Старий щоденник

Любий читачу,

Я пишу цю книгу, щоб наступні покоління, що прийдуть після мене не забували своєї історії, свого імені та своїх героїв, що й далі надихатимуть їх рухатися уперед. Звісно, я б волів, щоб мої записи дісталися нащадкам мого сімейства, але не соромтесь прочитати про мої пригоди та про історію мого роду у будь-якому випадку (звісно, якщо ви все ж вмієте читати)…

Мене звати Гекфін Гобкінс, і майже все своє свідоме життя я присвятив пошукам інформації свого родоводу й написанню цієї книжки.

Одразу хочу попросити пробачення в своєї любої дружини Варни та у своїх дітей: Жофі, Бальдо, та Діамани, що, можливо, був недостатньо хорошим батьком і через свої дослідження не приділяв вам достатньо уваги. Без знання свого минулого ми не маємо майбутнього, тож сподіваюся, що ця робота допоможе нашим нащадкам зрозуміти, ким вони були, є, і куди мають іти у майбутньому…

- І що, там дійсно так написано?

- Слово в слово.

- Ух, ну хоч зараз дізнаюся, що ж дідусь у тій книженції мені понаписував. Недарма вас у гості запросив, панове!

Вогонь приємно потріскував у невеличкому каміні посеред тіснуватої, але доволі затишної кімнати в будиночку хафлінга-слідопита, вкриваючи все довкола своїм теплим в усіх сенсах світлом. Недалеко від нього з підлоги стирчав широкий пеньок, з якого був висічений стіл, довкола якого, як здавалося, і була побудована хижка. На столі лежала товста книга, переплетена тваринячою шкірою, що була заповнена доволі обережним каліграфічним письмом від руки. Над книгою і столом, впершись в них руками, стояв блідий тифлінґ з обережно підточеними рогами. Закінчивши читати перший абзац, він трохи здивовано перевів погляд на стіну, де висів чималий автопортрет, наче як, автора цієї книги: дужий та кремезний коротун з суворим поглядом, лисий та з довгою кучерявою рудою бородою по груди, що своєю зовнішністю більше походив на дверґа, аніж на хафлінга, одягнений в похідний шкіряний жилет та плащ, а також у кілт; в одній руці він тримав довгий ельфійський лук, що за розмірами був більший за самого хафлінга, а в іншій – короткий бойовий меч. Опісля погляд опустився на рудоволосого коротуна, що тримав дерев’яну тацю й роздавав усім присутнім в кімнаті чашки з трав’яним чаєм. Усміхнене молоде обличчя, прикрашене густими кучерями, що спадали на очі, більш худа статура… Він виглядав таким люб’язним та невинним, що годі було уявити його спорідненість із персоною на картині, хоча все ж можна було впізнати цей орлиний ніс… Та й борода в «діда» була схожа на волосся «онука», таке ж вогняне та хвилясте, хіба що росло з іншого боку голови…

- Кажеш, це він сам себе намалював?

- Так.

- І книжку теж він сам написав?

- Ага.

Тифлінґ продовжував трохи здивовано переводити погляд від напіврослика до картини, коли з тіні ліжка, що стояло у кутку не почувся ще один голос.

- Видно, яблуня добряче так жбурнула яблуко від себе.

Черговий, вже червоношкірий тифлінґ, що розлігся на замалому для себе ліжку, закинувши ноги на дерев’яну спинку й ліниво роздивляючись свої довгі пазурі, ледь помітно усміхнувся краєм губ, явно вдоволений власним жартом, що навіть зміг викликати коротку усмішку у свого блідого родича, який втім швидко прикрив рота рукою, щоб не засмучувати господаря будинку ще більше.

- Сподіваюся, тобі сподобалася грибна юшка, Владаро?

Крізь зуби процідив напіврослик, відповідаючи на її їдкий жарт, проходячи вглиб кімнати і ставлячи чергову чашку чаю вже біля книжки та руки блідого тифлінґа.

- Сенеко.

- Дякую, Гоббі.

Ще дві чашки з чаєм опинилися на дерев’яній тумбі біля стіни з протилежного боку від ліжка, біля якої сиділо ще двоє гостей: світловолосий трохи похмурий та вдумливий ельф на ім’я Філософ та стриманий та небагатослівний дракононародженний на ім’я Довакін.

- Чай ще гарячий, тому обережніше.

Ставлячи чашки, коротко додав Гоббі. Філософ, трохи випрямивши спину на стільці, зігнувши одну ногу й вмостивши її собі на коліно, був дуже зайнятий якимись своїми думками, вдивляючись кудись у вікно, прямісінько у темряву нічних лісових хащів. Довакін же мовчки кивнув у відповідь, про всяк випадок ще раз перевіривши діжку під собою, яку хафлінг надав йому для сидіння, за відсутності інших меблів, які б могли вмістити його габарити.

Коли таця нарешті спорожніла, хафлінг поставив її біля стола-пенька й сів на заздалегідь заготовлений для себе стілець навпроти Сенеки, що вже от-от мав продовжити читати книжку його діда.

Він вже неодноразово переглядав усю цю товстенну писанину, хоча через своє невміння читати мусив спиратися на ілюстрації, що залишив дід, тому коли з'явилася нагода нарешті розібрати сам зміст, Гоббі був на сьомому небі від щастя, а його очі палали цікавістю дитини. 

- Ну то що? Що там далі?

Впершись руками у стіл, напіврослик встав на свій табурет, щоб згори бачити книжку й старі знайомі йому малюнки, щоб починати співставляти їх з тим, що він мав от-от почути. Сенека в черговий раз глянув на рудоволосого своїм поглядом, даючи йому зрозуміти, щоб той не перебивав, після чого трохи промочив горло чаєм, знову взявся за книжку.

Мої дослідження поганяли мене майже по всьому континенту Вшегозем'я і вже точно по всіх трьох Ельфійських королівствах. Наше коріння дісталося найвіддаленіших куточків цього світу, але все воно так чи інакше стікається до одного джерела. До єдиного початку роду Гобкінсів. Не знаю, на скільки це буде очевидним, або ж навпаки – неочікуваним, в залежності від того, звідки ви, читачу, самі, і де ви це читаєте, але всі дороги родоводу моєї сім’ї ведуть до Мітлянду, де здавна жили хафлінги різних родів, вливаючись у місцеві поселення й співіснуючи разом з людьми та іншими мирними істотами фермерських комун. Втім, незважаючи на те, як довго вони тут жили і на скільки природньо вони там вписувалися, деякі джерела вказують на те, що навіть у цю місцину напіврослики прийшли звідкись. Ймовірно, вони втікали чи просто шукали кращої долі, переселившись із атолів та архіпелагів довкола королівства Атлантісу. Так-так, того самого міфічного королівства, що зникло під водою за дивних обставин, й пошуками якого зараз марять шукачі пригод. Втім, це було занадто давно, щоб збереглися якісь письмові підтвердження, та й саме слово Атлантіс в нас вже більше асоціюється з казкою чи міфом, аніж з реальною історією, тому повернемося до Мітлянду. А саме до Малої Тарії, куди одного дня разом із групою інших хафлінгів-переселенців прибув один на ім’я Гопп Рудий…