Становлення інституту примусових заходів медичного характеру та його порівняння з деякими зарубіжними країнами - Государство и право контрольная работа

Главная

Государство и право
Становлення інституту примусових заходів медичного характеру та його порівняння з деякими зарубіжними країнами

Історія становлення, порівняння інституту примусових заходів медичного характеру в зарубіжних країнах та Україні. Примусові заходи медичного характеру на прикладі деяких країн романо-германської, англосаксонської та релігійно-традиційної правових систем.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.


Становлення інституту примусових заходів медичного характеру та його порівняння з деякими зарубіжними країнами
Актуальність роботи обумовлена тим, що профілактика суспільно небезпечних дій (СНД) психічно хворих є однією із найбільш актуальних та суспільно важливих проблем судової психіатрії. Це обумовлено не тільки тим, що психічно хворі скоюють СНД, а й щорічним зростанням їх кількості, та тенденцією до зростання чисельності тяжких СНД, спрямованих проти життя і здоров'я особи як у всьому світі, так і в Україні зокрема.
В останні роки в Україні, як і у світі, спостерігається тенденція до зростання захворюваності на алкоголізм та гострі алкогольні психози, збільшується кількість осіб із психічними порушеннями органічного ґенезу. Останні посідають перше місце як серед тих осіб, які скоїли кримінальні дії та направляються на судово-психіатричну експертизу, так і серед тих хворих, які перебувають під наглядом психоневрологічних диспансерів.
Численні наукові праці судових психіатрів присвячені в основному клініці, судово-психіатричній оцінці психічних розладів у осіб, які страждають на хронічні психічні розлади, недоумство, та профілактиці скоєння цими хворими СНД. Значно менше наукових праць щодо короткочасних психотичних розладів психічної діяльності, незважаючи на те, що хворі у цей час (у тому числі і в період гострих алкогольних психозів, сутінкових потьмарень свідомості органічного ґенезу), як правило, скоюють тяжкі, жорстокі діяння, направлені проти особистості. Однією із найбільш важливих ланок у системі профілактики СНД психічно хворих є застосування до них примусових заходів медичного характеру (ПЗМХ). Призначення ПЗМХ хворим з короткочасними психотичними розладами психічної діяльності розглядаються лише в поодиноких наукових працях судових психіатрів.
ПЗМХ є різновидом примусу держави. Їх застосування безпосередньо пов'язано із обмеженням конституційних прав і свобод людини, а тому повинно чітко врегульовуватись законами і підзаконними нормативно-правовими актами. Згідно чинного кримінального законодавства України не можуть бути застосовані ПЗМХ до особи, яка скоїла СНД у стані неосудності або захворіла на психічне захворювання після скоєння злочину, але до винесення вироку одужала або її психічний стан змінився настільки, що вона перестала бути небезпечною. Короткочасні психотичні розлади психічної діяльності, особливо сутінкові потьмарення свідомості і алкогольні психози, характеризуються швидким (короткочасним) перебігом та повним зникненням клінічних проявів ще до моменту проведення судово-психіатричної експертизи, що дозволяє розглядати їх у межах вимог закону як критерій «одужання». Тому застосування ПЗМХ до даного контингенту осіб є незаконним відповідно до чинних правових норм кримінального законодавства України. Тим не менш, на практиці, незважаючи на протест захисників, даному контингенту осіб суди за рекомендаціями судових психіатрів-експертів призначають (хоча і значно рідше) ПЗМХ.
Отже, як показує практика судової психіатрії, питання медико-правового обґрунтування призначення ПЗМХ відносно осіб, які скоїли СНД у стані короткочасних психотичних розладів психічної діяльності (зокрема гострих алкогольних психозів і сутінкових потьмарень свідомості органічного ґенезу), є дискусійним та однозначно невирішеними, науково необґрунтованими.
Спеціального, цілісного дослідження щодо призначення ПЗМХ до хворих, які скоїли СНД у період короткочасних психотичних розладів психічної діяльності, дотепер не проводилось. Все це визначає актуальність даної проблеми та необхідність її дослідження.
Метою роботи є: порівняльний аналіз кримінального законодавства деяких зарубіжних країн та України на рахунок питання здійснення заходів безпеки щодо осіб, які страждають психічним захворюванням, алкоголізмом, наркоманією.
Досягнення зазначеної мети обумовлено вирішенням наступних дослідницьких завдань :
? охарактеризувати становлення інституту примусових заходів медичного характеру в зарубіжних країнах та в Україні;
? дослідити кримінальне законодавство країн з англосаксонською, романо-германською та релігійно - традиційною правовою системою;
? проаналізувати теоретичний стан проблеми.
Об'єктом дослідження є примусові заходи медичного характеру, які застосовуються до осіб, що вчинили суспільно - небезпечне діяння
Предметом дослідження є чинники, які обумовлювали скоєння супільно-небезпечні діяння хворими під час гострих алкогольних психозів та під впливом наркотичних засобів, їх взаємозв'язок і взаємообумовленість.
Структура роботи . Курсова робота складається із вступу, 2 розділів, висновків, списку літератури та додатків.
1. Становлення інституту примусових заходів медичного характеру
1.1 Історія становлення інституту примусових заходів медичного характеру в зарубіжних країнах
Психічні захворювання людини мають досить давні корені. Ще Гіппократ у Стародавній Греції вперше дав оцінку психічним хворобам. Він стверджував, що психічні розлади є хворобами мозку.
Історія становлення інституту застосування примусових заходів медичного характеру свідчить про доволі суперечливі й непослідовні підходи до правового стану психічно хворих і заходів, які до них застосовувалися.
У різні часи ставлення до душевнохворих було різним. У ХІ-ХІІ століттях до них застосовували тортури, їх заковували у кайдани, а тих хворих, які вчиняли найбільш небезпечні злочини, спалювали.
Правовий статус психічно хворих осіб і характер заходів, що застосовувалися до них, визначаються рівнем цивілізації, гуманізації та розвитку медицини. У ХVIII столітті Руська судова хроніка зафіксувала непоодинокі випадки засудження душевнохворих на смертну кару або довічне тюремне ув'язнення.
Разом з тим у 1669 році вперше з'являються у Росії законодавчі положення, що стосуються участі душевнохворих у кримінальному судочинстві, зокрема в «Новоуказанных статьях о татьбах, разбойных и убийственных делах», де була вказівка на те, що «чаще бесный убьёт, неповинен есть смерти». Тут же зазначалося про недопущення їх у свідки.
Психічні захворювання могли слугувати приводом для пом'якшення покарання чи навіть звільнення від нього.
У Західній Європі, де католицька церква вбачала в душевнохворих «одержимих бісом», такі люди зазнавали суворих переслідувань.
Під впливом ідей французьких гуманістів ставлення до душевнохворих у ХVIII столітті також змінилося. Деякі вчені-психіатри підтримали французького психіатра Ф. Пінеля про звільнення психічно хворих осіб від відповідальності. В 1794 році він домігся від Національного Конвенту Французької Республіки дозволу про зняття ланцюгів із психічно хворих.
Саме в Кримінальному кодексі Франції 1810 року вперше з'явилася стаття про неосудність таких осіб. Зокрема, ст. 64 КК Франції передбачала: «Немає ні злочину, ні проступку, якщо під час вчинення дії обвинувачений перебував у стані божевілля».
На Русі найчастіше душевнохворі, які вчинили правопорушення, поміщалися у примусовому порядку в монастирі, найнебезпечніших із них заковували в кайдани і ланцюги.
Поводження з душевнохворими особами, які навіть не вчиняли правопорушень у «божевільних домах» царської Росії, відзначалося жорстокістю і було спрямоване не стільки на лікування, скільки на угамування.
Згодом правове становище психічно хворих, які вчинили злочини, отримало більш конкретне законодавче закріплення.
В «Уложенні Росії про покарання кримінальні і виправні» 1845 року містилося досить широке визначення поняття неосудності. Як причини, що виключають ставлення у вину вчинене, називалося божевілля, напади хвороби, яка призводить до запаморочення або до повного безпам'ятства. У ньому було визначено порядок поміщення цих осіб у будинки для божевільних, строки їх тримання і підстави для звільнення.
Другий період в історії розвитку ставлення держав до проблем примусового лікування припадає на земські і судові реформи, починаючи з 1860-х років.
Ще до середини ХІХ століття судово-психіатрична практика виявляла випадки, коли окремі особи хоча й визнавалися осудними щодо вчинених ними злочинів, однак мали психічні розлади, а відтак, вони потребували вжиття відповідних заходів лікування. Постало питання співвідношення поняття осудності і неосудності, адже ні в науці, ні на практиці немає чітко встановлених меж між різними за тяжкістю розладами психіки. У загальній і судовій психіатрії почався поділ за ступенем тяжкості психічних захворювань, їх класифікація, що спричинило до виникнення вчення про осудність і в юриспруденції.
У низці випадків було неможливо зробити однозначний висновок про повну осудність або неосудність, а можна говорити про обмежену здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними під час вчинення злочину.
Вперше такого висновку дійшли німецькі вчені-психіатри, і у 1845 році німецьке законодавство закріпило положення про обмежену осудність. Перші норми Кримінального кодексу цієї країни містили наступне визначення зменшеної осудності: «Якщо той, хто вчинив діяння, перебував у стані, який хоча і не виключає вільного самовизначення, але все-таки обмежує його, той піддається покаранню, як за замах».
Подібні положення про зменшену осудність почали закріплювати в кодексах і інших країн. Наслідком встановлення такої зменшеної осудності було, як правило, пом'якшення покарання.
У перших радянських кримінальних кодексах не було чітко сформульовано положень про осудність і неосудність, а тому необґрунтовано широке тлумачення неосудності досить часто залежало від політичної ситуації в країні.
Незважаючи на відсутність у Кримінальних кодексах союзних республік статті про зменшену осудність, на практиці підекспертні особи в Інституті судової психіатрії імені В.П. Сербського визнавалися неосудними і зменшено осудними. Причому зменшено (обмежено) осудними визнавалось від 0,2% до 30,9% з 1921 по 1927 рік. (Див. дадаток 1)
Таким чином, у 1921 році жодної під експертної судово-психіатричної експертизи, проведеної в Інституті судової психіатрії імені В.П. Сербського, не було визнано осудним. Це отримало негативну оцінку, і, починаючи з 1925 року, зазначений Інститут видозмінює свою судово-психіатричну практику. Відсоток неосудних починає значно зменшуватися, а під експертні з «межовими» станами все частіше визнаються осудними і направляються у місця ув'язнення. З 1928 року визнання осіб зменшено осудними припинилося.
Загалом ХІХ століття стало переломним для історії європейської та російської судової психіатрії та юриспруденції. Тодішні наукові дослідження стали основою розвитку понять про осудність і неосудність у кримінальному праві, що знайшло своє відображення у законодавстві. Кримінальне Уложення 1903 року вперше сформулювало поняття неосудності особи, дало визначення цього статусу, максимально наближеного до сучасного. Зокрема, було зазначено: «Не ставиться у провину злочинне діяння, вчинене особою, яка під час вчинення не могла розуміти властивості і значення того, що вона вчиняє, або керувати своїми вчинками внаслідок особливого розладу душевної діяльності або несвідомого стану, або невідомого стану, або ж розумового розвитку, що походить від тілесної вади чи хвороби. У випадку ж вчинення вбивства, досить тяжкого тілесного ушкодження, зґвалтування, підпалу або замаху на одне з цих злочинних діянь особа, яка вчинила такий злочин, обов'язково поміщується у лікувальний заклад».
Зроблено значний крок вперед у розвитку психіатрії як науки. Надання психіатричної допомоги, проведення судово-психіатричної експертизи було передано земствам і міським самоуправам. Це відіграло значну роль у становленні судової психіатрії. Велике значення для судової психіатрії мало введення судових статутів і гласного судочинства за участю в судових процесах експертів-психіатрів.
Судова практика вимагала опрацювання теоретичних положень концепції неосудності, розробки принципів судово-психіатричної оцінки психічних розладів. Ці проблеми відображені у фундаментальних для свого часу дослідженнях вчених-психіатрів І.В. Константиновського, А.У. Фрунзе, у доповідях на з'їздах психіатрів та пироговських з'їздах лікарів В.І. Яковенка, Я.А. Боткіна, В.П. Сербського.
Зазначені наукові розробки і втілення їх у практичну діяльність мали свій позитивний вплив на формування законодавства з цих питань і в подальшому, в тому числі і в радянську добу.
Першим правовим актом радянської влади щодо психіатрії була Інструкція «Про освідування душевнохворих», видана Народним комісаріатом української юстиції у червні 1918 року. Її положення застосовувалися і судовою практикою.
Навесні 1921 року на базі Пречистинської лікарні у Москві було створено Інститут судово-психіатричної експертизи імені В.П. Сербського.
Застосування примусових заходів медичного характеру більш детально були регламентовані у Кримінальному та Кримінально-процесуальному кодексах РСФСР 1960 року. Було передбачено примусове лікування у психіатричних лікарнях загального і спеціального типу, які перебували у віданні Міністерства внутрішніх справ. Таким чином, кримінальне законодавство вперше передбачало види примусових заходів медичного характеру.
1.2 Історія становлення інституту примусових заході в медичного характеру в Україні
Вперше в законодавчих актах положення, що встановлюють суспільне піклування хворих, калік і вбогих, з'являються після прийняття на Київській Русі християнства (988 рік). Так, за Статутом князя Володимира про церковні суди було визначено, що «церковному або єпископському суду підлягали, крім злочинів і позовів по справам сімейним, чарівники, чаклуни, готувачі отруї та усі справи, які стосуються людей, що знаходяться в церковному відомстві. До них відносилися усі особи, що підлягають піклуванню - вдови, сироти, кульгаві, сліпі; у церковному підпорядкуванні перебували «странноприимные» (рос.) будинки, лікарні, лікарі». Вказані особи, що підлягали піклуванню, утримувалися в монастирі для застосування церковних засобів лікування з метою «вигнання бісів». Таким чином, в дослідженнях з історії вітчизняної психіатрії XVI-XVII століття розглядаються як епоха монастирського піклування душевнохворих, котре, однак, охоплювало лише їх невелику частину, у той час як інші перебували серед населення. Законодавчі ж положення, що стосуються душевнохворих у кримінальному процесі, вперше з'являються в Росії та Україні у 1669 році в «Новоуказных статьях о татебных, разбойных и убийственных делах» (ст. 108), де міститься вказівка на те, що «Аще бесный убьет, неповинен есть смерти», і говорилося про недопущення залучення душевнохворих у свідки нарівні із глухонімими й дітьми («а глухих, немых и бесных и которые в малых летах… в обыск не писать и их не допрашивать»). Наступним кроком законодавця було створення так званих совісних судів і видання законів про губернії, у яких вказувалося, що злочини, вчинені божевільними, підлягають розгляду цих судів.
В 1775 році були створені Накази суспільного піклування, яким ставилася в обов'язок турбота про будинки для божевільних; з цього часу припинилася обов'язкова місія монастирів по піклуванню за душевнохворими.
Поряд із цим, у 1776 р. Катериною ІІ видається спеціальний указ, яким пропонувалося тримати душевнохворих злочинців у Суздальському монастирі не скованими та поводитися з ними «с возможною по человечеству умеренностью».
На рубежі XVIII та XIX століть починається поступове зближення піклування психічно хворих з іншими аналогічними заходами, що здійснюються медициною. Здійснення над душевнохворими опіки також було передбачено сенатським Указом 1815 року; його підставою служило офіційне визнання хворого божевільним. Такі хворі за своїм правовим положенням прирівнювалися до малолітніх.
У XIX сторіччі в європейських країнах підсилилася увага законодавців до питань судової психіатрії. У цей період у вітчизняному законодавстві закріплюється формула неосудності, що містила два її критерії - медичний і юридичний, вперше з'явилася в російському законодавстві в «Уложенні про покарання кримінальні та виправні» 1845 року й фактично діяла без скільки-небудь істотних змін протягом усього XIX сторіччя, будучи перенесеною й у редакцію цього Уложення 1885 року. Критерії неосудності цієї формули відрізнялися деякою незавершеністю, а сама формула фактично розподілялася по декількох статтях уложення: безумство від народження (ст. 95), божевілля (ст. 95), хвороба, що доводить до «умоисступления» або абсолютної безпам'ятності (ст. 96), старість або дряхлість (ст. 97), лунатизм (ст. 97), глухонімота (ст. 98). Істотним недоліком вказаної формули була її роздробленість, що вела в судовій практиці до формалізму. Психологічний (юридичний) критерій неосудності був неоднорідним, відрізнявся невизначеною характеристикою психічних порушень, що виключають осудність. Судово-психіатричні питання в юридичному плані продовжували вирішуватися так званими «Совісними судами», створеними ще при Катерині II. В організаційно - адміністративному плані піклування душевнохворих було покладено на «Наказ суспільного піклування», у підпорядкуванні якого перебували «будинки для божевільних» відповідно до закону, також прийнятого ще в XVIII столітті. Психічно хворі за обвинуваченням у вчиненні найбільш тяжких злочинів продовжували утримуватися в Суздальському Спасо-Єфим'євському монастирі ще в 1835 році, причому багато хто з них протягом декількох десятиліть. На десятиліття могло затягуватися перебування хворих і в будинках для божевільних. У справи душевнохворих, визнаних невідповідальними за вчинені злочини та направлених у будинок божевільних, тривало втручання церкви. Крім цього, Указом 1827 року було передбачено заборону виписувати хворих, що вчинили вбивство, раніше 5-річного контрольного строку видужання. Цим же Указом пропонувалося, щоб після настання поліпшення священики «в особенности обращались к ним с назидательными поучениями». Однак відсутність належної соціальної та медичної допомоги призводило до того, що дуже багато хворих, залишаючись у населенні, і «шляясь по городам, по селам и проезжим дорогам, угрожают в каждый данный момент личной и общественной безопасности, совершая преступления в состоянии невменяемости». Психічно хворі, потрапляючи у в'язницю, розглядалися як «бешкетники» і «негідники». У місцях позбавлення волі була відсутня кваліфікована, а тим більше спеціалізована медична допомога.
Після поразки революції 1905 р. посилення репресій супроводжувалося різким обмеженням судово-психіатричної експертизи в земських психіатричних лікарнях і передачею її в державні окружні лікарні, створені спеціально для експертизи й утримання так званих «статейних хворих». У політичних процесах судова влада грубо ігнорувала судово-психіатричну експертизу - явно душевнохворим призначалося тюремне ув'язнення.
Умови їх утримання призводили до різкого погіршення психічного стану хворих, до самогубств у в'язницях. Таке положення психічно хворих, призвело до того, що в 1910 р. на III з'їзді вітчизняних психіатрів було заявлено протест проти тримання в кайданах душевнохворих арештантів у психіатричних лікарнях. У резолюції з'їзду були прийняті наступні положення:
- судово-психіатричні відділення, крім посиленого нагляду, нічим не повинні відрізнятися від звичайних психіатричних лікарень;
- наручники й кайдани не можуть допускатися далі порога всякої психіатричної лікарні Переповнення земських лікарень, труднощі утримання деяких кримінальних контингентів, привели до того, що багато психіатрів почали пропонувати створення психіатричних відділень при лікарнях у в'язницях.
Першим правовим актом Радянської влади, що безпосередньо відносився до правового положення психічно хворих, була інструкція «Про огляд душевнохворих», видана в червні 1918 р. Народним Комісаріатом юстиції, яка врегулювала взаємодію лікарських комісій з тільки що створеними народними судами і вимагала, зокрема, участі представника народного суду в лікарській комісії. Вказана інструкція стосувалася порядку огляду осіб, що страждають розумовими розладами, для призначення або зняття опіки, й передбачала використання цих висновків народними судами. Видання цієї інструкції було проявом уваги, виявленої державою до правового положення психічно хворих. У свою чергу, реформа тюремної справи передбачала виявлення психічно хворих серед ув'язнених, уже 08.05.1919 р. було затверджено Наркоматами охорони здоров'я і юстиції спеціальне «Положення про психіатричну експертизу», що стосувалося огляду душевнохворих і осіб, підозрюваних у розладі психічних здатностей. Положення передбачало можливість виносити постанови про переведення душевнохворих у психіатричні лікувальні заклади або про їх передачу на поруки, а також про дострокове звільнення засуджених, що виявляють явні ознаки душевної хвороби. Направлення в психіатричну лікарню осіб, що вчинили злочин, у перші роки Радянської влади практикувалося відносно рідко, у зв'язку із чим деяка частина хворих, що називалися тоді кримінальними, утримувалася в тюремних лікарнях, де підлягають негайному видаленню.
У 1924 р. консультативна психіатрична допомога в місцях ув'язнення була організована в Києві. Разом з лікувальною та психопрофілактичною роботою серед ув'язнених, у її функції входило й виявлення осіб, що потребують судово-психіатричної експертизи.
В ст. 7 Основних началах кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1924 р. вже було зазначено, що мова йде саме про хворобливі стани, а юридичний критерій неосудності був доповнений його вольовою ознакою - нездатністю «керувати своїми діями». Однак у цій статті ще збереглася роз'єднаність медичного і юридичного критеріїв неосудності, що створювало передумови для необґрунтованої екскульпації (висновок експерта - психіатра про неосудність) психопатів, невротиків, осіб, що перенесли травми черепа без важких наслідків і схильних до істеричних реакцій. Що стосується заходів соціального захисту, передбачених Основними началами, то їх метою у відповідності до ст. 4 було: «…а) попередження злочинів; б) позбавлення суспільно-небезпечних елементів можливості вчиняти нові злочини; в) виправно-трудовий вплив на засуджених», із чого можна зробити висновок про те, що лікування не є основною метою заходів медичного характеру, передбачених п. б) ст. 5 Основних начал. Тільки у ст. 11 КК РСФСР 1926 р., ст. 10 КК УРСР 1927 р. вперше був чітко встановлений зв'язок обох критеріїв неосудності, що вказувало на те, що юридичний (психологічний) критерій служить цілям судово-психіатричної оцінки всіх форм психічних розладів, який характеризує такий ступінь психічних змін, що виключає осудність. В 1935 р. у спеціальній Інструкції НКЗ і НКЮ було розглянуто питання про призначення та припинення примусового лікування. Такі питання чітко відносилися до функції судів за наявності обов'язкової судово-психіатричної експертизи, що передувала рішенню суду.
До контингенту осіб, яким може бути призначено цей захід, були віднесені: особи, що вчинили злочин у стані психічного розладу, і такі, що були психічно хворими до моменту розгляду про них справи у суді, що занедужали на психічну хворобу після вчинення злочину, а також такі особи, що захворіли психічною хворобою до моменту розгляду про них справи в суді та під час відбування покарання. Припинення примусового лікування здійснювалося з часу виходу у світ Інструкції, на підставі постанови спеціальної комісії, утвореної головним лікарем установи, з наступним затвердженням цієї постанови судом. У свою чергу, загальносоюзна регламентація примусового лікування була визначена тільки в 1948 р. Інструкцією «Про порядок застосування примусового лікування та інших заходів медичного характеру відносно психічно хворих, що вчинили злочин». У ній, зокрема, було встановлено диференційоване примусове лікування в загальних психіатричних лікарнях і в лікарнях спеціального типу. Далі ця система була регламентована в законодавчому порядку в Кримінальних кодексах союзних республік.
Таким чином, як вбачається з викладеного, на розвиток інституту примусових заходів медичного характеру (примусового лікування психічно хворих осіб) істотно вплинули погляди соціологічної школи кримінального права, що спричинило гальмування їх розвитку як у дореволюційний, так і у перші роки радянської влади.
Чинне кримінальне законодавство України передбачає систему примусових заходів медичного характеру, які призначаються психічно хворим
у зв'язку з вчиненням ними суспільно небезпечних діянь. Ці заходи не є формою реалізації кримінальної відповідальності, а являють собою державний
примус, застосування якого викликане міркуваннями безпеки суспільства. Такий примус має бути мінімальним і достатнім для досягнення цієї мети.
Примусові заходи медичного характеру полягають не тільки в ізоляції осіб, небезпечних для суспільства через їх хворобливий психічний стан, а й усуненні цієї небезпеки шляхом ефективного лікування хворої людини, полегшення її страждань, впливу на неї з метою ре соціалізації. Таким чином, застосування зазначених вище заходів передбачає двоєдину мету. Вона полягає, по-перше, в захисті суспільства від протиправних дій суспільно небезпечних осіб у зв'язку з хворобливим станом їх психіки і, по-друге, в усуненні цієї небезпеки шляхом ефективного лікування таких осіб і їх ре соціалізації.
2. Місце та порядок застосування примусових заходів медичн ого характеру в окремих країнах
2.1 Примусові заходи медичного характеру на прикладі деяких країн романо -г ерманської, англосаксонської та релігійн о-традиційної правових систем
Заходи по відношенню психічно хворих, які скоїли небезпечне діяння, в наш час майже у всіх державах регламентовані законом. Ці міри направлені на відгородження суспільства від небезпечних дій психічно хворих і попередження з їх сторони повторних небезпечних дій.
У зарубіжних країнах вважають, що злочинці в своїй масі - це психічно неповноцінні люди, які мають такі ж клінічні особливості, що й психопатичні особи і психічно хворі. В свою чергу душевно хворі, які скоїли небезпечне діяння, розглядаються як злочинці. І в якості злочинців таких хворих засуджують, особливо при відсутності причинного зв'язку між хворобою і небезпечної дією.
Для законодавства зарубіжних країн характерний інститут заходів виправлення та безпеки, який ширше, ніж інститут примусових заходів медичного характеру, існуючий в Україні. Заходи безпеки в зарубіжних країнах включають в себе також такі заходи, як превентивне ув'язнення, превентивну заставу, заборону відвідувати питні заклади, інформування про злочинців, керівний нагляд, позбавлення водійських прав, заборона займатися певною професією і т. п..
Правова природа розглянутих заходів є спірним питанням в кримінальному праві зарубіжних країн. У багатьох з них заходи безпеки фактично розглядаються як альтернатива покаранню (США, Швейцарія).
В основі призначення різноманітних видів так званих «заходів безпеки» лежить принцип відповідності, який полягає у відповідності призначуваного заходу виправлення і безпеки особи, що скоїла злочин або очікуваному від неї діяння та ступеню вихідної від неї небезпеки.
Так, наприклад, в Німеччині юристи надають великого значення системі заходів виправлення та безпеки, розглядаючи її, з одного боку, як втілення ідей ре соціалізації, а з іншого, як ранню профілактичну міру. Це поміщення в психіатричну лікарню, поміщення в терапевтичну установу для алкоголіків і наркоманів, превентивне ув'язнення, керівний нагляд, позбавлення водійських прав, заборона займатися певною професією. У той же час, частина вчених Німеччини говорить про існуючі заходи виправлення і безпеки в негативному плані у зв'язку з неясністю їх правової природи, неможливістю відмежувати від покарання, репресивність цих заходів, вони не засновані на винності особи.
КК Фінляндії 1889 серед заходів безпеки кримінально-правового характеру називає: гамівний заклад, позбавлення права займатися промислом чи професією, конфіскація майна. Закон про душевнохворих 1952 передбачає, що особа, виправдана судом зважаючи на її неосудність, може бути піддана відповідним запобіжним заходам, призначення яких належить до відання адміністративних органів, а не суду.
В основному серед категорій осіб, до яких застосовуються заходи безпеки, в зарубіжних країнах позначені особи, які вчинили протиправні діяння в стані неосудності, особи, які страждають захворюванням алкоголізмом, наркоманією.
Також кримінальним законодавством зарубіжних країн відомий інститут зменшеної (обмеженої) осудності. Наприклад, КК Швейцарії 1937 р., Швеції 1964 р., Данії 1986 р., Франції 1992 р., Німеччини від 15 травня 1871 р. в редакції 1998 р., Польщі 1998 р., Іспанії 1995 р., Латвійської Республіки 1999 р. Зменшена осудність у різних формулюваннях визнається кримінальним законодавством Угорщини, Чехії, Югославії, Італії, Фінляндії, країн Близького Сходу (Йорданія, Сирія), Південної Азії (Індія), Африки (Уганда). При цьому застосування заходів медичного характеру до зазначеної категорії осіб передбачено законодавством лише окремих країн. Враховуючи приналежність Індії до релігійно - традиційної правової системи, а Швеції до романо - германської правової системи варто зазначити, що принципової різниці по відношенню до психічно - хворих в цих країнах немає і тому вони розглядаються разом в контексті обмеженої осудності.
Так, КК Швейцарії вказує, що суд за своїм розсудом може пом'якшити покарання зазначеної категорії осіб обмеженої осудності (ст. 11), і з урахуванням рекомендацій експертів прийняти рішення про поміщення зменшено осудного в лікарню (ст. 14).
КК Франції дозволяє застосувати до особи, визнаної обмежено осудною, заходи медичного характеру. Ці особи повинні міститися в спеціалізованій установі, режим якого поєднує режим тюремного ув'язнення і проведення медико - психіатричних заходів.
КК Латвійської Республіки містить положення про те, що особам, які перебували у стані обмеженої осудності в момент скоєння злочину, в залежності від конкретних обставин діяння суд може пом'якшити призначуване покарання або звільнити цю особу від покарання, при цьому суд застосовує передбачені законом примусові заходи медичного характеру.
У цілому в
Становлення інституту примусових заходів медичного характеру та його порівняння з деякими зарубіжними країнами контрольная работа. Государство и право.
Курсовая работа по теме Аппликация из ткани в дошкольном образовательном учреждении
Реферат: Демократизация управления
Контрольная работа: Рівні організації організму людини
Описание Кабинета Труда У Мальчиков Сочинение
Сочинение На Тему Сравнение Троекурова И Дубровского
Правильная Речь Сочинение Рассуждение
Дипломная работа по теме Электронные пускорегулирующие аппараты для разрядных ламп высокого давления
Государственная Политика Курсовая Работа
Статья: Щодо питання впливу культури охорони праці на виробничий травматизм з постражалими у стані алкогольного сп'яніння
Дипломная работа по теме Анализ и оценка качества кредитного портфеля корпоративных клиентов коммерческого банка
Дипломная работа по теме Индия в конце нового времени. Империя Великих Моголов и ее падение
Экспертные Системы Реферат
Реферат по теме Высокопетpовский монастыpь.
Курсовая Работа Примеры Написания
Курсовая работа по теме Система та види покарань за кримінальним правом Франції, їх характеристика. Покарання юридичних осіб
Курсовая работа по теме Расчет условного микрорайона
Курсовая работа: Функции службы управления персоналом
Реферат: Война в Восточном Тиморе
Общие Функции Менеджмента Реферат
Осенние Птицы Сочинение
Правовой аспект получения гражданства Российской Федерации - Государство и право курсовая работа
Учет займов банка - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Учет расчетов с поставщиками и подрядчиками на примере предприятия ООО "Ашатли–Молоко" - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа