Становище україномовної преси на початку ХХ ст. - Журналистика, издательское дело и СМИ курсовая работа

Главная

Журналистика, издательское дело и СМИ
Становище україномовної преси на початку ХХ ст.

Передумови розвитку журналістики в ХХ ст. Видання україномовної преси на прикладі найбільш яскравих представників періодики, які виникли в добу Першої російської революції 1905-1907 рр. Вплив наддніпрянської преси на розповсюдження української мови.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Становище україномовної преси на початку ХХ ст.
В роботі ми намагалися дослідити розвиток україномовної преси початку ХХ ст. на прикладі найбільш яскравих представників періодики, які виникли внаслідок Першої російської революції (1905-1907 рр.).
Актуальність теми спричинена незначною увагою українських науковців до видань початку ХХ ст. Тим не менше, досліджені нами видання є дуже важливими для розуміння того, як проходив процес становлення української преси. Досвід видавців минулого століття є дуже актуальним сьогодні, коли більшість видань незалежної України друкується російською мовою. Обрана тема характеризується низьким ступенем розробленості в науковій літературі. Найбільш ґрунтовне, на нашу думку, дослідження журналістики початку ХХ ст. здійснив А. Животко, проте його роботи носять здебільшого оглядовий характер і не розкривають тему глибинно.
Об'єктом дослідження є друковані видання початку ХХ ст., які виходили українською мовою на Наддніпрянській Україні.
Предметом дослідження процес становлення вітчизняної преси та її вплив на розвиток української мови і культури.
Метою дослідження є визначити роль україномовних видань Наддніпрянської України в історії української журналістики, встановити їх вплив на тогочасну культуру і систематизувати відомості з цієї сфери.
Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків до кожного з них, висновків до роботи і списку використаної літератури.
Розділ І. Становище української преси на початку ХХ ст. і перші видання після початку революції 1905-1907 рр.
1.1 Передумови розвитку журналістики в ХХ ст.
На початку ХХ ст. видання преси українською мовою було заборонене Валуєвським циркуляром та Емським указом. Окрім цього Валуєвський циркуляр від 1862 р. наніс нищівного удару справі українського книговидання, яке починало розвиватися, а Емський указ імператора Олександра II від 30 травня 1876 р. забороняв видання будь-яких книжок українською мовою, крім історичних документів, етнографічних матеріалів і дозволеної цензурою художньої літератури.
Преса Наддніпрянщини зазнавала жорстоких переслідувань цензурою, тому кількість видань значно скорочувалась. У цей час українство певною мірою представляв лише єдиний друкований орган - місячник "Киевская старина". На початку 1903 р. у Києві з'явилося перше число нелегального часопису "Вісник української київської студентської громади", у Житомирі вийшов часопис "Мысль", який видавали учні Волинської духовної семінарії.
Ситуація поліпшилась після революції 1905 р. Маніфест 17 жовтня 1905 р. докорінно змінив ситуацію: легально почали видаватися газети партій, з'явилися видання рад і профспілкових організацій. Водночас епоха першої російської революції принесла в газетну справу докорінні зміни. Швидкий темп політичного життя, міжпартійна полеміка, скликання Державної думи - все це стало поштовхом до кількісного зростання періодики. Почали видаватися подібні газети й на території України. Завдяки розвиненій поліграфічній базі найбільша кількість преси друкувалася в Києві.
Склалися такі умови, що українські товариства, громади та партії були урядом заборонені, або ж перебували в зародковому стані, тому серед робітничого класу України все більше поширювалися ідеї класової боротьби, які затіняли ідею національно-визвольного руху.
Однак з наростанням революційних подій в імперії усе частіше лунають голоси на захист прав поневолених націй. Українська громадськість при першій же нагоді - на мітингах та зборах - неодноразово ухвалює резолюції із вимогою скасувати заборону українського друку. Такі вимоги надходили на адресу міністра внутрішніх справ з Києва, Харкова, Одеси.
Після "кривавої неділі" (09 січня 1905 р.) революція почала захоплювати всі верстви населення. Вищі прошарки суспільства були незадоволені, молодь вірила тим, хто проповідував антидержавні теорії, земські та міські діячі надіялись на конституцію, промислові та торгівельні діячі підтримували революційні ідеї та давали пожертви на революцію. Україною у січні - лютому прокотилася хвиля страйків на підтримку петербурзьких робітників. Влітку 1905 р. збунтувалася команда броненосця "Потемкин".
Зрештою, активність українських політичних партій та громадських організацій, особливо "Просвіти", наростання невдоволення народних мас урядовою політикою, змусили Миколу ІІ погодитися на деякі демократичні зміни. Маніфестом 17 жовтня він обіцяв надати народам Росії "свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів".
Так почали виникати нові партії, які стояли на захисті інтересів української нації. Після 17 жовтня протистояння в країні зростало. У Чернігові, Києві, Одесі та інших містах відбулися чорносотенні погроми. На хвилі опору погромникам почали організовуватися бойові дружини. Саме вони й стали головною силою у боротьбі проти тогочасної влади, на яку спиралися російські есери, більшовики й анархісти.
Протистояння закінчилося у грудні 1905 р., коли в деяких містах України відбулися збройні повстання. Найзапекліші бої точилися у Горлівці, Катеринославі. Після поразки повстань революційна хвиля почала спадати.
У грудні 1905 р. у Києві відбувся ІІ зїзд Революційної української партії, на якому вона була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У цей час Українська демократична партія і Українська радикальна партія утворили Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Політичний рух був досить жвавий, дуже гостро стояло питання про стосунки між українськими і загальноросійськими партіями.
Впродовж 1906 р. УСДРП кілька разів намагалася об'єднатися з РСДРП, але через теоретичні розбіжності цього так і не сталося. Ще однією важливою прикметою 1906 р. був початок роботи І Державної думи. У виборах до наступної, ІІ Державної думи, значних успіхів досягли організації "Спілки". Вони спромоглися провести 14 своїх депутатів. Практично всі українські партії обстоювали у цей час ідею автономії України у складі Росії.
Розпуск 3 червня 1907 р. ІІ Державної думи знаменував початок наступу реакції. В Україні практично всі політичні партії до мінімуму згорнули свою роботу. Революція 1905 ? 1907 рр. дала змогу набути політичного досвіду українським політичним діячам, які вийдуть на арену у 1917 р.
Загалом же напередодні Першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідуваня. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні Першої світової війни українська політична нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в умовах війни і революції 1917 ? 1920 рр.
Відразу після оприлюднення царського Маніфесту у Києві зібрався редакційний комітет, щоб обговорити план видання першого номера щоденної української газети "Громадське слово". І в цей же час у Києві чорна сотня влаштувала погроми. Налякані погромами, київські друкарні боялися друкувати українську газету лише на підставі Маніфесту 17 жовтня. Чекали окремого спеціального письмового дозволу від губернатора. Губернатор, як і можна було очікувати, такого дозволу давати не поспішав. Терміни видання першої української газети затягувалися.
Наприкінці грудня 1905 р. члени гуртка "Українська демократична громада", до якого входили Л. Жебуньов, Г. Маркевич, П. Мирний, Г. Коваленко, на одній із своїх нарад, розуміючи, що "Хлібороб" не зможе вижити в розбурханому морі російського шовінізму, вирішили розпочати збір коштів для створення нового видання. Видавцем обрали Г. Маркевича, обов'язки головних редакторів поклали на М. Дмитрієва та Г. Коваленка. Часопис вирішили назвати "Рідний край".
25 грудня 1905 р. у Полтаві, рівно через місяць після прийняття царською адміністрацією "Тимчасових правил про друк", побачило світ перше число тижневика "Рідний край", який відкривався поезією-маніфестом П. Мирного "До сучасної музи". Авторський колектив журналу, обираючи нелегкий і небезпечний шлях розбудови рідної культури, прагнув розбудити національну свідомість українців, виховувати в них почуття національної гідності.
Мета, яку ставив перед собою журнал, визначалася вимогами життя, потребами духовного і політичного відродження українського народу, усвідомленням українською інтелігенцією свого місця і ролі в суспільстві. І закономірно, що часопис "Рідний край" за своєю ідейною спрямованістю був безпартійним. Це свідчить про те, що для видавців важливими були не політичні амбіції певної партії чи групи людей, а згуртування загальноукраїнського руху на шляху до створення повноцінної європейської нації. Саме тому для повного і всебічного висвітлення життя редакція намагалася залучити до участі в роботі якомога більше людей.
Редакція "Рідного краю" при висвітленні суспільно-політичних проблем неодмінно наголошувала на двох аспектах, які, на її погляд, могли привести до автономії України: державність української мови і діяльність українських депутатів у складі Державної думи. Тому закономірно, що в період виборів до Думи редакція розповідала про кандидатів до неї, радила обирати лише тих, хто служитиме інтересам українців, дбатиме за інтереси України.
Коли ж Думу було розпущено, газета відверто виступила проти уряду. Зрозуміло, що формування українського інформаційного простору в такому напрямі, як це робила редакція "Рідного краю", викликало рішучий протест уряду. Це призвело до того, що в провінції надалі часопис видаватися не міг. Тому вирішено було перенести його видання до Києва. Таким чином, з кінця жовтня 1907 р. часопис почав видаватися в Києві. Очолила редакцію О. Пчілка, яка і стала першою українською жінкою-редактором на Наддніпрянщині.
У 1906 р. виповнилося 25 років від дня виходу журналу "Киевская старина". Гостро відчувалася потреба ввести в національне інформаційне поле не лише газету, а й журнал, який би видавався рідною мовою і виходив у столиці України. Таким "переходовим до нових вимог" часописом став журнал "Україна". Друкувався він двома мовами - українською і російською. Це був місячник, обсяг якого становив 10 - 12 друкованих аркушів, що складався з двох частин: наукової та інформаційно-публіцистичної. Друкувалися в ньому твори І. Нечуя-Левицького, В. Доманицького, І. Франка. Нерідко зі своїми публікаціями на його сторінках виступав С. Петлюра. Усі національні проблеми редакція вирішувала через призму соціалістичної ідеології.
Серед інших часописів, які спричинили розвиток національної свідомості, - газети "Народна справа", "Вісті", які видавалися в Одесі у 1906 р., "Добра порада" і "Запоріжжя" (Катеринослав), "Слобожанщина" і "Порада" (Харків), низка часописів Києва. Однак із 34 друкованих органів, які видавалися в першій половині 1906 р., до кінця року залишилося менше десяти, та й названих часописів усього вийшло лише по кілька номерів. Проте розвиток української преси вже заборонити ніхто не міг [25
1.2 Газета «Хлібороб» - перша україномовна газета на Придніпов'ї
Розгортання революційних подій в російській державі призвело до оголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. Разом з іншими свободами маніфест оповіщав також волю друку. Цензурні обмеження відпали. Не треба було, як раніше, питати дозволу на видання газети. З цієї точки маніфесту скористалася Лубенська (на Полтавщині) українська "Громада" на чолі з братами Шеметами.
На початку ХХ ст. Лубни стають одним із культурно-просвітницьких центрів Лівобережної України. Тут, зокрема, була заснована і деякий час успішно діяла громада Революційної Української Партії (РУП), до складу якої увійшли М. Порш, А. Левицький, М. Сахаров, Н. Грінченко, М. Коренецький, В. Дорошенко, М. Огородній, сестри Приходько [12, с. 129]. Брати Шемети намагалися перебувати у вирі національно-просвітницького життя, мали власну позицію. На початку ХХ ст. їхня національна свідомість разом із політизацією суспільства швидко зростала.
Перший номер часопису «Хлібороб ? селянський часопис» брати Шемети випустили у Лубнах 12 листопада 1905 р.. На самому часописі була зазначена дата "12 грудня". Сталося це тому, що на східних українських землях в той час затрималася ще назва місяців: листопада -- груднем, а грудня -- студнем, що відповідало церковнослов'янським назвам.
«Хлібороб» вийшов накладом 5 тисяч примірників за рахунок коштів Лубенської української громади, тож певною мірою відображав її вимоги. Адреса редакції була оригінальною - м. Лубни на Полтавщині, дім Шемета. Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передачі землі селянам, цивілізованих виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. Друкувалися матеріали переважно місцевого характеру, але повідомлялося також про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, у Петербурзі й Москві. Тут уміщувалися статті історичного та загальнополітичного характеру, вірші Х. Алчевської, Ю. Буняка, Я. Самотнього. Значна кількість матеріалів була не підписана, очевидно, для безпеки авторів.
За відповідального редактора підписував наймолодший з братів Шеметів, що покінчив життя під час другої (1917 р.) революції. Фактичним редактором був старший -- В. Шемет, колишній член "Братства Тарасівців", пізніше посол до 1-ої Державної Думи від Полтавщини, а з 1919 р. - співробітник Української Академії наук. Переслідуваний совєтською владою, вмер з голоду.
Була це невелика, на дві картки, газетка. У першому числі подано було Маніфест 17 жовтня та статтю "Про вольності громадянські". З матеріалів у дальших числах треба згадати статтю про Переяславську умову (1654). Та чи не найцікавішими були тут відомості про те, як прокидалося українське життя та про український рух на західноукраїнських землях.
Взагалі зі сторінок цієї газети пашіло сміливим і гострим словом, виразною національно-революційною думкою. Появлення її все національне свідоме українське суспільство зустріло з ентузіазмом. Розходилася в кількості 5.000 примірників, а на вулицях кожне число просто виривалося з рук продавців.
Газета мала всеукраїнський характер. Містила такі рубрики: звістка з Києва,звістка з Польщі,звістка з Галичини. Найбільше уваги приділялося селянам. Давала матеріали для підготовки всеукраїнського селянського з?їзду,що на її думку мав відбутися. Друкувалися приговори (ухвали) селянських віч,у яких були політичні умови.З 2-го номера передрукувовувала угоду Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем(Переяславська угода).
Довше проіснувати "Хліборобові" не довелося. Після ч. 5, якого видав, як стверджувала влада, 80.000 примірників, було його заборонено. Та незважаючи на це, "Хлібороб" встиг і в такий короткий час виконати важливе завдання будителя й організатора ще недавно розпорошених українських сил [8].
Для родини Шеметів досить насиченим видався 1906 р. У квітні Володимира було обрано депутатом до першої Державної думи (це був чи не єдиний кандидат, який пройшов до Думи під суто національними гаслами), він входив до складу української фракції та бюро українського парламентського клубу, розбудовував структуру Української радикально-демократичної партії, яка в цей період активно розробляла проект автономії України. Щодо цього влітку 1906 р. у Полтаві відбулася ціла низка нарад всеукраїнського рівня. Не залишав В. Шемет активної громадсько-політичної роботи і після розпуску думи: восени 1906 р. він із групою депутатів підписав „Виборзьку відозву" - заклик до народу чинити „пасивний опір урядові (не платити податків, не давати рекрутів) доти, доки цар не призначить нових виборів до думи". Тож, як й інших „виборжців", В. Шемета було заарештовано й засуджено до тримісячного ув'язнення [12, с. 131].
Зазнав переслідувань і Микола, який у той час був студентом університету. Він перебував під постійним наглядом поліції і за незаконне зберігання заборонених видань наприкінці 1906 р. його притягли до кримінальної відповідальності.
Під час обшуків у батьківському будинку в Лубнах у нього виявлено нотатки з присудами сільських товариств, 24 листи, бланки заяв від козаків для внесення їх у списки виборців землевласників Лубенського повіту до Державної думи, 19 брошур „Як збіраються і куди повертаються народні гроші" та ін. На думку слідчих, цього було достатньо, щоб колишнього редактора звинуватити у злочинах, передбачених ст. 132 Кримінального положення.
У ході слідства Микола не визнавав себе винним. За його словами, всі вилучені речі належали виключно йому як редакторові. Видання були отримані внаслідок обміну між авторами та видавничими фірмами, але не були вчасно використані редакцією. Уникнути ув'язнення Миколі вдається лише після внесення грошової застави [12, с. 132].
Після заборони "Хлібороба" В. Шемет намагався продовжити видання часопису під назвою "Хліборобська справа", однак, незважаючи на "конституційні свободи", усі його клопотання не мали результатів.
Постійні нервові стреси (переслідування, обшуки, ув'язнення), які переживали брати Шемети, не минули безслідно. Восени 1908 р., перебуваючи в ув'язненні, політичний арештант В. Шемет серйозно захворів. Та, попри констатуючий інфекційний характер хвороби, Полтавська судова комісія приймає дивне рішення про переведення його на обстеження до психіатричної лікарні (вирішувалося навіть питання про направлення до Московської окружної психіатричної лікарні). Навіть хворим він залишався досить небезпечним для тогочасного режиму. Лише після клопотання рідних Володимира на час лікування залишають у Полтаві.
Володимир і Микола Шемети з гідністю пройшли через випробування, які приготувала їм доля, до кінця життя не зходили з обраного шляху, намагалися сповна послужити Україні та рідному народові.
Незважаючи на те, що революцію 1905--1907 pp. було придушено, вона стала важливим етапом у національно-визвольній боротьбі українського народу, сприяла пробудженню його політичної і національної свідомості, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції. Під час революції відбулися певні зрушення у справі українізації. Виникла значна кількість українських газет та часописів, тижневиків та журналів. Національно-визвольний рух охопив усі верстви населення. Революція 1905--1907 рр. завдала серйозного удару царському самодержавству і стала початком боротьби українського народу за національне і соціальне визволення. Українське суспільство вийшло з революційної боротьби зміцненим, більш організованим, з чіткіше визначеними цілями.
Заслуга "Хлібороба" була в тому, що він відкрив нову еру в історії культури й суспільно-політичної думки України і після його появи українська преса вже ніколи, незважаючи на будь-які заборони, не переривала свого родоводу.
Незважаючи на те, що невдовзі влада заборонила газету і вона припинила своє існування на п'ятому числі, значення цієї події для україномовної періодики важко переоцінити. По-перше, було покладено край тотальним заборонам Російської імперії на українську мову, запровадженим, зокрема, секретним циркуляром 1863 року міністра внутрішніх справ Валуєва та Емським указом імператора Олександра ІІ 1876 року. По-друге, газету друкували без жодної державної дотації на кошти місцевої громади. По-третє, комерційний успіх видання був шалений. Як згадує у своїх спогадах 1907 року Євген Чикаленко, «Хлібороб» «зробив у Києві цілу сенсацію: на вулицях просто виривали його з рук газетчиків».
Якби не та заборона, видання стало б щоденним і прибутковим. Адже спрага до українського слова в той період, як і очікування суспільства на зміни, були величезними. Умови для цього були створені 1905 року. В березні комісія Петербурзької імператорської академії наук рекомендувала скасувати заборони на українську мову. 30 жовтня (17-го за старим стилем) цар Микола ІІ видав маніфест, у якому проголошувалося розширення виборчих прав громадян і демократичні свободи?-- в т. ч. друку. 7 грудня (24 листопада ст. ст.) того ж року з'явилися тимчасові правила про друк.
Розділ 2. Видання «Рада» та «Село» як найвизначніші газети початку ХХ ст.
2.1 Газета «Рада» - головне україномовне ЗМІ поч. ХХ ст.
Сприятливою ситуацією для видання україномовної газети скористався відомий діяч українського національно-культурного руху та меценат Є.Чикаленко, заснувавши у грудні 1905 р. щотижневу газету «Громадська Думка». Однак, невдовзі цю газету було заборонено цензурою через гостру критику на адресу існуючого державного ладу та радикальність поглядів, які у ній висловлювалися. Натомість Б.Грінченку, одному з видавців «Громадської Думки», владними органами було надано дозвіл на видання нової газети.
Так замість «Громадської думки» з'явився часопис «Рада», перший номер якого побачив світ у Києві 15 вересня 1906 року. Дозвіл на його видання Б. Грінченко отримав ще в січні 1906 року (ЦД18; 1). До «Ради» перейшли і передплатники «Громадської думки». Новий часопис стояв на тих же ідеологічних засадах, що й «Громадська думка», продовжував тематичну спрямованість свого попередника. Згідно з рішенням видавців, "Рада" перебрала на себе борги і зобов'язання «Громадської думки». Фінансували видання українські меценати В. Симиренко та Є. Чикаленко. Останній, зокрема, продав для цієї мети частину власної землі.
Завдяки світоглядній і суспільно-політичній позиції видавців і співробітників, газета прагнула об'єднати навколо себе представників різних політичних і національних сил, ставлячи за мету відродження духовності й державності нашого народу. Тому й не дивно, що саме співробітники газети "Рада", вони ж - члени Товариства Українських Поступовців, стали ініціаторами і творцями першого українського парламенту - Центральної ради. Газета стала школою політичної і громадянської зрілості для багатьох державних діячів, а для письменників і журналістів - творчою майстернею.
Структура редакції була проста: загальне керівництво газетою здійснював редакційний комітет, що складався з видавців, редактора і кількох завідувачів відділів. У 1907 р. цю функцію перебрали на себе видавці, ліквідувавши комітет.
Уже перший номер щоденника укладено в цілком проукраїнському дусі, через що він, заборонений цензурою, так і не побачив світу. Однак це не зупинило редакцію, яка і надалі намагалася захищати інтереси українства. Практично кожне число «Ради» ставало об'єктом пильного вивчення цензурою, яка все тісніше стискала кільце різноманітних заборон навколо цього щоденника. Зрештою, не лише дописувати до нього стало вкрай проблематично, але й навіть за передплатниками часопису пильно стежила поліція.
У вступній статті до першого номера «Ради» Є. Чикаленко, обґрунтовуючи причини, що стали поштовхом до видання газети, звертали увагу своїх читачів на відсутність в Україні жодної щоденної україномовної газети і зазначали, що для українського суспільства таке видання було вкрай необхідним [11].
Міркування Є.Чикаленка розвинув один із співзасновників «Ради» М. Грушевський. Він визначив українську мову основою розвитку і консолідації нації, наголосивши при цьому, що рідна мова є першим і неодмінним засобом національного життя, який здатний був забезпечити розвиток усім сферам культурного буття українського народу [5].
«Рада», як «Громадська Думка», друкувалася новим фонетичним правописом). Редакційний колектив видання був переконаний, що газета повинна була виходити не російським правописом, а українським. Однак, норми власного правопису потрібно було ще виробити. Саме тому правопис, яким друкувалася «Рада», для переважної більшості населення був незвичним. Є.Чикаленко вбачав у цьому одну з причин того, що газета не мала такої кількості передплатників, якої на початку сподівалися її видавці. Тому з кожним наступним числом, з кожним місяцем публіцистичний стиль мови «Ради» шліфувався, кристалізувався, дедалі більше набуваючи рис сучасної української мови.
На сторінках «Ради» подавався щоденний огляд політичного, громадського, економічного та культурного життя в Україні, Росії та інших країнах. Періодично друкувалися також поетичні твори й оповідання вітчизняних та зарубіжних письменників, фейлетони політичного, наукового та белетристичного спрямування. На першій сторінці, як правило, вміщувалися передові статті на найактуальніші теми для життя суспільства.
Особливу увагу «Рада» звертала на місцеве життя провінцій. З цією метою на сторінках газети постійно діяла рубрика «Дописи». У ній друкувалися листи кореспондентів та читачів з різних регіонів України. Видання мало своїх кореспондентів у Петербурзі, Москві, Харкові, Одесі, Полтаві, Херсоні, Житомирі, Кам'янці-Подільському та інших містах України й Росії, а також за кордоном - у Львові, Чернівцях, Відні, Парижі та Берліні. Кореспонденти газети працювали також у Державній Думі та Державній Раді Росії
Зокрема, на сторінках «Ради» постійно діяяа рубрика «З життя партій», яка подавала інформацію про останні новини партійного життя, про зібрання, з'їзди та їх резолюції. У рубриці також публікувалася інформація з наукових статей.
Одним з головних напрямків роботи газети було також висвітлення головних напрямків діяльності українських партій та аналіз ефективності їх роботи. Особлива увага при цьому верталася на те, чи забезпечують партії інформативно населення про свою мету, програми їн завдання.
Із комплексу завдань, які редакційний колектив «Ради» виділяв як першочергові, були також завдання культурно-просвітнього характеру. Співробітники газети пропагували серед своїх читачів діяльність «Просвіт», обстоювали необхідність офіційного дозволу на викладання матеріалу українською мовою у місцевих освітніх закладах, опікувалися підтримкою вітчизняного книговидання, займалися пропагуванням серед народних мас українського театрального мистецтва.
Видання також опікувалося популяризацією серед широких верств населення української мови. На початку XX століття українська літературна мова в значній мірі ще не набула певних сталих форм. У зв'язку з цим однією з проблем, які турбували редакційний колектив «Ради», було питання формування українського правопису.
Аби не збиватися з налагодженого ритму роботи через постійні репресії з боку поліції і судів, редакція змушена була мати двох редакторів. Один - офіційний, прізвище якого значилось у вихідних даних, інший - фактичний - насправді керував усією роботою. Першим редактором-видавцем був Б. Грінченко (1906. - № 1-5).
Після передачі всіх юридичних прав на газету (з № 66) Чикаленкові, постало питання про нового редактора. Велися тривалі переговори з О. Русовим, М. Коцюбинським. Але жоден з них не прийняв пропозицію. Тоді фактичне редакторство взяв на себе М. Грушевський, який на той час переїхав до Києва. Після нього редактором став М. Павловський, цю посаду обіймали також Ф. Матушевський, С. Єфремов, А. Ніковський.
В цей час у редакції було п'ять відділів. Будувалися вони не за проблемно-тематичним принципом, а за географічно-територіальним: «По Україні», «По Росії», закордонний, польський. Виняток становив відділ «З газет і журналів». Контора газети вела питання фінансові, приймання реклами, розповсюдження, передплати. На початку 1907 р. названі відділи очолювали відповідно Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська, М. Лозинський, Б. Ярошевський, контору - М. Синицький, якого згодом замінив Г. Шерстюк. Секретарем спочатку був С. Петлюра, потім В. Королів, П. Сабалдир та ін. [21; 13].
До кінця 1907 року «Раду» отримували більше 1500 перпедплатників. У наступні роки наклад газети зріс і коливався від 3 до 4 тис. примірників. Видання потребувало постійних дотацій. Річний кошторис становив майже 40 тис. крб. Дохід від реалізації і реклами не покривав і половини затрат. Решту - 20 тис., як правило, майже порівну доплачували Є. Чикаленко і В. Симиренко. Посильну участь брали й В. Леонтович, П. Стебницький, Л. Жебуньов, М. Аркас та ін. Але це були здебільшого разові й невеликі датки
Співробітники час від часу мінялися, переходили з однієї посади на іншу, але основний склад редакції залишався постійним. Така сталість - свідчення ідейних, політичних і моральних переконань. Говорити про матеріальну зацікавленість співробітників не доводиться: ставка редактора - 100, заввідділу - 50 карбованців. Крім того, за власні матеріали був гонорар - 5 коп. за рядок. У російських виданнях оплата була на кілька порядків вище. Так, наприклад, Коковцев, організовуючи в Петербурзі газету, запросив серед інших Дорошевича, посереднього журналіста. Його річна платня - 40 тис. крб. [21, с. 207].
«Рада» оперативно висвітлювала важливі події, аналізуючи їх. Так, відгукуючись на смерть Б. Грінченка, у кількох числах за 1910 рік вона розповіла про життя письменника, показала, як його похорон вилився у могутню демонстрацію українських національних сил проти царизму.
6 листопада 1910 року в статті С. Єфремова детально описувався похорон В. Доманицького, який за життя був членом Товариства українських поступовців, активним пропагандистом національного кооперативного руху й завжди плідно співпрацював з «Радою» [3].
Від кінця 1910 року, готуючись до 50-річчя від дня смерті Т.Г. Шевченка, «Рада» розпочала кампанію вшанування пам'яті поета.
«Рада» постійно зверталася до життя і творчості поета. Зокрема, після заборони святкування ювілею Т.Г. Шевченка 28 лютого 1914 року вона опублікувала «Заяву голові ради міністрів з приводу заборони майбутнього вшанування пам'яті поета Шевченка», яку 7 лютого підписали 36 членів імперської Думи.
Починаючи з лютого, цій даті були присвячені не лише окремі публікації, а й цілі шпальта й навіть номери. Причому тема не завершилася з ювілейною датою, а продовжувалася й надалі. Так, у номері за 28 лютого 1914 року редакція висловила міркування про необхідність спорудження пам'ятника Шевченкові, розповіла про його творчість, подала тематичний огляд газет
«Рада» призначалася не лише для жителів Києва. Вона була розрахована на читацьку аудиторію всієї України, а також на українців, які проживали за її межами. Примірники газети безкоштовно надсилалися політично репресованим представникам української інтелігенції, які змушені були відбувати заслання у різних регіонах Російської імперії - від Петербурга і Москви до сіл і міст Далекого Сходу, від Томська і Єкатеринбурга до Кубані [20, с. 208].
Крім того, газета йшла і за кордон (йдеться не про західноукраїнських пер
Становище україномовної преси на початку ХХ ст. курсовая работа. Журналистика, издательское дело и СМИ.
Реферат: Водоёмы Эстонии. Скачать бесплатно и без регистрации
Конституционный Суд Курсовая
Эссе Блэк Крепость Сигарет
Курсовая работа: Причины возникновения пессимизма у несовершеннолетних "группы риска"
Дипломная работа по теме Лингвокультурные особенности дискурса музыкальных форумов
Реферат по теме Среднесрочное планирование. Цели. Реализация. Ограничения
Контрольная Работа По Английскому Языку Местоимения
Дипломная работа по теме Планирование рекламной кампании магазина
Курсовая работа: Налоговая система общества. Основные пути совершенствования. Налоговая система России. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат по теме Майя. Иероглифы и пирамиды
Зож Реферат По Физкультуре 5 Класс
Курсовые работы: История и исторические личности
Отчет по практике по теме Оказание первой ветеринарной помощи животным
Дипломная работа по теме Распространение, численность и видовой состав бесхвостых земноводных в Республике Беларусь
Контрольная работа: Мотивация в управлении. Скачать бесплатно и без регистрации
Дипломная работа по теме Реформа уголовно-исполнительной системы в современной России
Недопустимые Доказательства Магистерская Диссертация
Реферат Архитектура Сша
Реферат На Тему Пищеварительная Система Человека
Реферат по теме Система національних розрахунків
Бухгалтерский учет расчетов персонала по оплате труда - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Дінго - Биология и естествознание презентация
Клетки крови. Токсичные формы О2. Биологическая роль глутатиона. Система антиоксидантной защиты - Биология и естествознание презентация