення -и в іменниках III-ої відміни родового відмінку однини, себто йдеться про форми любови, незалежности та соборности (і подібні).
То, зрештою, чим була «скрипниківка», які її норми чинні зараз та чому сьогодні надзвичайно важливо дотримуватися їх?
Історичне тло
1923-ій. Україна вже як рік остаточно втратила свою незалежність та увійшла до складу СРСР у статусі УСРР. Совєтський союз, як і решта світу, намагається оговтатися від війни, яка залишилася шрамом в історії та кризовими наслідками в житті держави: економічна розруха, безробіття, політична нестабільність, непокора в суспільстві — усе перелічене спонукає СРСР до змін та тимчасового відкладення такого палкого бажання «світової» комуністичної революції. Зміни не забарилися! У 1921-му проголошують нову економічну політику, впровадження якої не обійшлося без репресій. А ось у 1923-му влада проголошує курс на «коренізацію» — a devil in disguise. На території України політика коренізації дістала назву українізації. Тепер кількість службовців-українців у держустановах зростала, як і зростав рівень української мови в навчальних закладах та пресі. Але до чого ця свобода в комуністичній тоталітарній державі? Усе надто прозаїчно: така політика СРСР створювала підґрунтя для посилення контролю над народом та його культурою, а ще зображувала совєтів неабиякими демократами на міжнародній арені: скільки ж національної свободи!
Чільне місце у впровадженні українізації посідав Народний комісаріат освіти, очолюваний до 1926-го року Олександром Шумським, а по його смерті Миколою Скрипником. Ми ж зосередимо свою увагу на останньому, адже саме із ім’ям Миколи Скрипника пов’язаний харківський правопис.
Скрипник і українізація
Родом із Донбасу, він був суцільним оксюмороном: як «старий» соціал-демократ Скрипник просуває ідею пролетарської революції, проте водночас бореться із російським шовінізмом та відстоює окремішність української культури. Олександр Шумський, попередник Скрипника на посаді наркома освіти, прийшов у більшовизм із боротьбистів, а тому ставлення до нього в партійних колах складно назвати прихильним. У кулуарах часто заводили розмови про те, що українізація не протримається довго, та коли ж Шумський навпаки почав активно займатися впровадженням цієї політики, його «прибрали» (читайте: вбили), а на посаду призначили Миколу Скрипника, впевненість у надійності якого була куди більшою. Однак Микола Скрипник лише продовжив лінію українізації. Що трапилося із досі «вірним ленінцем»? Знайомство компартійця із українським національно-визвольним питанням трапилося ще в 1918-му, коли за дорученням самого Леніна Скрипника відправили в Україну. Аж ось роботі ідеологічної машини на практиці почало заважати категорично вороже ставлення більшовиків до всього українського, тож курс довелося дещо змінити — Скрипник повів боротьбу проти нігілізму. За його сприяння було завершено українізацію преси, початкової та середньої шкіл, здійснено спроби українізувати віддалені українські масиви на Далекому Сході та в Середній Азії.
Одним із важливих етапів стало скликання в 1927-му році Всеукраїнської Харківської правописної конференції, на якій вперше кодифікували український правопис. Тоді в Харкові зібралося понад 50 філологів, письменників та журналістів заради єдиної мети: унормувати корінь нації — мову. На чолі конференції стала президія Правописної комісії в складі п’ятьох осіб: уже відомого нам наркома освіти Миколи Скрипника, його заступника Антона Приходька, історика-сходознавця та поліглота Агатангела Кримського, мовознавця Олекси Синявського та письменника Сергія Пилипенка. Завдання президії полягало зокрема в ухваленні компромісних рішень щодо дискусійних правил, адже правопис не дарма називали соборним: він враховував традиції як наддніпрянської, так і галицької традицій.
«…хоч і південно-східна (краще новоукраїнська) стихія лежить в основі сьогочасної літературної української мови, та остаточно формувалася й формується вона силами й засобами майже всієї етнографічної України, всмоктуючи поживні соки різних діялектів, і то не тільки з лексики. Тож треба було знайти розумний і доцільний компроміс, тобто уніфікувати мову так, щоб вона не відбігала народньої мови принаймні в її найголовніших діялектах, щоби вона була якнайближча до якнайбільшої маси народної мови, а до всього того, щоб у її правописі і структурі без крайньої потреби не була порушена усталена традиція», — згадував Олекса Синявський
Варто зауважити, що в конференції брали участь і представники західноукраїнських земель або ж ті, хто звідти переїхав. Серед них професор географії Степан Рудницький, мовознавець Василь Дем’янчук, літературознавець Андрій Музичка, інженер і лексикограф Тадей Секунда (із Галичини); журналіст Олександр Бадан (із Закарпаття), педагог Валентин Мороз (із Буковини). Не змогли приїхати на конференцію закарпатці Іван Панькевич і Василь Гренджа-Донський, а також Василь Стефаник, якого не відпустила польська влада.
«Взагалі на цій Конференції доосередні правописно-мовні потяги, бажання порозумітися виявлені були представниками різних земель і різних культурних осередків досить яскраво і рясно, хоч, звичайно, не обійшлося й без боротьби за участь у літературній мові й правописі тих чи інших місцевих елементів», — писав О.Синявський.
У 1928-му правопис нарешті було затверджено підписом Миколи Скрипника та наречено «скрипниківкою». Уже 31 березня 1929 р. новий правопис прийняла Всеукраїнська академія наук, а 29 травня 1929 р. – Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові, що вкотре засвідчило соборність українців по обидва боки Збруча.
Знищені норми «скрипниківки»
Ви, певно, здогадуєтеся, як на таку активну українізацію відповіла совєтська влада. Реакція не забарилась. У 1930-их політика коренізації починає згортатися, а її провідники — зникати в таборах, під дулом рушниць та в підвалах катівень. Нова хвиля репресій затягувала в коловорот досі відданих комуністів. У 1933-му «скрипниківку» визнали націоналістичним правописом, а всього націоналістичного, за логікою совєтів, необхідно було негайно позбутися.
«“Український правопис”, затверджений М.Скрипником 6-го вересня 1928 року, був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників і селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М.Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису», — новий нарком освіти Володимир Затонський.
Нова комісія на чолі із Андрієм Хвилею (якого, до слова, вбили совєти в 1938) прибрала зі «скрипниківки» усі націоналістичні риси, які відмежовували українську від російської. Ось декілька з них:
● із алфавіту прибрали літеру ґ
● закінчення -и іменників ІІІ-ої відміни на -ть та деяких інших у родовому відмінку однини змінено на -і (не любови, а любові; не радости, а радості)
● усунуто форми двоїни (не дві руки чи дві руці, а лише дві руки; не три вербі чи три верби, а лише три верби)
● иншомовні h та g передаються лише літерою г, як у російській мові (за правописом 1928-го написання залежало від вимови, тобто могло бути і ґ, як от у слові інтеліґент)
● иншомовні ia, ie, iu передаються лише іа, іе, іу відповідно (за правописом 1928-го року згадані сполуки передавалися ія, іє, ію відповідно; тобто матеріял, радіюс, авдієнція)
● дифтонги au, eu передаються лише як ay, ey (натомість «скрипниківка» унормовувала написання ав, ев; тобто авдиторія, а не аудиторія, фавна, а не фауна)
● -ське, -цьке наприкінці населених пунктів замінено задля асиміляції на -ськ, -цьк (Старобільск, а не Старобільське; Луганськ, а не Луганське)
● заміна і на о/е у власних назвах (не Маріюпіль, а Маріуполь; не Мукачів, а Мукачеве; не Мелітопіль, а Мелітополь)
● вилучення лексем, узгодження української наукової термінології із російськими словниками (не живе срібло, а ртуть; не Великий Віз, а Велика Ведмедиця)
Цей перелік — лише мізерна частина в кривавому морі репресій, зокрема й репресій проти української мови. У 1931-му друком вийшла книга Олекси Синявського «Норми української мови». За 6 років, у розпал сталінських репресій, у 1937-му його заарештували та вбили в тюрмі. Ще в 1929-му «Український правописний словник», куди увійшли близько 40 тис. слів, узгоджених із правописом, видав Григорій Голоскевич, якого заарештували того ж 1929-го за сфальсифікованою справою Спілки визволення України. Пережити хвилю терору в 1930-их вдалося Агатангелові Кримському, проте його було відсторонено від наукової діяльности на 10 років, а вже в 1941-му заарештовано органами НКВС як «особливо неблагонадійного».
Наближення руки кремля відчував і сам Микола Скрипник, звинувачений у «буржуазному націоналізмі», тому не став чекати розправи й 1933-го покінчив життя самогубством у власному кабінеті Держпрому.
«Скрипниківка» на сторінках
Мова — то життя, тому нам, безперечно, варто поглянути на живе українське слово на сторінках творів та листів наших письменників і митців.
Євген Плужник, довідавшись про заміну розстрілу на заслання, радісно й схвильовано писав листи до своєї дружини:
«Галча моє!
Це не дрібничка, що я пишу тобі чорнилом, але разом з тим — це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все твоє і моє життя зберігся цей лист — найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди велике почуття радости — так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною — я знаю — радітимеш…»
А ось уривок із «Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» Майка Йогансена:
«Я люблю пролетаріят за те, що він узяв мене за руку і веде з собою на верховиння історії. Я поважаю пролетаріят за те, що він мій вождь і мій учитель, і я ніколи не брався його нахабно вчити, і безсоромно претендувати на ролю його вождя мені, слабому і капризному інтеліґентові»
Послуговувався правописом 1928-го й Олег Ольжич:
Ми не зазнали радости. Були
Їх пестощі рвучкі і небуденні.
Зривалися. Збиралися й ішли.
Їм скрізь були краї ще більш південні… , — уривок із вірша «Приходили…»
Нижче уривки із, мабуть, відомої вам новели «Я (Романтика)» Миколи Хвильового:
«Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости натягнутий дріт…»
«На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: "ала-ла-ла"»
Насамкінець подаємо щемку лірику Василя Пачковського:
Забудь мене, мене забудь,
Як нам колись жевріла грудь,
Як серце рвалося колись —
Тепер ми розійшлись...
Ми мали слези у очах,
Як ми ішли в противний шлях,
Я плакав з горя, але ти —
З щасливости, з щасливости...
Тобі зозуля навесні
Кувала радість, а мені
Вороння крякало сумне —
Забудь мене, забудь мене…
Спроби повернути своє
Новий правопис 2019-го року (хоча тепер ви свідомі того, що норми там далеко не нові) викликав неабиякий резонанс свого часу, мовляв, ніхто не казатиме «проєкт» та «етер» замість звичних «проект» і «ефір». Окрім того, правопис 2019-го розкритикували і за нестачу, на думку деяких філологів, інших важливих мовних норм. Існує також проєкт правопису 1999-го року, серед пропозицій якого, наприклад, відмінювання іноземних запозичень на -о (метро - метра), поширення «правила дев’ятки» на власні назви (Занзибар, Аристотель), написання ія всередині слів іншомовного походження на місці іа (артеріяльний, геніяльний) тощо.
Попри всю критику та «незвичність» головна цінність усіх згаданих змін чи щонайменше спроб їх впровадити — повернення своєї ідентичности, яка закладена зокрема й у мові. Мова вирізняє, мова єднає, мова втілює нас як націю. Якщо є бодай щось, що відрізняє нас від ворога (нехай це і єдина літера в слові), то це наш обов’язок — вкотре заявити про свою окремішність, стверджуючи, що в мові — корінь нашої єдности та незалежности.