Стародавнє індійське, китайське, античне, арабське і давньоруське мовознавство - Иностранные языки и языкознание курсовая работа

Главная

Иностранные языки и языкознание
Стародавнє індійське, китайське, античне, арабське і давньоруське мовознавство

Веди - найдавніша пам'ятка староіндійської літератури. Мовознавство у стародавньому Китаї. Дискусія про співвідношення між речами та їхніми іменами у античній Греції. Мовознавство у давньому Римі. Формування і розвиток давнього арабського мовознавства.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Стародавнє індійське, китайське, античне арабське і давньоруське мовознавство
Мовознавство, як майже й кожна наука, має свою тривалу і повчальну історію. Уже в стародавніх переказах, легендах, міфах відбивається інтерес людини до мовних явищ, ставиться питання про те, що таке слово, як воно виникло і чому говорять різними мовами.
За одним давньогрецьким переказом, люди у давні часи жили в злагоді, не мали ні міст, ні законів, говорили всі однією мовою і керувалися наказами Зевса, і тільки згодом Гермес упровадив різні наріччя і поділив людство на окремі народи. За висловом давніх римлян -- Цезар може дати людині державний устрій, але неспроможний дати слова.
За біблією -- цією збіркою релігійних легенд різних часів і народів,-- бог сам дає великим природним явищам їх назви або ж надає Адамові здатності і можливості назвати всі живі істоти. Із біблії відомий міф і про те, як люди намагалися збудувати у Вавілоні вежу, що сягала б неба. Розгніваний таким зухвальством, бог «змішав» мови будівників, вони перестали розуміти один одного, і будівництво невдовзі було припинено.
Даром богів або винаходом видатних людей у стародавніх переказах, легендах, міфах є й письмо. Так, давні єгиптяни винахід письма приписували богові Тоту, вавілоняни -- богові Набу; в стародавніх індійських легендах розповідається, що письмо людям дав бог Брахма, в китайських -- мудрий Цань Чін, що мав обличчя дракона і четверо очей, знайшовши зразки для письма у зірках, у слідах птахів та ящірок.
Та, однак, перекази, легенди, міфи -- це ще не наука. Вони самі вимагають наукових пояснень. Перші паростки наукових знань про мову формуються саме в боротьбі з міфологічними і магічними уявленнями про слово, про мову, формуються шляхом безпосереднього спостереження та реєстрації фактів, шляхом старанного аналізу мовного матеріалу, як про це хоч і посередньо, але недвозначно говорять найдавніші форми письма, передусім, у стародавньому Єгипті та Месопотамії. Словесно-складові системи давньоєгипетського письма, шумерського письма, з якого розвинувся клинопис, еламського письма, протоіндійського письма, критського, або мінойського письма, китайського письма дають змогу майже беззастережно твердити, що розпочинався аналіз мови з визначення змісту слів, побудови їх піктографічних та ідеографічних зображень, членування слів на склади і тільки потім уже й на звуки.
На жаль, у нас немає поки що писаних пам'яток, які б своїм змістом засвідчували величезну мовознавчу працю невідомих дослідників над створенням словесно-складових систем письма, над укладанням ассірійцями-вавілонянами словника шумерської мови, над створенням клинописного письма, але їхня видатна роль в історії науки про мову незаперечна.
2. Мовознавство в стародавній Індії
Найдавнішою пам'яткою староіндійської літератури були веди . Складаються веди з чотирьох збірок: Рігведа -- книга гімнів, Самаведа -- книга пісень, Яджурведа -- книга молитов і жертовних церемоній і Атхарведа -- книга заклинань. Найважливішою і частково найдавнішою є Рігведа, написана словесно-складовим письмом деванагарі і укладена десь приблизно 1500 р. до н. е. До вед, мова яких називається ведійською, долучається згодом величезна література, написана санскритською мовою. Санскритська мова, або санскрит -- це літературна мова стародавньої і середньовічної Індії, що є дальшим розвитком мови вед, але на відміну від неї характеризується чіткішими нормами вимови, граматичної будови, словотворення та слововживання.
Веди -- ця збірка релігійно-поетичних гімнів і ритуалів -- користувалися у стародавній Індії величезною повагою, пошаною. А тим часом мова вед, мова санскритської літератури XV--X ст. до н. е. була вже далека від живої розмовної мови, від так званих пракритів . Виникла настійна потреба зберегти недоторканою мову священних гімнів, точність їх вимови, виголошування, забезпечити розуміння їх, унеможливити вплив пракритів на санскритську мову, нормалізувати, стандартизувати її, бо саме санскритська мова була не тільки мовою ведійської релігії, а й основою шкільної освіти. Санскритською мовою була написана майже вся давньоіндійська література. Ці чинники й спричинилися до формування, до створення мовознавства у стародавній Індії.
Питання мови трактуються у ведах -- ведантах . В одній з ведант розповідається про фонетику та орфоепію, у другій витлумачуються метрика та віршування, у третій викладається граматика, а в четвертій. -- етимологія і лексика. Ці чотири веданти визначили основні об'єкти давньоіндійського мовознавства, надавши йому емпіричного й описового спрямування.
Багато мовознавців стародавньої Індії працювало над укладанням списків виявлених у ведах незрозумілих слів, над укладанням різноманітних коментарів до вед, над вивченням фонетики, граматики, словотвору, етимології санскритської мови, але найвидатнішим серед них був Паніні, що жив десь приблизно у IV ст. до нашої ери. Використавши позитивні надбання усіх своїх попередників, Паніні створив свою славнозвісну працю під назвою « Аштадг'яї», тобто «складену з восьми частин». «Аштадг'яї» справді складається з восьми книг і містить у собі 3996 коротких віршованих правил, або сутр, розрахованих на легке запам'ятовування й усне передавання. Сутри охоплюють фонетику, морфологію, словотвір, етимологію і синтаксис класичного санскриту, хоч і без узвичаєного для нас поділу всього мовного матеріалу на відповідні підрозділи. Основа викладу -- індукція, аналіз, але сам виклад здійснюється дедуктивно, синтетично. «Аштадг'яї» Паніні -- це напрочуд стислий, точний і старанний аналіз морфологічного ладу, словотвірної будови і фонетичої системи санскриту, зрідка Паніні звертає увагу і на говіркові риси Східної Індії, на своєрідності усного мовлення, вказує на особливості ведійської мови. Невеличка, здавалося б, праця Паніні майже два тисячоліття була незаперечним зразком опису класичного санскриту і навіть у наші дні глибоко шанована на своїй батьківщині і далеко за її межами.
Великий вплив мала праця Паніні і на його коментаторів, послідовників -- Вараручі Катьяна, якому належала також перша граматика пракритів -- «Пракрита-пракаша», Патанджолі --дослідника теоретичних питань мови і Бхатріхарі, що аналізував категорії граматики з філософських поглядів. Поважне місце в історії мовознавства посідають також лексикограф Амарусіпх, дослідник пізніших середньовічних індійських усних мов -- Хемачандра, укладач цінної нової граматики санскриту -- Вопадева та ін.
Основною одиницею мови староіндійські мовознавці вважали речення, бо тільки воно спроможне виражати думку. Слово не має цієї властивості і поза реченням не існує. Для низки синтаксичних явищ, як-от, наприклад, ужшапня форм відмінків в імен або форм часу і способу дієслів подаються певні правила, але вони аналізуються лише принагідно, у зв'язку з аналізом морфологічних явищ. Найвищі досягнення стародавнього індійського мовознавства пов'язані з аналізом морфологічних, словотвірних та фонетичних явищ.
Стародавньо-індійські граматики звичайно виділяють чотири розряди, класи слів або частини мови: ім'я, дієслово, прийменник і частку. Ім'я і закінчення.
Давньоіндійські мовознавці були переконані, що всі слова утворені від дієслівних, далі неподільних коренів-основ. Паніні наводить у своїй праці списки таких коренів-основ: прості, або первісні корені; б) корені --твірні елементи і в) корені похідні, разом із приналежними їм суфіксами: каузативні, багатократні, деномінативні, дезидеративні.
У зв'язку з цим багато уваги приділялося тим засобам, способам, з допомогою яких здійснювалося в санскриті словотворення: суфіксам -- первинним, якщо вони використовувалися для творення імен безпосередньо від дієслівних коренів, і вторинним, якщо імена утворювалися від імен, редуплікації, звуковим змінам у коренях слів, фонетичним змінам при поєднанні частин слів тощо. Особливо цікавими є спостереження над різноманітними типами складення, як-от, наприклад, бахуврихи, татпуруша та ін.
Подаючи точні визначення, коли може бути використаний той чи той спосіб словотворення, давньоіндійські мовознавці подають водночас і точні правила для всіх видів зміни звуків, для всіх випадків наголошування і т. д. Так, розглядаючи процеси формотворення і словотворення, стародавні індійські мовознавці встановлюють і чергування і -- е -- аі .
Розглядаючи процеси формотворення і словотворення, давньоіндійські мовознавці подають і винятково точні описи звуків, звукосполучень, фонетичних явищ. Власне, основну увагу зосереджено на вивченні сполучень звуків у мовленні та їх взаємовплив. Так, описуючи творення мовних звуків, вони розрізняють активний орган, або артикулятор, і місце артикуляції.3 артикуляторів називають корінь язика, середину язика і кінчик язика, а серед місць утворення -- м'яке піднебіння, піднебіння, зуби або альвеоли. Нижня губа -- артикулятор, верхня -- місце артикуляції.
Так, давньоіндійські мовознавці вперше виділяють голосні і приголосні. Коли визначають голосні, говорять про зближення мовних органів, про складотворчий характер звуків, а коли приголосні -- про зімкнення мовних органів і неспроможність приголосних самостійно утворювати склади. Серед голосних уже розрізняють довгі й короткі, а серед приголосних -- проривні і фрикативні.
Лінгвофілософські погляди давньоіндійських граматистів
Концепція мови як вищого божества неодноразово відображається вже в «Рігведі»; один з прикладів становить гімн, де говориться: та-hadevo martyam a vivesa -- «великий бог спустився у світ смертних». Деякі основні положення давньоіндійської граматичної школи визнавав її найбільший теоретик Бхартріхарі утворі «Вак'япадія». Так Брахман, тобто вища реальність, що не має початку і кінця, є Мовлення або Слово, з якого розгортається увесь всесвіт з його безконечною розмаїтістю предметів і явищ. Брахман є Єдине, яке реалізує себе в різних емпіричних формах як суб'єкт, об'єкт і сам досвід. Природно, що Бхарт-ріхарі як граматиста цікавили категорії «виражаючого» і «вираженого». Він підкреслював, що Брахман породжує всі предмети і явища в формі слова і що думка і все знання з самого початку тісно переплетені із словом. Бхартріхарі вчить, що Слово-сутність до своєї реалізації у природній мові проходить три стадії розвитку, які традиційно співвідносяться з трьома «прихованими кроками» Мовлення у відомому вірші «Рігведи». Перша стадія «провидческая» абсолютно позбавлена будь-якої диференціації або часової послідовності. Друга стадія Слова -- «проміжна» -- є чисто ментальна і несприймальна ін шими. Третя стадія --становить артикульоване мовлення.
Давньоіндійська лінгвістична традиція мала великий вплив на мовознавчу науку сусідніх народів. З поширенням буддизму граматичні ідеї індійців проникали насамперед у Китай. Давньоіндійське мовознавство було відоме давньогрецьким філософам-лінгвістам. Наприкінці XVIII ст. після знайомства із санскритом одночасно починається вплив давньоіндійського мовознавства на європейську науку про мову. Французький лінгвіст Корду в 1767 р. висловив ідею пропоходження грецької і латинської мов та санскриту з єдиного мовного джерела. Англійський сходознавець В. Джоунс в 1787 р. вказав на спорідненість індоєвропейських мов.
Уже й наведені відомості свідчать про досить високий рівень розвитку мовознавчої науки в стародавній Індії. З цього приводу слушно зауважував В. Томсен: «...високий ступінь, осягнений давньоіндійським мовознавством, цілком винятковий; до такої висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., і то багато навчившись в індійців».
3. Мовознавство у стародавньому Китаї
Китайське мовознавство має понад двотисячирічну історію. Аж до кінця XIX ст. воно розвивалося зовсім самостійно при незначному впливі індійського мовознавства.
Стародавнє китайське класичне мовознавство являє собою одну з трьох або й чотирьох незалежних мовознавчих традицій, відомих іс торії світового мовознавства, разом з давньогрецько-римською, давньоіндійською та арабською. Китайське мовознавство мало сильний вплив па японське та й на мовознавство інших народів, проте, воно майже нічого не дало сучасній європейській науці про мову. У давньому і середньовічному Китаї існували три галузі філології, пов'язані з вивченням мови.
Перша з них найдавніша, називається сюньгу ; ця наука тлумачила давні слова шляхом пояснювання їх значень, або шляхом перекладу, або шляхом опису предметів і явищ, що існували в давнину. Друга галузь філології була відведена вивченню писемності, з'ясуванню структури і етимології ієрогліфів. Третя -- фонетика, або точніше фонологія, що вивчала відмінності між звуками. Граматична наука в Китаї почала поступово виділятися із схоластики лише в XVIII--XIX ст.
В історії розвитку китайського мовознавства Ван Лі виділяє три основні періоди: у першому з них розвивалася майже тільки схоластика; у другому -- основним напрямом стає фонетика, в третьому розвиваються паралельно всі три напрями.
В історії розвитку фонетики виділяються три етапи: перший починається з появою фонетичних словників, другий -- фонетичних таблиць; третій збігається за часом з третім періодом історії китайського мовознавства у Ван Лі і характеризується дослідженнями в галузі історичної фонетики, тобто працями, метою яких була реконструкція елементів фонетичної системи китайської мови минулих епох,.
З російських праць про китайське мовознавство слід указати на граматику китайської мови П. Шмідта «Опыт мандаринской грамматики с текстами для упражнений».
Звертаючись до словника «Шовень», як до праці, де відображена лінгвістична думка давніх китайців, М.І. Конрад виявляє в ньому такі основні думки: 1. Кожне слово мислилось як певна єдність ряду елементів його складників-- єдність, відмінна від інших подібних єдностей. Свідченням такого уявлення є сувора індивідуалізація графічного символа слова -- його графічного знака, індивідуалізація не тільки форми, що входить у певний знак елементів, а й їх число і розташування. 2. Основним елементом слова вважається значення, що потверджується змістом словникової статті. При всіх своїх модифікаціях словникові статті мають одну мету: розкриття значення слова. 3. Другим елементом слова вважається звучання. Про наявність уявлення про звукову сторону слова свідчить уведення в певних випадках у склад граматичного знака слова спеціального фонетичного визначника -- окремого графічного елемента, призначенням якого було тільки вказувати на звучання слова, позначеного певним графічним символом. 4. Існувало уявлення про лексичну омонімію. Це можна вбачати* по-перше, у застосуванні одного й того самого ж фонетичного визначника для вказання на звучання різних за значенням слів. Наявність уявлення про лексичну омонімію виявляється, по-друге, і в випадках застосування цілого знака, створеного спеціальні для певного слова 8 метою позначити слова з іншим значенням, але з тим самим звучанням... У цьому випадку омонімічність поєднується з омографічністю. 5. Існувала думка про співвіднесеність значення слова з поняттям, яке в свою чергу розглядалось як щось похідне від уявлень. Наявність ідеї про таку співвіднесеність можна вбачати в тому, що графічним символом слова в одних випадках служив рисунок -- зображення предмета, позначеного певним словом: такий рисунок був графічним символом поняття, яке ґрунтувалося на наочному уявленні предмета.
6. Існувало уявлення про групу слів, про що свідчить розподіл у словнику «Шовень» за певними групами, причому основою для віднесення декількох слів до однієї групи служить одна властивість з комплексу властивостей, що утворюють значення слова. 7. Існувало уявлення смислового деривата. Це можна вбачати в тому, що будь-який знак, наприклад, знак слова «старість», входив у склад знаків різних слів, вихідним моментом значення яких було саме поняття старості.
До цього М.Й. Конрад в кінці додає, що вже у давнину в Китаї виникло уявлення про звукову сторону мови.
Фонетичною одиницею вважається комплекс, що відповідає слову. Окремі елементи відзначено у складі такого комплексу -- «звуки» і «голос» сприймаються як компоненти цілого.
«Звуки», тобто якісні компоненти звукової сторони слова, розглядалися не тільки як елементи, що становлять вимовне ціле -- слово, а й як елементи, що породжують це ціле.
Такі назви відображають уявлення про те, що початкові й кінцеві к' чюненти вимовного цілого слова протилежні і за своїми функціями в утворенні цілого, і за своєю фонетичною природою. Оскільки початковими компонентами були приголосні, кінцевими -- голосні, остільки протилежними за фонетичною природою мислилися приголосні і голосні.
Про те, що початковими компонентами були приголосні, свідчить наявна у першій половині X ст. класифікація їх на губні, язикові, нижньозубні, верхньозубні, гортанні, напівзубні, напів'язикові.
Протилежними початковими вважалися кінцеві, які за своєю фонетичною природою були голосними, що можна бачити з класифікації цих звуків на класи: «внутрішні», «зовнішні», «відкриті», «вільні» тощо.
У фонетичну характеристику голосних входив і так званий голос, тобто голосова мелодія, підвищення і пониження її висоти, або удержування її на одній висоті, наявність протяжності вимовного цілого та наявність особливого явища, яке сприймається як «повільність» та поривність. Вчення про звукову сторону китайського слова розвивалося внаслідок таких причин: 1) необхідність подавати у словнику вимову слова, позначеного певним ієрогліфом; 2) поява римованої поезії; 3) необхідність транскрибування іншомовних власних імен.
Наступною частиною національної традиції китайського мовознавства М.Й. Конрад вважає вчення про «повні», «пусті» та «службові» слова.
У період розквіту китайської класичної філософії спеціальних теоретичних праць в галузі вивчення мови не існувало. Теорія мови, однак, цікавила давньокитайських філософів, які сперечалися в питанні відношення назви до позначеної дійсності. Конфуцій та його послідовники вчили, що назва нерозривно пов'язана з позначуваним і повинна йому відповідати. Коли Конфуція спитали, з чого б він почав, якщо б йому доручили управління державою, він відповів: «Найнеобхідніше -- це виправлення імен! Людина, що займає певне соціальне становище, повинна поводитись відповідно до цього становища». У порушенні цієї вимоги конфуціанці вбачали причину всіх непорядків у суспільстві. Цю теорію «виправляння імен» визнавали і представники іншої філософської школи -- легісти. Навпаки, філософи даоїстського напряму вважали, що зв'язок між словом і річчю -- довільний.
Синтез цих двох поглядів у III ст. дав Сюнь Куан, який вважав, що назви «встановлюються погодженням і закріплюються звичаєм». Немає первісного зв'язку між назвою і реальністю, назву дають люди за домовленістю; але коли назва стає звичною, її вживання вважається правильним
Китайська мовознавча думка органічно пов'язана з розвитком китайської ієрогліфічної писемності. Становлення сучасної структури китайської писемності відбувалося у І і II ст. н. е., коли пройшла остаточна нормалізація китайської ієрогліфіки. Тоді були створені основні стилі китайського письма, ієрогліфічного письма: уставне письмо, напівуставне письмо і скоропис. Цей потрібний поділ китайського рукописного письма і є остаточним становленням графічної системи китайської рукописної мови.
Систему китайського письма створили самі китайці, про це свідчать знайдені під час археологічних розкопок так звані ворожильні кості, що являли собою кості тварин, на яких гострим стилетом були надряпані писемні знаки. Прочитання текстів цих численних ворожильних костей та й інших надписів іншого змісту дало підстави думати про багатовіковий процес становлення стародавньої китайської писемності.
У VIII ст. до н. е. за імператора Сюань Ваня було проведено першу писемну реформу, завданням якої було створення стандартних однотипних знаків.
У III ст. до н. е. в результаті утворення єдиної китайської держави було створено єдину державну обов'язкову систему китайської графіки, в якій кожний знак мав тверду і незмінну форму написання. Поряд з державним стандартом чжуань китайці вживали ще у ділових документах створене в'язнем Чен Мао письмо лішу, в якому наявні спеціальні скорочення і спрощення у написанні букв.
У результаті цих реформ створено багатознакову китайську ієрогліфічну писемність, у якій діє принцип: один ієрогліф однозначно відповідає одній морфемі.
Перевагою китайського письма е те, що багато морфем-омонімів позначаються на письмі різними ієрогліфами, а одні й ті самі морфеми ще по-різному звучать у діалектах, об'єднані одним і тим самим ієрогліфом. Хибою китайської писемності є багато писемних знаків.
Вивчення граматики китайської мови почалося за династії Хань, тобто з часу остаточного становлення китайської ієрогліфічної писемності. Результатом граматичних досліджень були праці «Ер'я», «Фан'янь», «Шовень цзецзи» та «Шимін».
«Ер'я» являє собою сукупний орфографічний, енциклопедичний та ідеологічний норматив знань стародавніх китайців у вигляді словника, в якому подано 19 тематичних розділів. Кожний розділ -- це тлумачення однієї категорії світу: найменування,. тлумачення, споріднення, небо, земля і т. ін.
«Ер*я» дає філософську картину світу та кількісний склад тематичних угрупувань, відображає порядок розгортання так званих містичних чисел.
У частині, де йдеться про твірне слово, синонімні слова, організовані у певній послідовності. Так, перший слнонімний ряд містить слова-найменування із значенням «початок», наприклад, чу «зачинати», шоу «голова» тощо.
Текст «Ер'я» в його сучасній редакції складено в III--І ст. до н. е. як книгу, що допомагала читати і тлумачити зміст канонічних творів. Пізніше на зразок книги «Ер'я» було укладено словник «Гуанья».
На рубежі нашої ери Ян Сюн створив працю «Фаньянь», яку вважають початком китайської діалектології. У ній витлумачено народні слова в літературній мові з вказівкою на місце походження певного слова.
Найважливішою давньокитайською писемною пам'яткою вважаєть-ться словник Сю Шеня «Шовень цзецзи», закінчений в 100 р. н. е., який нагадує словник, побудований за алфавітом. Сю Шень встановив, що 9353 ієрогліфи, які він подав у словнику, укладені в результаті різних комбінацій 540 елементів, або «частин» знаків,-- «бу». Словник «Шовень цзецзи» е першою працею, де описано китайську мову як предмет власне граматичного мистецтва. Сю Шень створив і розвинув теорію шести категорій ієрогліфів: зображальну, вказівну, ідеографічну, фонографічну, видозмінну і категорію запозичених ієрогліфів.
Ієрогліфи розподіляються па прості і складні, утворені з простих. Прості ієрогліфи у межах складних ієрогліфів і в ієрогліфічній писемності взагалі інтерпретуються як ключі, радикали або корені.
Справжні складні ієрогліфи становлять дві категорії -- меншу ідеографічну і більшу -- фонетичну. Всі шість категорій ієрогліфів відмінні у структурио-фупкціональиому відношенні.
Наступною важливою працею давньокитайської філології є «Шимін». Це етимологічний словник, який уклав Лю Си у II ст. н. е. У цьому словнику дано етимологію кожного імені.
Усі чотири стародавні китайські писемні "пам'ятки: «Ер'я», «Фань-янь», «Шовень цзецзи» та «Шимін» становлять основу головних напрямів китайської філології.
Давньокитайські лінгвісти приділяли особливу увагу вивчанню синхронічної та історичної фонетики, дослідженню питань текстології, ієрогліфіки та діалектології, а також проводили відповідні граматичні студії на матеріалах давньоіндійських писемних пам'яток
Інакше, ніж у стародавній Індії, формувалася наука про мову в давній Греції. Протягом кількох століть мовознавство було тут складовою частиною грецької філософії. Філософія давніх греків -- це не окрема, віддиференційована галузь людських знань. Філософські погляди греків тісно переплітаються з їхніми природничо-науковими і політичними поглядами. Греки знали тільки одну, всеохоплюючу, нерозчленовану науку, складовою частиною якої були й мовознавчі уявлення, погляди. Перші кроки розвитку давньої грецької філософії були водночас і першими кроками розвитку античної науки.
Уже в ранній період свого розвитку давня грецька філософія намагалася розв'язати цілу низку, складних теоретичних проблем, у тому числі й питання про взаємовідношення між мовою, мисленням і буттям, про походження та сутність мови. Інтерес до мовних проблем викликав у давній Греції філософські дискусії навколо одного з основних питань мовознавства, питання про «правильність імен», про те, чи одержують речі свої слова-назви за сутністю речей, їхньою природою, тобто «правильно», чи зв'язок між словом і річчю виникає за законом, за звичаєм, за договором, за встановленням людей, тобто довільно, свідомо і, отже, «неправильно».
Дискусія про співвідношення між речами та їхніми іменами, почалася в Елладі в VI--V ст. до н. е. і тривала кілька століть. Відстоюючи різні позиції, у ній брали активну участь Геракліт, Демокріт, Протагор, Епікур та багато інших.
Геракліт вважав, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з тією річчю, назвою якої воно є, що в іменах розкривається сутність речей, що ім'я відбиває природу позначуваної речі, подібно до тіней речей, відбитків дерев і гір у річці, нашого власного відображення у дзеркалі. Демокріт учив, що речі позначуються не відповідно до природи самих речей, а за звичаєм, за законом, встановленим людьми, бо ж багато слів має по кілька значень, багато понять має по кілька назв, одне слово може замінюватися іншим словом, а деякі поняття й зовсім не мають словесних позначень.
Цій дискусії присвячено діалог Платона під назвою «Кратіл». У творі виступають Кратіл -- прихильник «physei», Гермоген -- прихильник «thesei» і Сократ, до якого звертаються Кратіл і Гермоген із проханням сказати, чий погляд відповідає дійсності. Устами Сократа Платон висміює обидва погляди і доходить висновку, що «правильна за природою» мова може існувати тільки в ідеї. Але Сократ, бесідуючи з Гермогеном, підводить його до висновку, що «імена притаманні речам від природи», а потім, розмовляючи з Кра-тілом, показує, що найменування пов'язане з «установленням», що слово пов'язане з річчю через уживання його поколіннями. Такого ж погляду в найсуттєвішому дотримувався у своїх висловлюваннях про мову й Арістотель.
Філософська школа епікурейців обстоювала тезу про встановлення назв речей за їхньою природою, хоч окремі епікурейці припускали, що різні народи кладуть на мову своє відбиття за звичаєм/Стоїки рішуче висловлювалися за походження назв із природи речей; їм заперечували у цьому скептики і засновник їхньої школи Піррон, посилаючись на звичай, закон, бо інакше всі люди повинні були б мати єдину мову. Але якщо між-словами і відповідними їм речами, діями, явищами немає ніякого «природного» зв'язку, якщо слова -- не витвір природи, а людське встановлення, то немає потреби й думати, нібито мову дав людям бог. Так виформовуються й основні античні теорії походження мови -- договірна, звуконаслідувальна і вигукова, що були пізніше витіснені біблійними легендами і відроджені лише через півтори тисячі років. Більше того, деякі давньогрецькі мислителі намагалися пов'язати питання про походження мови з питанням про походження самої людини.
Так, з переказу грецького історика І ст. до н. е. Діодора Сіцілійського можна довідатися, що Демокріт пояснював походження людських громад необхідністю спільного захисту від тварин. Потреба в спілкуванні привела до поступового розвитку людського «голосу», первісно нечленороздільного і «позбавленого змісту», в напрямі до членороздільності і до встановлення символів для позначення речей. А з огляду на те, що людські громади виникли в різних місцях незалежно одна від одної, люди по-різному утворювали слова. Так, за Діодоровим переказом вчення Демокріта, утворилися різні племена і різні мови.
Історію старогрецького мовознавства звичайно поділяють на два періоди -- «філософський» і «олександрійський». У перший період мовознавчі проблеми розв'язували філософи, у другий -- олександрійські граматисти. А тим часом нова дискусія, що спалахнула між аналогістами й аномалістами, мала теж філософський характер, але вже не про взаємовідношення між мовою і буттям, а про аналогію та аномалію у мові, про наявність чи відсутність закономірностей у самій мові, і розпочали цю дискусію давньогрецькі філософи-стоїки, що підкреслювали, як наприклад, Xрісіпп, «аномалії» -- випадки відсутності єдності, факти невідповідності між словом, думкою і предметом.
Аналогісти, очолювані видатним давньогрецьким граматистом
Арїстархом, твердили, що мова відповідає системі понять, адекватно відбиває мислення, що в мові панує аналогія, закономірності. І якщо, наприклад, у грецькій і латинській мовах є три роди, то це тому, що предмети можуть бути чоловічої і жіночої статі або ж не належати до жодної з них.
Аномалісти на чолі із стоїком, пергамським граматистом Кратесом, твердили, що в мові раз у раз доводиться натрапляти на різноманітні відхилення від закономірностей -- на аномалії. Адже такі слова, як клен, липа, дерево, річка, озеро, не мають ніякого відношення до статевих відмінностей, і все ж їм притаманна граматична категорія роду.
І ця абстрактна дискусія кінець-кінцем дала практичні наслідки: виявлені в дискусії мовні факти перетворилися на матеріали для побудови систематичної граматики, де поряд з регулярними граматичними правилами знайшли своє місце і різного характеру винятки з них. Та сталося це вже тоді, коли із всеосяжної, нерозчленованої первісно давньогрецької філософії виформувалося давньогрецьке мовознавство.
Питаннями мови в давній Греції цікавилися звичайно не тільки філософи. Вчителі грамоти, навчаючи своїх учнів читати й писати, звертали увагу на окремі букви, на часокількість голосних, робили перші кроки у фонетичних спостереженнях. Багато зробили в галузі фонетики вчителі музики, які вивчали фонетичну сторону мови в тісному контакті з теорією музики.
Певні спостереження в галузі мовознавства накопичували й учителі літератури, витлумачуючи своїм учням, передусім, гомерівські поеми «Іліаду» та «Одіссею». Приблизно з V ст. до н. е. починається збирання глосс, тобто архаїчних, маловживаних слів. До V ст. належать і перші письмові згадки про розробку граматичних питань
Стародавнє індійське, китайське, античне, арабське і давньоруське мовознавство курсовая работа. Иностранные языки и языкознание.
Реферат: Юридический анализ хозяйственных ситуаций
Реферат по теме Правовой статус доменных имен
Реферат: Строгино
Сочинение На Тему Игрушка Моего Детства
Курсовая работа: Поэтизация природы как психологический феномен
Дипломная работа: Проблемы компенсации морального вреда. Скачать бесплатно и без регистрации
Курсовая работа по теме Молибден
Курсовая работа по теме Командний процесор для реалізації функції DOS: dir
Курсовая работа: Современная управленческая парадигма и перспективы развития менеджмента
Реферат по теме Межотраслевая конкуренция и образование общей (средней) нормы прибыли
Дипломная работа по теме Информационные технологии в муниципальном управлении
Эссе Почему Я Учу Английский Язык
Курсовая работа по теме Понятие и сущность права
Реферат: Управленческие решения сущность и классификация
Сочинение: Общие сведения о Дельвиге
Реферат: Методические рекомендации по написанию контрольной работы
Темы Рефератов По Страноведению Сша
Курсовая работа: Платежная система на основе смарт-карт. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат по теме Историческая природа социальных издержек
Реферат: Учет расчетов арендатора и арендодателя
Земельное право в современной России - Государство и право контрольная работа
Типы деления клетки. Мегаспорогенез - Биология и естествознание контрольная работа
Учет финансовых вложений бюджетного учреждения - Бухгалтерский учет и аудит контрольная работа