Стамбульська конвенція. Що далі?

21 червня Президент України підписав Закон «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами». У Верховній Раді спроби підтримати документ були у 2016 та 2019 роках, кілька разів набирали необхідну кількість підписів відповідні петиції до президента, однак ратифікували Конвенцію тільки зараз. У матеріалі розбираємось, що це означає і якими можуть бути подальші кроки української влади щодо впровадження і дотримання норм Конвенції.

Головна ціль — захистити від насильства та дискримінації.

Головний принцип — зміна підходу до розслідувань справ щодо гендерно зумовленого насильства і захист усіх постраждалих. Далі — детальніше.

Країни, що ратифікують Конвенцію, зобов’язані криміналізувати:

• психологічне насильство;
• переслідування (сталкінг);
• фізичне насильство;
• сексуальне насильство (включно зі зґвалтуванням, що передбачає різні види сексуальних активностей з особою без її згоди);
• примусовий шлюб;
• каліцтво жіночих геніталій;
• примусовий аборт;
• примусову стерилізацію.

Будь-яка форма небажаної поведінки сексуального характеру має підлягати кримінальним або іншим юридичним санкціям.

Крім того, окрема стаття постановляє, що культура, звичаї, релігія, традиції не можуть розглядатися як виправдання насильства. Наприклад, в Австрії до 2001 року заподіяння тілесних ушкоджень не вело за собою кримінальної відповідальності, якщо проводилося за згодою потерпілої сторони. Через це практика жіночого «обрізання» не каралася, якщо батьки чи опікун давали юридичну згоду. За допомогою поправки до Кримінального кодексу, держава гарантує неможливість надання згоди на «ушкодження чи поранення статевих органів, що має привести до постійного погіршення сексуальних відчуттів».

ЛГБТ+ 

Головним контраргументом Стамбульської конвенції є визначення у документі терміну «гендер»: «означає соціально закріплені ролі, поведінку, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство вважає належними для жінок та чоловіків». Ці побоювання пов'язані з нібито руйнуванням «традиційної родини».

«“Гендер”, як термін, не має жодного стосунку до ЛГБТ+ спільноти. У Стамбульській конвенції зустрічається 26 разів, і здебільшого у словосполученні “гендерно зумовлене насильство” або “насильство стосовно жінок за гендерною ознакою”. У документі є “сексуальна орієнтація” і “гендерна ідентичність”, у розділі, де написано, за якими ознаками не можна дискримінувати людей. Але такі заборони вже давно є, наприклад, у Трудовому кодексі. Згадування гендерної ідентичності в офіційному документі аж ніяк не впливає на традиційні цінності (що б під цими словами не ховалося)», — коментує транс*активіст та представник «КиївПрайд» Едвард Різ.

Рада Європи пояснює, що мета терміну «гендер» полягає не в тому, щоб замінити поняття «стать», яке відбиває біологічні відмінності, а в тому, щоб наголосити, як багато проявів нерівності, стереотипів і, як наслідок, насильства походять не від біологічних відмінностей між жінками та чоловіками, а скоріше від соціально сконструйованих відмінностей і ставлення та сприйняття того, як жінка та чоловік мають бути представлені в суспільному житті.

Крім того, у проєкті Закону про ратифікацію ВР постановляє, що «Україна не розглядає жодне з положень Конвенції як таке, що зобов’язує її до зміни Конституції України та Сімейного кодексу України, інших законів України щодо інститутів шлюбу, сім’ї та усиновлення, а також таке, що втручається в право батьків виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань».

Едвард Різ зазначає, що Конвенція допоможе регулювати поведінку працівників поліції щодо ЛГБТ+, які потерпають від домашнього насильства. Серед поліціянтів все ще присутня гомофобія, трансфобія і неприйняття. 

Дії української влади

В Україні вже є законодавство, спрямоване на запобігання насильству щодо жінок та домашньому насильству, однак потребує вдосконалення. Наприклад, в Україні відсутня юрисдикція над іноземними громадянами; невідомо, що робити, якщо насильство чинять над українкою/українцем за кордоном. 

Керівниця Аналітичного Центру Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» Катерина Шуневич пояснила, що ухвалення Закону про ратифікацію є лише початковим кроком — для вдосконалення захисту від домашнього насильства необхідно прийняти відповідні зміни до законів.

Верховна Рада має:

• Заборонити судам примиряти у справах, пов’язаних із домашнім насильством, а також забезпечити право постраждалій пред’являти позову про розірвання шлюбу.
• Передбачити, щоб злочини, пов’язані із домашнім насильством, розглядали навіть за відсутності скарг чи заяв постраждалої. 

Україна вже зробила певні кроки у цьому напрямі. Так, стаття 284 КПК України передбачає, що кримінальне провадження закривається, якщо потерпілий чи його представник відмовилися від обвинувачення, але це не стосується провадження щодо злочину, пов’язаного з домашнім насильством. 

• Запровадити концепцію «дитина-свідок» = «дитина-постраждала» від домашнього насильства у Кримінально-процесуальний кодекс, оскільки зараз «автоматичного» набуття статусу потерпілого не передбачено.

Органи правопорядку мають виробити підходи до встановлення фактів вчинення психологічного/економічного насильства та збору доказів при розслідуванні домашнього насильства. Необхідно належно проводити «оцінку ризиків» вчинення домашнього насильства у кожному випадку для його попередження у майбутньому.

Розслідування злочинів не має цілком залежати від повідомлення або скарги, а провадження може продовжуватися попри відкликання заяви. Постраждалу(ого) мають допитувати один раз, і він/вона не мають доводити, що постраждали — цим займається правоохоронна система. Держава має забезпечити притулок і надати допомогу. Також можна вимагати компенсацію від кривдника. 

У другій частині матеріалу читайте про практики інших країн Європи, впроваджені для дотримання норм Конвенції, а також що потрібно зробити Україні, щоб попереджувати і запобігати насильству. 

Країни, що ратифікували Конвенцію, зобов’язані попереджувати і запобігати насильству шляхом:

• Підвищення обізнаності. Проведення кампаній, які допоможуть розпізнавати різні форми насильства та виступати проти них. Інформування потерпілих про те, де саме і яку допомогу можна отримати.
• Освіта. Додати на всі рівні навчання матеріали з питань рівності між жінками та чоловіками, нестереотипності гендерних ролей, взаємоповаги, вирішення конфліктів без застосування насильства, насильства стосовно жінок за гендерною ознакою та права на особисту цілісність. 

Зокрема, у Швейцарії у школах запровадили курс з питань домашнього, сексуального та підліткового насильства. ЮНІСЕФ започаткував комплексну освітню програму «Школи, що дають можливості та безпеку», яка містила кампанію з припинення насильства серед дітей. У Хорватії цю кампанію запровадили в понад 400 школах.

• Підготовка кадрів із запобігання та виявлення насильства, запобігання повторній віктимізації.

У Данії питання домашнього насильства внесли до навчальних планів студентів-медиків, медсестер і дослідників у галузі охорони здоров’я. Це також один з предметів аспірантської підготовки на факультетах гінекології, педіатрії та психіатрії.

У Швеції Національний центр для побитих і зґвалтованих забезпечує підготовку та практичні рекомендації для персоналу системи охорони здоров’я у сфері сексуального насильства та діє як національний ресурсний центр, що надає експертну оцінку. Крім того, кожен поліцейський, який навчається у Шведській поліцейській академії, має обов’язково пройти 12-тижневий курс з протидії насильству.

В Іспанії створили суди, що спеціалізуються на випадках домашнього насильства, що дало змогу проводити спеціальне навчання для суддів і прокурорів. 

• Програми профілактичного втручання та лікування. Це програми лікування осіб, які вчинили домашнє насильство, щоб запобігти подальшому насильству.
• Участь приватного сектора та медіа. Участь у розробці та роботі політики запобігання насильству та підвищення поваги до гідності, а також розвиток навичок, як діяти з інформаційно-комунікаційним середовищем, яке надає доступ до принизливого контенту сексуального або насильницького характеру, що може бути шкідливим.
• Регулярний моніторинг ситуації з насильством у країні. Збирати статистичні дані про випадки всіх форм насильства, підтримувати дослідження стосовно основних причин і наслідків, кількості випадків насильства і рівня винесених вироків.
• Міжнародні зобов’язання. Ситуацію в Україні оцінюватимуть зовнішні експерти, які контролюють виконання Стамбульської конвенції і можуть надати поради та рекомендації, що ведуть до кращого запобігання насильству, захисту потерпілих та кримінального переслідування насильників. Держави, які ратифікували Конвенцію, можуть укладати між собою угоди для посилення положень або застосування закріплених принципів.