Старообрядництво та ПЦУ
Юрій Бєлоконь для спільноти Нетиповий ПравославнийУкраїна є місцем поєднання різноманітних стихій світової православної Ойкумени. Однією із таких стіхій є старообрядництво - унікальне релігійне явище, що виникло внаслідок розколу у Російській церкві у XVII столітті у результаті розколу між прихильниками старого обряду на чолі з протопопом Авакумом та Іваном Нероновим та реформаторами на чолі з патріархом Никоном.
Суть розколу полягала у виправленні богослужбових книг відповідно до тогочасних грецьких аналогів, надрукованих у Венеціанській республіці, та приведенні інших елементів богослужіння та повсякденного обрядового життя у відповідність до того, що було в інших православних церквах. Так, згідно з реформами, потрібно було хреститися не двома пальцями, як це робилося раніше (символ хресного страждання божественної та людської природи Ісуса Христа), а трьома пальцями, вносилися поправки в Символ Віри, молитовний устав і так далі. Протест прихильників старого обряду був дуже різким, як і намагання церковної та державної влади зламати опір реформам.
Однією із причин необхідності у реформах було бажання царя, патріарха та московського правлячого класу ствердити Москву в якості Третього Риму, світового центру православ’я. Церковні обряди у Московському царстві досить суттєво відрізнялися від тих, що були прийняті в інших православних країнах, в тому числі на українських та білоруських землях. Панівна еліта хотіла привести церковне життя у відповідність до того, що було прийнято в інших православних церквах задля спрощення здійснення експансії. Тому протест старообрядців задавлювався дуже різкими, жорстокими та кривавими методами.
Старообрядці завжди славились своєю стійкістю у вірі, принциповістю, готовністю переселятися хоч на край світу лиш для збереження власної віри, ґрунтовним підходом до практикування релігії та отримання відповідних знань. Також характеризував їх і діловий хист, у Російській імперії серед старовірів було чимало мільйонерів, які жертвували величезні суми на благодійність, розвиток старообрядницьких громад, а також фінансували різноманітні сили, опозиційні царській владі. Відомим фактом є те, що купці-старовірі на початку ХХ століття фінансували чимало антивладних організацій - від народників до есерів та анархістів.
Найбільше вражає саме стійкість старовірів у збереженні власних звичаїв, власних дониконовських обрядів, заради чого вони йшли на смерть, у вогонь, втікали у найбезлюдніші й найвіддаленіші місця. Також близько 200 років старовіри не мали власного єпископату, що й зумовило їх розподіл на поповців та безпоповців. Безпоповці відкидали можливість прийняття будь-якого священства й вважали, що в останні часи християни можуть жити й без духівництва. Поповці приймали священиків панівної церкви, які й звершували для них таїнства. Звідси й виник термін біглопоповці. Одночасно із цим поповці були в постійних пошуках єпископа, який би перейшов на їх сторону, і зверталися до різноманітних сил задля отримання власного повноцінного апостольського наслідування.
Врешті решт старообрядцям, що оселилися на території Австро-Угорської імперії вмовили Босно-Сараєвського митрополита Амвросія перейти з Константинопольського патріархату у старообрядництво. Деякий час митрополит Амвросій вів переговори з двома монахами з Білої Криниці, після чого прибув у цей центр старообрядництва та у 1846 урочисто приєднався до них, а згодом висвятив для них двох єпископів, п’ятьох священиків та трьох дияконів. Так була утворена Білокриницька митрополія, від якої йде найбільша на даний час старообрядницька структура - РПСЦ (Російська православна старообрядницька церква).
Варто згадати, що в дореволюційні часи на території України було 3 старообрядницьких єпархії, сотні храмів і десятки монастирів, і зараз близько 3-5 мільйонів громадян України має старообрядницьке коріння, хоча практикуючих старовірів не більше 30 тисяч.
Зараз в країні є більше сотні старообрядницьких громад, що належать до різних церков. Найбільшою є РПСЦ - Російська православна старообрядницька церква, в якої є власна Кієвська єпархія в нашій країні. Найбільше старообрядців є в Одеській, Вінницькій та Чернівецькій областях. Загалом чисельність послідовників різних старообрядницьких течій можна оцінити в декілька десятків тисяч людей.
В незалежній Україні старообрядницьку церкву очолив по справжньому цікавий, творчий, високодуховний та талановитий архієрей. Владика Савватій Козко родом з українського села Аджамка на Кіровоградщині, працював лісорубом, згодом дизайнером та художником-декоратором. Тривала й тяжка хвороба матері підігріла в майбутньому архієреї інтерес до духовних аспектів життя, й у 1973 році він прийняв хрещення в одному сільському старообрядницькому храмі у Кіровоградскій області. З часом став й священиком, служив як у своєму регіоні, так і на Чернігівщині та в Харкові, а в 1993 році став єпископом Київським та усієї України.
Відразу ж владиці Савватію довелося зіткнутися з безліччю викликів - й необхідність відновлення майже згаслого церковного життя, й доведення до ладу наявних старообрядницьких святинь. Жахливим ударом по українських старообрядцях були постійні пограбування храмів, руйнування поховань. В старообрядницьких храмах завжди зберігалися старовинні ікони, написані за давніми канонами. У 90-х роках пограбування церков старовірів стали справжньою пошестю, особливо на Вінниччині. Іконі збували як українським приватним колекціонерам, так і за кордон.
Єпископ Савватій був відомим своїм особистим авторитетом серед українських старообрядців, творчими талантами, в тому числі проведенням власних фотовиставок, а також поєднанням українського патріотизму та критичного ставлення до норм та принципів демократії. Також не варто оминати увагою й ті факти, що він особисто спілкувався та підтримував дружні стосунки з українськими націоналістами та був духівником людей, що пішли добровольцями в АТО. Бувши єпископом Київським і всієї Україні РПСЦ, Савватій Козко зберігав свою українську ідентичність, був патріотом та робив все для збереження старообрядницьких святинь Україні.
Після смерті владики Савватія у 2016 році старообрядців РПСЦ в Україні очолив вінничанин Никодим Ковалев, що був до цього настоятелем сільського храму.
Іншим цікавим, оригінальним і принциповим лідером українських старообрядців є єпископ Алімпій Вербицький - справжній аскет і подвижник.
Алімпій Вербицькій родом з української Євпаторії, з юнацьких часів мав тяжіння до духовного життя та церкви. Згодом став монахом у РПЦ і навіть активно співпрацював в питаннях оздоблення й оформлення монастирів із майбутнім патріархом РПЦ Кірілом Гундяєвим, якій в ті часи був митрополитом Смоленським та Калінінградським. Пізніше Вербицький долучився до Російської православної старообрядницької церкви, де багато років жив одинокім монахом у скитах, лише зрідка приймаючи відвідувачів та духовних дітей. В скиту ревний старообрядець намагався відтворювати подвиги давніх святих, а також відроджував стародавні іконописні технології. Згодом через свій радикалізм та небажання приймати будь-які модерні течії та навіть мінімальні прояви екуменізму Вербицький різко розірвав із РПСЦ, піддавши анафемі все керівництво під час собору у Москві. Зі своїми послідовниками недавній відлюдник стикнувся із тією самою проблемою, що й попередні покоління старовірів - відсутність власного єпископату. Проблему було вирішено завдяки зверненню по єпископську хиротонію до нечисленної релігійної структури - Південноросійского автономного митрополичого округу, представники якої в свій час відкололися від РПЦ.
Цей діяч старообрядництва ще весною 2015 року був змушений залишити Росію через переслідування зі сторони ФСБ. Чекісти розгромили келію одинокого монаха в Мещерських лісах Рязанської області, де він подвизався понад 10 років в строгому пості і молитвах. В монаха конфіскували все майно, техніку, звинувачували в тому що він не патріот і навіть «антисовєтчик»… Так, саме таке отцю Алімпію довелось почути від офіцера ФСБ. Після цього єпископ Древлеправославної Церкви Христової Білокриницької Ієрархії був змушений переїхати до України, декілька разів навіть ночував просто неба, поки духовні діти і благодійники не допомогли більш-менш облаштуватися в новій країні. Владика є надзвичайно харизматичною людиною, намагається відтворювати спосіб життя давніх іноків.
Зараз поступово до нього перебираються й послідовники, які хоч і нечисленними, але звикли до гонінь і є стійкими у вірі. Алімпій Вербицький облаштовує в Україні новий скит, пише ікони, з Росії переїхали монахині, що належать до його старообрядницької течії. Якби не різкий нонконформізм та авторитарний їхарактер, єпископ Алімпій за сприятливих умов може стати очільником проукраїнського старообрядництва, орієнтованого не на Москву, а на Україну з її релігійною свободою і православним плюралізмом. Тому поява такої людини як єпископ Алімпій є показовою і свідчить про хороші тенденції вільного релігійного життя нашої країни, що приваблює справжніх нонконформістів та шукачів істини.
Представлені в Україні й менш чисельні групи старообрядців. Українську єпархію Російської Древлеправославної церкви очолює єпископ Микола Просін. Центром єпархії є старообрядницька громада у місті Кременчуг, і загалом РДЦ об’єднує в Україні трошки більше десятка нечисленних громад. Й навіть тут спостерігаються випадки навернення неофітів з зовсім різних середовищ. Так, невеличка група представників РДЦ є і у Львові та іменують себе братством святого Іллі.
Серед ще менш чисельних спільнот є беспоповці, представники Курської древлеправославної архієпископії, нещодавно утворена незалежна громада забороненого в служінні колишнього ієрея РПСЦ Леонтія Сергеєва у Чернівецькій області.
В роки незалежності старообрядці лишалися доволі малопомітною конфесійною групою, майже не приваблювали увагу держави чи ЗМІ. Увагу держави привертав лише старообрядницький комплекс у Білій Криниці з уникальними пам’ятками архітектури, а у ЗМІ частіше з’являлося містечко Вилкове Одеської області, яке йменують старообрядницькою Венецією. Останнім часом стали інтенсивнішими контакти Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України з лідерами старовірів, а голова департаменту Андрій Юраш як відвідував місця компактного проживання старовірів на Одещині, так і зустрічався з представниками кліру.
У РПЦ однім із проектів подолання розколу та приєднання старообрядців до домінуючої церкви було так зване Єдіновір’я - проект російського Синоду кінця XVIII століття. Суть єдиновір’я полягала в тому, щоб приєднувати старообрядницькі парафії на умовах збереження дониконівського обряду, але водночас із цим новоприєднані мали визнавати над собою владу Синоду та ієрархічну юрисдикцію Російської православної церкви.
Єдиновір’я набуло неабиякої популярності і на початку ХХ століття на території Російської імперії було понад 600 парафій старого обряду у складі панівної церкви, а також декілька монастирів. В радянські часи Єдиновір’я було фактично знищене, а після розвалу СРСР почалося повільне відродження. В РПЦЗ на території США навіть є вікарний єпископ, який опікується справами парафій старого обряду. До Єдиновір’я належить і такий одіозний російський філософ, як Олександр Дугін.
В Україні Єдиновір’я представлене дуже слабко, і наразі є дві парафії в складі УПЦ МП - в селі Злинка Кіровоградської області та в селі Солоницівка Харківської області, а також жіночий монастир на честь ікони Богородиці ‘’Києво-Братська’’ у Києвській області.
Ні в УПЦ КП, ні в УАПЦ за всі роки існування не було здійснено спроб створити парафії, де б служіння відбувалося за старим обрядом, а також не було й спроб місіонерської діяльності серед українських старовірів для залучення їх у самостійну українську церкву. Однак, це не означає, що такі дії неможливі, неважливі і не можуть бути реалізовані.
Є декілька суттєвих підстав для впровадження Єдиновір’я в новоутвореній ПЦУ:
1. перспектива залучення наявних парафій та монастиря до переходу із Московського патріархату в Православну Церкву України;
2. залучення до ПЦУ старообрядців із РПСЦ, РДЦ, інших старообрядницьких структур, в перспективі навіть залишків безпоповців;
3. побудова україноцентричного, києвоцентричного старообрядництва як противагу російському та румунському старообрядництву;
4. формування власне української ідентичності старовірів, культура яких в першу чергу асоціюється з Росією;
5. максимальне урізноманітнення українського православ’я, де могли б існувати різні богослужбові практики і знайдеться місце для різних обрядів;
6. згуртування старовірів як здорової консервативної християнської сили навколо України.
Варто зазначити й підстави того, чому старообрядці різних напрямків після впровадження Єдиновір’я в ПЦУ можуть зацікавитись приєднанням до неї. По-перше, чіткий зв’язок старообрядницьких парафій та єпархій України із РФ. Центр найбільшої із старообрядницьких церков - РПСЦ - знаходиться у Москві, а патріарх Корнилій регулярно зустрічається з Путіним та є досить лояльним російській владі. Тому у старообрядницьких громадах може скластися та сама ситуація, що і в Московському патріархаті, і значна частина як вірян, так і кліру не надто бажає асоціювати себе із РФ та Москвою, й навіть мати чисто адміністративний центр у Москві. Серед старообрядців чимало людей з сильними патріотичними почуттями до України, так, в Чернівцях головний уставник храму РПСЦ тривалий час був добровольцем у зоні АТО. Й такі випадки не поодинокі. Більшість старовірів України є глибоко вкоріненими у нашу реальність, живуть тут далеко не в першому поколінні та мають лише доволі відносний зв’язок із РФ.
По-друге, в ПЦУ є навіть можливість вирішення ряду спірних питань, які не є вирішенимі в рамках російського Єдиновір’я:
1. відсутність власного єпископату (за винятком РПЦЗ), оскільки навіть у ХІХ, коли прихильників єдиновір’я було понад 500 тисяч, російський Синод не призначав їм власного єпископа через острах того, що той перейде до тих старообрядців, які опозиційні панівній церкві й не хочуть йти на жодні компроміси із нею;
2. відсутність місії серед старовірів-безпоповців, а також старовірів РПСЦ та інших старообрядницьких церков.
Перед Православною Церквою Україні стоїть безліч викликів та відкривається величезна кількість можливостей. Створення окремої структури для старообрядницьких парафій, в перспективі навіть із власним єпископом, допоможе зміцнити київське православ’я, продемонструвати його відкритість, багатогранність та різноманітність. В українському православ’ї знайдеться місце для всіх напрямків світового православ’я, для різних обрядів, різних народних традицій, особливостей усіх регіонів та усіх етнічних груп України.
Нетиповий Православний в соц мережах: